12. НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА ЗАХОДІ

12. НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА ЗАХОДІ

12.1. Криза класичного типу філософування у Західній Європі (причини, форми прояву)

Провідною темою всієї новоєвропейської філософії було прославлення розуму, установлення думки про необмеженість людського пізнання. Звернення до «розуму» давало наснагу критикам традиційного суспільства, додавало віри в те, що люди як розумні істоти здатні організувати суспільне життя на раціональних засадах. Філософські системи класичного періоду демонструють оптимізм, віру в досягнення свободи на базі прогресу науки, техніки, успіхів просвітництва. Раціоналізм - це та парадигма, яка була панівною у філософії з XVII аж до середини XIX ст. Цю філософську течію прийнято називати класичною.

Проте ближче до середини XIX ст. з’явились і почали зростати атаки на самі засади класичного філософування. Активні напади на раціоналістичні концепції започаткували А. Шопенгауер (1788-1860) і С. К’єркегор (1813-1855).

Шопенгауеру притаманний активний (до брутальності) протест проти гегелівського типу мислення (історизм, прогресизм, раціоналізм). Ось зразки його “думок” про класиків: “Фіхте не гідний займати місце серед справжніх філософів” (маються на увазі безкорисливі пошукачі істини). Під руками Гегеля, підкреслював він, філософія “виродилась у справжнє шахрайство” і “такого бридкого і тупого шахрая, такого рідкісного майстра нісенітниць, як Гегель у Німеччині змогли оголосити найвидатнішим філософом”; “наймерзенніша нудота висить над пустим набором слів цього гидкого пустомелі”[244].

У власному вченні Шопенгауер покладає сутність філософії не в свідомості, а у волі. Воля безсвідома, інтелект - щось вторинне, він є безпосереднім проявом волі. Життя людське - це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми самі за своєю суттю - воля до життя, тому і вимушені жити, погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера - відмова від волі до життя.

С. К’єркегор також критикує Гегеля за культ розуму і найперше за панлогізм. На місце гегелівського “Все дійсне - розумне” К’єркегор поставив би зворотну тезу: все дійсне - нерозумне, ірраціональне, а що розумне - те не дійсне. Вчення

Гегеля відкидається внаслідок ігнорування життєвих проблем і переживань реальних, конкретних людей, за вилучення з цієї сфери філософування неповторних людських ситуацій. Гегелівській діалектиці К’єркегор протиставляє свою екзистенційну діалектику, діалектику почуттів, пристрастей.

Погляди Шопенгауера і К’єркегора знаменували глибокі зрушення у характері філософування. Новий стиль через певний час став панівним. Таких філософів, як Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсон та ін. поєднує недовіра до розуму, до раціоналістичних систем, які нездатні зорієнтувати людину у світі, оскільки вони вилучають з розгляду суттєві виміри її життя. Якщо раніше гуманістичні уявлення пов’язувались із культом знань, піднесенням розуму, то тепер виникають форми ірраціоналістичного гуманізму, які апелюють до підсвідомого.

На відміну від С. К’єркегора, Ф. Ніцше (1844-1900) - противник християнства. Християнство, на його думку, символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної культури. Переоцінка цінностей, яку оголошує Ніцше, вимагає відкидання, перш за все, моральних цінностей, понять “добра і зла”, “совісті”, що мають абсолютне значення у системі християнського світогляду.

Будь-яка моральність спирається на передумову свідомого самовизначення. Але ця передумова виявляє свою непридатність, оскільки природа людської дії ірраціональна. Поведінка людини обумовлена інстинктом, вона визначається волею. Життя, з точки зору Ніцше, є аристократична річ, його збудовано на нерівності та антагонізмі слабих і сильних. Життя - це “воля до влади”. Втіленням нової ієрархії цінностей є “над-людина”.

Чим можна пояснити ірраціоналістичні мотиви у європейській філософії, які відтоді більше не припинялись, а інколи навіть зростали? У спеціальній літературі дається багато пояснень, але, як на нашу думку, саме у XIX ст. бере початок якісна зміна положення особи у суспільстві. Мова може йти про остаточне виривання коренів традиційного суспільства під впливом капіталістичних відносин, коли людина залишається сам-на-сам з життєвою ситуацією. Раціоналізм може панувати, коли пересічна людина, “виключена” з ситуації, незаангажована емоціями і пристрастями, може спокійно спостерігати і осмислювати перебіг подій. Таким чином, ірраціоналізм є певною реакцією на глибокі зрушення (з захопленням маси людей) в суспільстві, філософське відбиття економічного і загальнокультурного буття Європи XIX і XX ст.

Однак антикласичний (ірраціоналістичний) рух не був єдиним. Наприкінці XIX - на початку XX ст. поширились течії, які закликали повернутися до видатних мислителів класичної традиції, але прочитати класиків нетрадиційно, з позицій сучасності. Виникло англо-американське неогегельянство: Джосайя Ройс (1855-1916), Френсіс Бредлі (1846-1924), Бернард Бозанкет (1948-1923), Робин Джордж Коллінгвуд (1889-1943); італійське гегельянство: Бенедетто Кроче (1866-1952), Джованні Джентіле (1875-1944) (один з ідеологів фашизму, апологет тоталітарної держави, яка нібито втілює моральний дух) та ін.

У 1865 р. Отто Лібман (1840-1912) у творі “Кант і епігони” закликає повернутися “назад до Канта”. Після цього виникли неокантіанські школи - Марбурська і Фрайбурська (Баденська). Представники першої Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1851-1924), Ернст Кассірер (1874-1945) інтерпретують кантівську “річ-саму-по-собі” як математичну межу, до якої прямує (асимптотично наближається) процес пізнання, але ніколи реально її не досягає. Представники Баденської школи - Вільгельм Віндельбанд (1848-1815), Генріх Ріккерт (18631936) - інтерпретують кантівську відмінність світу природної і вільної причинності як чисто “гносеологічну”, котра зводиться до розрізнення своєрідних методів пізнання.

Таким чином, починаючи з середини XIX ст. філософська думка Заходу розкололась. Виявилась криза класичного стилю філософування. Вона постала у формі дилеми: раціоналізм - ірраціоналізм. Виявилась і опозиція сцієнтизму та антропологізму. У сцієнтистському напрямку розвивались позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, структуралізм; а у антропологічному - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм.