1.3.1. Категорія буття як вихідне поняття метафізичного філософування. Онтологічна проблематика у історії філософії

1.3.1. Категорія буття як вихідне поняття метафізичного філософування. Онтологічна проблематика у історії філософії

Яким би не було філософське знання, воно розгортає свій зміст у сукупності понять, або категорій (від грецького ????????? - висловлення, ознака, визначення, судження; у філософії категоріями прийнято називати найбільш загальні поняття). Побудова філософського міркування вимагає вирішення питання про початкову, вихідну категорію. Такою може бути найбільш абстрактна, найбільш загальна категорія, яка фіксує увагу на спільній властивості всього різноманіття предметів, процесів, явищ. Таким спільним, вочевидь, є «існування». «Існувати» або «бути» - ось що ми відзначаємо перш за все, коли хочемо вести мову про будь-що: як про окремі речі, так і про світ у цілому. Категорією «буття» ми стверджуємо, що світ, тобто сукупність речей і процесів, є наявним, існуючим, бо перш ніж ми просунемося далі в будь-якому напрямку наших думок про світ і його складові, ми повинні стати на позицію визнання його наявності, існування. Категорією «буття» підкреслюється факт існування тих чи інших предметів, явищ, що має силу незаперечності, і ми змушені рахуватись із незаперечністю цього факту. Це є зрозумілим і з точки зору повсякденності: лише вихідна незаперечність існування чогось стає предметом подальшого розгляду.

На зорі виникнення філософії категорія буття постала першою ще й тому, що генезис філософії був пов’язаний з глибокою кризою наявного буття колишнього суспільства. Переживання нетривкості існування, знищення усталених форм співжиття порушувало роздуми про співвідношення буття і небуття, природу того й іншого. Першим, хто в європейській філософії ввів свідомо категорію буття, був, як ми пам’ятаємо, Парменід. Він був переконаний, що небуття не можна навіть помислити, бо це буде суперечити логіці раціонального мислення. Буттям, з цієї точки зору, можна вважати якусь суцільну наповненість всесвіту, одвічну навколишню тотальну предметність.

Але в той же час у філософії виникали і альтернативні думки, які прагнули сполучити «буття» і «небуття». І це також мало взяті з досвіду підстави. Наприклад, софіст Протагор оголосив людину «мірою всім речам», тобто людина і є той суддя, що сам собі визначає буття чи небуття, існування чи не існування «речей». А кініки взагалі ігнорували існування таких «речей», як суспільні норми, звільняли людину від тягаря рахуватись з громадською думкою і звичаями. Атомісти Левкіпп і Демокріт визнавали буття і небуття сполученими у вигляді атомів і порожнечі.

В цілому ж треба сказати, що рання антична філософська традиція скоріше схилялась пов’язати буття з предметністю, з якимось речовим еквівалентом: чи то атоми, чи то стихії. Усі питання, що стосуються смислу і відтінків категорії буття, отримали назву онтологічних. Термін «онтологія» був уперше вжитий у «Філософському лексиконі», складеному Р. Геккелем (Гокленіусом) у 1613 р., а пізніше був закріплений Х. Вольфом і значив «вчення про буття».

Великий вплив на європейську філософію мали онтологічні думки Платона і Арістотеля. Як відомо, Платон вважав справжнім буттям світ ідей, а все, що оточує нас у повсякденності, є чимось проміжним між буттям і небуттям. Ця думка у трансформованому вигляді дійшла до неоплатонізму. Арістотель будував більш чітку і деталізовану спекулятивну онтологію. На його думку, «буття» має багато смислів, які він звів у чотири групи значень, одна з яких, це вираження в категоріях сутність, якість, кількість і т. ін. вищих родів буття[281]. Для нього «буття» стосується всього «сущого». Сущим є все, що існує, в тім числі і речі, і їх предикати. Однак «сутність» відноситься тільки до сущого в первинному смислі, тобто до носія всіх інших предикатів. Наприклад, вказує Арістотель, бути людиною зовсім не те, що бути освіченим, бо освіченість є вже додатковою (не первинною) якістю людини. З усіх родів сущого жоден не може існувати окремо, одна лиш сутність здатна до цього. Визначення сутності - це фактично приписування всіх властивостей чомусь на основі того, що дещо є щось, що може існувати безумовно як конечне суще, саме по собі. Наскільки велике значення надавав Арістотель сутності видно з наступного: «Отож питання, яке з давніх-давен ставилось і нині і постійно ставиться і складає труднощі, - питання про те, що таке суще, - це питання про те, що таке сутність»[282]. Можливо, заміна питання про буття питанням про сутність і значила для нього вирішення основної проблеми метафізики.

Середньовічна схоластична онтологія, теологічно переосмислюючи Арістотеля, вдавалась до побудови ієрархії причетності до буття. На думку її представників, тільки Бог тотожній буттю як такому, тільки в ньому зосереджена всеповнота буття, а все інше має обмежене буття. Тобто тільки Бог є абсолютністю буття. Філософія Нового часу відмовляється від онтологічної проблематики, як і від метафізики в цілому, і тільки німецька класична філософія повернулась до неї, проте, як про це йшлося вище, з позиції гносеології.

Значною спробою оновлення онтології в ХХ ст. була філософія М. Гайдегера. Він повернув онтологію в бік людини. Традиційна онтологія вивчала речі в собі. Нова онтологія, за Гайдегером, є вчення про те, як буття самовтілюється, самовиявляється в людині. Людське існування - це є процес переходу буття людини від покинутості, загубленості в соціальному і речовому світі до нового життя, до справжньої стихії буття. До речі, східна філософська традиція ніколи не протиставляла буття і небуття. І в цьому є глибокий сенс, бо кожна річ якийсь час існує як така і потім зникає, тобто переходить в небуття.

Ще одну спробу створити онтологію в наш час запровадив інший німецький філософ Н. Гартман (1882-1950), який вважав, що онтологія має предметом суще. Він відрізняв буття реальне і ідеальне. Про реальне буття ми знаємо через емоційні акти, а ідеальне буття представлене математичними і логічними формами, ідеальними формами як суттю речей, моральними цінностями.

Розглянуті підходи до проблеми буття показують, як здавалось би абстрактна категорія викликала досить глибокі, напружені роздуми і змістовно наповнювала філософське життя. Нам же слід для подальшого розгляду підкреслити головне: категорія буття є вихідною, найбільш загальною характеристикою всього, що є і може бути предметом мислення і практичного відношення.