ЛИСТ LX

ЛИСТ LX

Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаю, обурююсь, гніваюсь. Ще й нині зичиш собі того, чого назичили тобі твоя годувальниця, твій наставник, твоя мати? Ще й досі не розумієш, що зовсім не на добро тобі ті зичення? Наскільки ж то шкідливе для нас усе те, що вимолюють для нас у богів наші близькі! І тим більше шкідливе, чим повніше збувається. Вже й не дивуюся, що всі біди переслідують нас від самих пелюшок: ми ж виростали серед батьківських заклинань. Тож хай почують боги й з нашого боку безкорисливе благання за себе. Доки ж будемо все простягати руку до богів, мовби й досі неспроможні були самі себе прогодувати? Доки засіватимемо для себе такі обшири, яких вистачило б для багатолюдних міст? Доки жнивуватиме для нас цілий народ? Доки для того, щоб накрити один лише стіл, нам підвозитимуть поживу незчисленні судна, та й то не з одного тільки моря? Зо два югери(1) пасовиська щедро вигодовують бика. Один ліс дає вдосталь харчу для багатьох слонів. Людина ж вигодовується на суходолі і на морі. Що за диво? Чи природа обдарувала нас при такому скромному тілі таким ненаситним черевом, щоб ми перевершили жадібність наймогутніших, найпажерливіших звірів? Таж ні! Скільки ж то треба дати природі? Не стратишся, аби поквитатися з нею. Не голод, а марнославство штовхає нас до таких витрат. Отож усіх тих прислужників свого черева, як їх називає Саллюстій , слід зараховувати не до людей, а до тварин, а декого з них навіть не до тварин - до мертвяків. Живе той, хто багатьом приносить користь. А хто, забившись у свій схов, трухлявіє там, той не вдома - у гробниці. На порозі його оселі мусиш укарбувати в мармур слова: «Він помер ще перед своєю смертю».

Бувай здоров!