ЛИСТ VI

ЛИСТ VI

Сенека вітає свого Луцілія!

Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то прига-мувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона - на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби - справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. Назву тобі багатьох, котрим бракувало не друга - дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто - прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! - «Поділись і зі мною,- скажеш,- тим, що ти випробував і визнав таким помічним».- Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність - навчити. Ніяке знання - хай і незвичайне, рятівне - мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив,- я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить. Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки -- відразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам(1), по-друге, тому, що шлях через настанови - довгий, а через приклади - короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Арістотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн(2) завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епі-кура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Ге-катона. «Запитаєш,- мовив,- чого я домігся? - Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.

Бувай здоров!