ГІЛЬДЕ ДОМІН, ПОЕТКА ПОВЕРНЕННЯ

ГІЛЬДЕ ДОМІН, ПОЕТКА ПОВЕРНЕННЯ

Нащо лірика сьогодні? Це питання зайве ставити там, де вірш знайшов слухача. Присудження премії Дросте-Гюльсгоф письменниці Гільде Домін каже само про себе. Сталося вшанування поезії, яка постійно перебуває в пошуках відповіді на тривожне питання «Нащо лірика сьогодні?». Вірші, видані кількома скромними поетичними збірками, доповненими прозовими працями і літературно-естетичними студіями, володіють несплутним тоном, тоном, що лине, мов подих.

З обкладинки першої збірки довідуємося, що взяті до неї вірші — за нечисленними винятками — виникли щойно після повернення в Німеччину, в зрілому віці, після тривалих мандрів. І це символічно. Гільде Домін — поетка повернення.

Задумаймося, що це означає. Це не означає змалювання в поетичній формі приватної долі, вигнання і повернення. Це не означає поетичного осмислення загальної німецької долі, яка порозкидувала нас, завдавши ран, що залишили помітні рубці, і тріщин, що їх годі залатати. Хай мені вибачать — але поетичну чинність її віршів я бачу не в політичності, хоча сліди політичних подій очевидні («silence»[38] й «exile»[39]), хоча бачимо її погляд на сірі роки і відчуваємо її страх за свободу, і навіть не у невтомному заохочуванні вірити в повернення.

Все це ми знайдемо в її віршах, але ми знайдемо більше. Повернення — то не лише ризикований і сміливий вчинок людини, яка пішла на вигнання. Підсумок такої долі — то не лише сума втрат і розлук, далечини і чужини, мандрівок, дружби, кохання і так далі: кожний може продовжити ряд на власний розсуд. Перед нами вірші. Вони мовлять про нас усіх. Ми всі знаємо чи мусимо спізнати, що таке повернення. Спізнаючи те, що знаємо, ми стріваємо у цих віршах себе самих.

Вірші Гільде Домін пропонують нове розуміння поезії. Хто вслід за авторкою збагне, що таке повернення, раптом зрозуміє, що поезія — це завжди повернення, повернення до мови. В цьому подвійна символічність її поетичного вислову.

Що таке повернення? Повернутися означає не просто знову опинитися тут. Повернення — двоїста розлука. Поверненець після тривалих поневірянь мусить відмовитися від того, ким він починав ставати. Спробуймо вслухатися в ці рядки:

Козуля визирає з лісу,

і невеличка церква на узвишші

з самотнім цвинтарем

тебе вітає.

Запрошення

у тім вітанні бачиш,

одного дня його

— не відаєш, коли —

мабуть, охоче візьмеш.

Так пізнаєш,

що ти

тут трохи більше,

аніж деінде,

вдома.

Коли починаєш таке відчувати, знаючи, що маєш знову щось покидати, тоді наново переживаєш усе, що колись уже раз покинув. Повернення — двоїстий подарунок. Ми не отримуємо назад нашої втрати, навпаки, втрачаємо вдруге. Який тоді набуток? Повернення дарує впізнавання і жах невпізнанности.

Мої ноги дивувалися

що поряд ноги йшли

які не дивувалися.

Справа не лишень у тому, що все змінилося, а передусім у тому, що змінилися ми. Вороття немає. Зненацька ми розуміємо незвичну долю безбатьківщинця.

Нашою мовою мовиш

кажуть навколо

здивовано.

Я чужинець,

що їхньою мовою мовить.

І не тільки його. На кожного чекає здивування і годі сподіватися на легке розуміння. Оскільки так всюди і завжди, повернення ніколи не означає чистого набутку. Мало того: воно означає нову розлуку — третю розлуку. Бо щойно тепер те, з чим ми колись були змушені розлучитися, відходить остаточно, і повернення насправді нічого не повертає.

Це однак не означає, буцім повернення — саме розчарування. Повернення — то пізнання. А кожне пізнання — розлука. Втім, те, що зріє в розлуці, також пізнання. Минає час. Звикаємо. Зникає методичність у намаганні досягти мети. Багато що обростає мріями, і цілком несподіваним видається те, куди повертаємося. Мій улюблений вірш каже більше, ніж про саме мріяння:

Човен зрадливости

А мрія — човен

до не того берега.

Сідаєш там,

де край стежини з вчора.

Запрошений

у подорож рожевого надхмар’я

рожевого підхмар’я,

із хмарами.

Повітря подих,

ти такий легкий,

і човен той без весляра,

вода дзеркальна.

Так лагідно втрачається керунок:

ти далі на шляху до соняшних галявин,

а попід килем вже пісок шурхоче

у тіні верб.

Повернення стає наверненням думок. Адже не можемо ми десь на шляху скараскатися вигнання, з якого повертаємося.

Невідчепне вигнання

носиш його з собою

занурюєшся в нього

в лабіринт

в пустелю

що з тобою.

Ціле життя блукаємо пустелею знавки, що ніколи не стрінемо життєдайної оази, де все щасливо закінчилося б. Поетка відкриває нам свою найособистішу поставу:

Голова схильма

назустріч голосу

якого знаю

ніколи не

почую.

І все-таки слухачка чує «Пісні надхнення». Звідки вони лунають?

Поетичний досвід переходить у загальнолюдський досвід, у наш досвід: досвід слова. Звичайно, на початку видається, буцім щедрий досвід поета промовляє від кожного з нас.

Страх

мій

наш

«але» окремішньої літери.

Наш тягар тримає дужа літера. Слово каже саме за себе — й одночасно яке непевне воно, слово.

Вільно

мандрує слово

на водах часу

і кружеляє

і лине далі

чи йде під воду.

Слово, що не йде під воду, — то неймовірне щастя появи вірша. Він затримує плинне, і мандрівка слова досягає мети.

Моя рука шукає опертя

знаходить тільки у троянді поміч.

Згадаймо квітку вуст — так Гьольдерлін називає рідну мову, мову поета. Враз ми збагаємо, чому поет мовить про і від усіх нас. Ставлення поета до мови — це наше повернення до мови, розлука й пізнання воднораз. Насправді слова ніколи не тотожні. Поет завжди намагається вийти за межі узуальности. Вірш народжується зі спроби вимовити невимовне. Самобутнє. Через самобутнє він повертається до спільноти. Не тільки в тому розумінні, що поета приймає мова, якою розмовляють всі. А й у тому, що ми вкупі з ним переживаємо розлуки і пізнання, що ми самі знову й знову намагаємося вийти за межі узуальности — ми називаємо це мисленням, — щоб повернувшись, застати зміни. Тільки наші власні намагання дозволяють розуміти поета.

Хто здужав би

світ

кинути д’горі

щоб вітер

його протяв.

Вірш здужав би. Те, що випадає на долю, стає вразливим. Це вже не знайоме та знане. Водночас не можна сказати, ніби воно чуже, ні, воно просто дивним робом не знайоме. У віршах Гільде Домін дитинство набуває нової актуальности.

Стояв камінь,

сірий камінь,

в полі на пагорбі.

«Любий каменю, — сказала я,

— прийми мене до себе,

стань для мене ослоном

над багаттям

де молоко в казанку

я хочу залишитися з тобою.

Хочу розкласти

подібно до дитини

яка вивертає кишені

кладе камінці

і роздушеного хруща

на землю

свій статок круг тебе.»

«Подібно» означає більше, ніж порівняння. В дитині ми впізнаємо себе самих, не тільки, що ми такими були, а що такими є. Роздушений хрущ, з якого сміються дорослі, — чи не сміємося, бува, самі з себе? Брати з собою те, з чим несила розлучитися, навіть якщо з нього жодного пожитку, — в кожному з нас живе ця жага розкладання своїх статків круг себе. З цієї спільности виростає вірш — з усіх наших окремішностей і пізнань:

стріваються

сплітаються

послання

кожний мовить за кожного

просіяні

слова незвучні

і перетворені

на слово.

Те, що мусить статися, перетворюється на міцний утвір, дозволяючи слову бути порукою речі. Рівновага звучання і значення, а також напруга між звучанням і значенням надають віршеві якнайбільшої актуальности. Відстань між мисленням і буттям зникає, зникає крижаний подих зовнішности: у вірші мова сягає максимальної близькости слова і речі.

Слово і річ

одне на одному

однакове тепло тіл

слова і речі.

Так відбувається повернення і звернення поета до мови — не тільки його, поетове, повернення, завдяки якому він, втративши все, знаходить себе. Це наше повернення до себе самих, завдяки якому кожний знаходить себе.

Ми хліб їмо

а живемо ми блиском.