ГІЛЬДЕ ДОМІН, ПІСНЯ НАДХНЕННЯ ІІ

ГІЛЬДЕ ДОМІН, ПІСНЯ НАДХНЕННЯ ІІ

Довго гонили тебе довкола

бездверих мурів міста.

Ти втікаєш-втрачаєш

сплутані назви речей

за собою.

Довіра, найважча

абетка.

Я роблю легкий знак

у повітрі

непомітно,

де початок нового міста,

Єрусалим,

золотий,

з нічого.

Жодного окремішнього слова. Жодне слово не починається саме собою. Завжди був хтось, хто слухав. Завжди був хтось, хто мовив. Віршовані слова — не гола інформація. Вони наче знаки й знамення, спрямовані в далеч. Навіть якби не було інших «Пісень надхнення», то скупі рядки, які ми оце читаємо, все одно не здавалися б випадковими. Вони — частина смислового контексту, об’єднаного, так би мовити, спільною темою. Звичайно, я маю на увазі поетичний контекст. Образи, жести, метафори зібрані і розташовані поряд, так ніби вони хотіли розбігтися навсібіч. Вони ґравітують навзаєм, утворюючи поле досвіду. Рядки, що називають цей досвід, стоять посередині вірша: «Довіра, найважча // абетка».

Відразу напрошується питання: довіра — це щось, чому треба вчитися? Чи можна оволодіти нею, навчившись писати? Адже що за життя без довіри? Чи не сповнене наше мовлення довіри: в іншого, який тебе розуміє, у слова, які кожний знає, у світ, який живе в них? Вірш подає довіру як щось таке, чому треба вчитися від самого початку. Як могло воно загубитися, це найпростіше, ця абетка, без якої катма життя, без якої немає мовлення? Чи можна опанувати втрачене? Втрачене чи взагалі невідоме? Хіба мури, вздовж яких шукаємо, не бездвері? Дійсно: це найважча абетка, бо ми її постійно забуваємо, постійно втрачаємо. Як її вивчити?

Перша частина вірша змальовує втрату довіри. Щойно в другій частині починається повернення втраченої довіри. Перша частина звертається на «ти», друга мовить від імені «я» — і це не випадковість. Маємо те саме ліричне «я», яке напочатку звертається саме до себе, наче до когось цілком іншого. Бо хіба то не він, цілком інший, а не «я», раз по раз втрачає віру в життя? — аж доки не визнає цього і не прагне поновити цілість «ти» і «я».

Картина гоніння, яку навіює вірш (ми достеменно не відаємо, хто призвідця), нагадує одну з великих сцен жаху «Іліади», коли Ахіл жене сповненого страху смерти Гектора навколо мурів Трої, і немає брам, які б порятували цькованого. Розпачлива втеча найхоробрішого присутня на початку нашого вірша у зміненому й підсиленому вигляді. Вперше ми насторожуємося, читаючи про бездвері мури. Це не ті мури, брами яких недосяжно замкнені, це мури, вздовж яких шукаєш і не можеш знайти двері до міста довіри, у вірний світ. І ще одне: бракує помічного друга, який би зарадив утікущому, допоміг йому приборкати страх і стати до бою — втім, де ворог, який стає проти тебе і проти якого стаєш ти? Втікач повикидав зброю. Втікач розгубив сплутані і непридатні назви речей позаду. Картина втечі набуває радикального смислу. Сплутані назви речей означають найбільшу небезпеку і незахищеність. Ми знаємо, що Лаоцзе, якщо б йому довелося панувати, дав би передусім лад назвам, і що Фукідід зображав розклад Афін під час чуми, досліджуючи зміну значень слів. Ми знаємо гаразд про неймовірне спотворення понять вождями усіх часів і народів. Можливо, ми знаємо замало. Втрата довіри завжди супроводжується плутанням назв речей, знепритомненням раніше чинних слів. Кому не дають надійного захисту слова, той перестає розуміти світ.

Такий смисл гомерівської метафори цих рядків: чи існує взагалі місто довіри, в якому можна бути і жити, якщо нас женуть навколо мурів неприйняття?

Звернімо увагу на зміну часових форм. Гоніння відбувається в минулому часі і вводиться прислівником «довго», thlaugeV proswpon[40] вірша, вказівкою на близьку зміну. Далі маємо теперішній час, втікання і втрачання назв. Він покликаний не лише підкреслити розпачливе гоніння, а й його тривання, адже цей жест утечі, це гоніння від розчаровання до розчаровання не закінчується відразу. Воно триває там, де бракує порозуміння і довіри.

Мабуть, не варто питати, як вірш переходить до потреби навчитися довіряти. Це стається не одним рипом. Довіра потрібна завжди. Довіра існує навіть там, де вона, здавалося б, геть розхитана. Просто необхідно спробувати її здобути, хоча таке здобування не означає невинно-певного новопочатку, коли після всіх розчаровань, після всього розпачу одна по одній знову вивчаються літери довіри. Довіра — потаємна, непомітна, неоголошена і непевна спроба. Довіру належить здобути. Саме це каже вірш. Здобути те, що ми постійно втрачаємо, в чому постійно розчаровуємося, зазнаємо невдач, пробуючи знову і знову. Немає доказів, на яких могла б будуватися довіра. Віднайдення довіри не починається від знайомої літери чи від злуки знайомих літер, яку розуміє кожний. Є знаки в повітрі, які не завважує жодний інший, які ти сам ледь уловлюєш, — саме ці ледь уловні знаки несуть початок, порозуміння, порятунок.

Нове місто довіри виникає «з нічого». Довіра, що прагне довіри іншого, не потребує ґарантій. Вона мерехтить золотом вічного сподівання, і небесний Єрусалим, згаданий у вірші, — її найпевніша ґарантія. Нема життя без довіри, без довірености для інших і довірливости до себе, без «я», яке кличеш, щоб бути.