ЕРНСТ МАЙСТЕР, ПАМ’ЯТЬ V

ЕРНСТ МАЙСТЕР, ПАМ’ЯТЬ V

Се зелень

першої весни:

листок

розлучає вуста…

Хто вмер, а хто

живий з нас двох?

Хтось є,

хтось буде.

Листок між нами,

як пахне він!

Зелена чорність

тривання часу

і чорна зелень.

На співочих

і мертвих вустах

спить

«чому» життя.

Останній вірш з циклу, присвяченого пам’яті когось, хто відійшов. Кінець — можливо, підсумок? Кінець і початок? Так як кожний кінець — початок?

Звісно, початок теж. Адже перше слово вірша «зелень», зелень першої весни. Втім, вірш хоче сказати щось цілком інше. Зелень — не так перша обіцянка, як питання: що далі? Як відповісти на нього, на це перше розгортання листка? «Розлучає вуста». Перша зелень — наче відкривання вуст для першого слова. Відповідь вірша починається питанням «Хто вмер, а хто // живий з нас двох?». Існує не просто собі хтось живий. Звичайність когось-життя відступає перед питанням нової зелені сподівання. Звісно, когось-життя триває: він при житті. Але що означає «при»? Чи не означає воно, бува, просто «бути при цьому», незалежно від власного бажання, від «так» і від «ні»?

Здається, саме так і є. Друга строфа каже: «Хтось є, // хтось буде». Це не означає: один відійшов, інший прийшов. Йдеться про нас усіх, про кожного з нас. І тутбуття, і прихід передбачають оце «тут». Але що воно таке, «тут»? Чи це дійсно те, з чим цілком і повністю розлучився той, хто відійшов? — так перше слово весни, її листок розлучає вуста.

Те, що розлучає вуста, знаходиться тут між нами. Чи не має на увазі оце «хтось — хтось» кожного з нас, нас усіх, людину загалом: листок між нами — між мною і тобою. Появний листок не просто розлучає вуста, не просто має на увазі мене, а не тебе. Він тут, він запах. Але не тільки запах листка. Він тут, він в’яже, а не розлучає. Він тут так інтенсивно, що в’яже і вгортає навіть те, чого вже тут немає. Близька спорідненість в’яже запах і слід, запах і пам’ять. Запах належить сюди, він тут, він — найлегкоплинніше, що віє на нас, щоб через мить зникнути.

Остання строфа перетворює питання на відповідь. Зелень — вже не тутешність новопоявного листка, який ожвавлює чорність зимового гілля, і навіть не зелень надії, яка переростає чорність туги. Остання строфа починається тим самим словом «зелень», яке стоїть на початку вірша, наче початок поправин. Це вже не зелень, що перемагає чорність. Зелень і чорність — наче життя і смерть, надія і туга, буття і ніщо. Вони взаємовідображаються, але не зливаються.

«Чорність // тривання часу» — часу без надій, часу зеленої надії, адже густа, неувиразнена чорність — зелена, але не така зелена, як усе, що зелене. Бо «чорна зелень». Ритм відсуває антитетичність зелені і чорности на другий план. «Тут» перестає бути «тут» того, який тут, який знає свою тутешність і тримається за неї. Однак ніхто не знає себе. Навіть співочі вуста, розлучені з мертвими вустами, з яких вже не злетять слова радости, і ті не знають, не знають відповіді на питання «чому» життя.

Чому цей вірш добрий? Може, тому, що він так багато відкидає і що такий однозначний? Чи, може, тому, що так легко ословлює моторошну абстрактність прикінцевого «чому», чітко і ясно: «чому», а не «нащо»? Вслухаймося в усі ці нескінченні чомукання дітей. На питання про «чому» життя, питання питань, не може бути вичерпної відповіді.