Я І ТИ ОДНА ДУША

Я І ТИ ОДНА ДУША

Вам чути лінії ясних світів цих

Барвисті схили повні винограду

Зефір який в струнких тополях шепче

І Тібур той де води ніжні флейти?

Яскряться кучері: чи знаний вам

Танок туману на драговині

Орган негоди посеред боліт

І рокіт всемогутнісних морів?

Ми питаємо себе, чи потрібні пояснення там, де, ховаючи слово і смисл, поетичне мовлення безпосередньо і нестримно досягає читача купно з внутрішнім слухачем. Звісно, зацитовані рядки з «Року душі» за всієї епіграматичности їхньої побудови не належать до поетичних утворів, які своєю затемненістю ускладнюють розуміння. Проста побудова у вигляді питання і відповіді допускає багатозначну протиставу двох ландшафтів. Не треба особливих зусиль, щоб розпізнати в них ландшафт душі, а в розлогій широчіні їхньої далечі — себе самого.

І все-таки без тлумачення нам, здається, не обійтися. Тлумачення потребує вже те, чому згадані рядки розташовані в частині «Року душі», яку поет називав нашвидку вирізьбленими тінями. Два ініціали дозволяють вгадати, про яку людину з кола Ґеорґе йдеться. Можна піддатися спокусі піти за першим помахом автора і дійти до відповідних життєвих обставин, до зустрічі двох поетів — першого, північного, і другого, райнсько-римського, автора «Року душі».

А можна прочитати передмову до другого видання книжки, де поет застерігає проти спроб звести все до життєвих обставин і волі випадку: рідко такою мірою, як у цій книжці, я і ти одна душа. Безперечно, в межах цілої збірки вірш належить до групи, яку супроводжують ініціали і звертання. Можна припустити, що застереження поета для цієї групи віршів мало що означають. Проте означають вони таки багато. Адже ці вірші, яким присвята надає інтимности, аж ніяк не скидаються на випадковий жест чи жмуток, навпаки, вони складають частину, яку опрацював, оздобив і опорядкував досить вибагливий ювелір. Вони не належать до сфери раз прожитого життя, як не належать до неї звитяжні пісні Піндара, які виконувалися по сицилійських маєтках, ставши надбанням грецької літератури, як не належать оди Горація з їхніми звучними вступами. Що перетворює їх на monumentum aere perennius?[22] Яке мистецтво, яка злука, яка сила слова?

Хоча формальна структура вірша налічує дві чотирирядкові строфи, що утворюють цілість, уподібнюючись до інших віршів цієї групи, його особливість полягає у двоголосій композиції: питання і — відмінним тоном — відповідь. Їхня взаємодія виникає на основі чітко продуманої взаємовідповідности — в цьому разі я маю на увазі анакрузу,[23] яка підхоплює слово, і рішучість антислова, яка дозволяє цілості залишитися цілістю. Адже цілість цього вірша з питання і відповіді очевидна, дарма що голос питання і голос відповіді — радше голоси музичної композиції, ніж відображення розмови двох.

Голос питання звучить вимогливо. Він випромінює розважливість і впевненість, знаючи, що каже. Знаючи, проти чого виступає. Покликаючись на свої ясні світи, він спогадує темні світи іншого. І коли тому, до кого звертаються, ясні світи всього-навсього «чути», то це означає, що вони десь вище, далі, що вони — заповіджена земля. «Ясні світи» вимальовуються, наче ясні лінії гір удалині. Чи, може, йдеться про ясні лінії у цих світах, про їхню духовну архітектуру? Напевне, і про одне, і про друге, про ясний зразок і про зразок ясности: ландшафт, сформований людиною і просякнений ясною духовністю людського чину. «Барвисті схили повні винограду» викликають в уяві райнські виноградники, ретельно розпланований королівський ландшафт, увінчаний осіннім золотом виногрон. Первісна сила природи проглядає лише per contrarium[24] крізь приборкану ясноту ландшафту, і шепіт мистецького зефіра не може її розбуркати. Те саме стосується струнких тополь. Ця порода дерева, яку до Європи завезли у XVIII сторіччі і яка цілком відповідала геометричному духові часу з його розміряними, розциркульованими, розпланованими вуличними ландшафтами, — наче символ впорядкованої і впокореної природи. Однак найразючіше чар перетвореної на мистецтво природи спалахує в четвертому рядку. Разом зі згадкою про Тібур зі славетними віллами авґустійших часів, відомий кожному гуманісту завдяки творам Горація, читачеві чи слухачеві може закрастися сумнів щодо ворохобної картини ландшафту, чи не протиставляє вона, бува, чистий Південь, Італію, чистій Півночі. Символічність самого Тібура (Тіволі) розвіює його сумнів, і він з подивом збагає, що славетні водограї благословенного місця означають більше, ніж просто собі римську лихоманку німців, вони мовби прикликають велич і вітальність римсько-райнської гуманности, цього стану людської душі. Звідки ми знаємо, що води Тібура — множина? Звичайно, не на основі класично-археологічної освіти і не через множину навколишніх тополь і флейт — маєстат передпоставленого в родовому відмінку Тібура, ось що викликає всю широчінь цього мистецького раю.

Але таки залишається щось невагоме, щось нереальне у цьому передчутті заповідженої землі з першої строфи, якась частка відповіді, щось від антислова другої строфи, цілком інший бік душі, душа в її цілості. Кожний читач «Року душі» помітить, що відповідач з яскристими кучерями не каже нічого чужинного, він повідомляє скритне, найсокровенніше знання про елементарні сили, які дають повноцінне життя всьому душевному і всьому духовному. Особливо інтенсивно владу елементарного демонструють останні три рядки — включно з вокалізацією. Це не так гордість яскристоволосого півничанина своєю батьківщиною, як прикликання природности і душевности маєстату, динамічну нескінченність якого Кант називав «чітким призначенням людства». Не пишання гуманістичністю, не кажучи вже про приборкання природи, а власне гордість, яку природа витримує і втримує духовно, — ось що дозволяє людині підвести голову.

Можна запитати, чи, бува, таке тлумачення не руйнує обміркованої рівноваги між питанням і відповіддю або внутрішньої рівноваги душі, яка любить обидва світи, або тим більше обрису життєвого шляху, який ще залишився. Чи справді антистрофа означає більше, ніж звичайну антитетичність? Чи справді досягнуто суголосся обидвох частин? Тлумачення поезії завжди однобоке, котрийсь бік обов’язково виявиться незахищеним. Сам автор цих строф стоїть завжди на боці оформленого, ясного, приборканого, залишаючись далеким від незв’язної широчіні невизначеного, незмірного. Надто виразно промовляє «Рік душі» з нічної глибини душі, щоби можна було не визнати за нею усіх цих великих картин негоди, драговини і бунтівливого рокоту моря. Звісно, мусимо все узгодити з текстом. Цю узгодженість ми встановлюємо не за допомогою аналізу стану душі і настрою цілої книжки чи взагалі всієї топіки негоди і моря у творчості поета, а зосереджуючи увагу на звуковому боці зацитованих рядків.

На перший погляд здається, ніби антитеза — звичайна протистава. Але як вона підготована — краще не вигадаєш. Лагідний шепіт вітру, легкий плюскіт водограїв у Тіволі — у двох останніх рядках панують тони світла, сподівання, свята. Так що майже неможливо уникнути думки про темні глибини. Далекосяжні звукові і смислові потоки, наповнюючи другу строфу, нагадують basso continuo[25] нескінченного хоралу. Це плин, в якому немає людини. Ні Макбета, ні Гамлета, хоча наростає гугіт, прагнучи піднятися до шекспірівських вершин. Проте як оце все може влитися в останній рядок, де чудово урівноважуються таємниця, об’явлення і поетичне мистецтво? Рокіт, всемогутнісних, морів — цілком звичайні слова в’яжуться в нерозв’язну цілість. Зате яку. У новій оправі вони виблискують, наче рідкісне, коштовне каміння. Який різний буває рокіт. Але тут ідеться про рокіт припливу, про єдність накочування і відбігання — нескінченну мелодію, супроти якої всі людські звуки і форми здаються випадково-проминальними. Як ми це все чуємо? Зрозуміло, завдяки звукам, перекликанню між «р» і «р», між голосівкою і голосівкою — напевне, саме хіазм «р-о-о-р» вивільняє рокотання. А колективне формування перетворює рокотання на рокіт, викликаючи владу всього, що непідвладне формотворчим намірам людини, що вище за них. Про моря, по-материнському всеохопні моря сказано: «всемогутнісних». Звучить начебто так само тривіально, як «струнких» чи «ніжні». Начебто. Йдеться все-таки про останнє, остаточне слово. Ні, передостаннє. Бо «всемогутнісних морів» — то одне всесвітнє море, куди все повертається і з якого все вийшло. Море, що вражає і захоплює. Воно більше, ніж усе, з чого людська рука вгонобила зробити в цьому ясному світі міцну злуку, ніж усе, що побачило світ завдяки людським діянням. Воно дозволяє нам відчути благодаття всемогуті, воно — нескінченне.