СТОРІЧЧЯ ҐАДАМЕРА

Свою найбільшу працю, двотомне філософське дослідження «Істина і метод» Ганс-Ґеорґ Ґадамер оприлюднив, коли йому було шістдесят років. Стільки ж років відділяло його на час появи книжки від початку і сорок років до кінця сторіччя. Перелічувати минулі події немає потреби, оскільки вони досі турбують нас, не втрачаючи актуальности. Тим відчутніша необхідність осмислювати. Ґадамер належить до тих нечисленних умів, які, переживаючи події, будучи їхнім якнайбезпосереднішим сучасником, намагалися, не пориваючи з традицією, осмислювати. Завдання нелегке. Воно до снаги тільки дужим. Не кожний витримає тягар (дар), а вже тягар (дар) осмислення — поготів.

Час Ґадамера — теперішній час, час, в якому дія осмислювання збігається з моментом мовлення, час, який мовить, час, який є моментом мовлення. Жодна інша видатна людина не може сказати про двадцяте сторіччя так, як може сказати Ґадамер: моє сторіччя.

Ґадамер і двадцяте сторіччя — це теж міцна злука. Не зупиняючись на суспільно-політичних подіях, які карбували й далі карбують історію і людину, варто розкласти той невід, яким рибалив Ґадамер. Роком народження філософа поет Стефан Ґеорґе датував книжку віршів «Килим життя та Пісні про сон і смерть», видану в бібліотечці «Мистецького вісника». Райнер Марія Рільке пише вірші, які ввійдуть до «Книжки картин» і листи, в яких звертається «Майстер Стефан Ґеорґе, / глибоке враження, яке на мене справив Ваш вечір в салоні Лепсіусів, зміцнило бажання йти услід за тим, що належить Вашому мистецтву, з неослабною цікавістю. / Мені вдалось розшукати «Рік душі», і не одна-друга уроча мить живиться його мелодіями. / Тим часом спізнати шляхи Ваших послідовників подужаю, здається, аж коли зможу спостерігати кожний крок до Вас і до цілей Вашого кола. Належати до вузького, вибраного читацького товариства «Мистецького вісника» — перевага, якої прагне: / Райнер Марія Рільке». До появи першої спроби зібраних творів Фрідріха Гьольдерліна в упорядкуванні шекспірознавиці Марі Деґе, завдяки якій Ґадамер і ознайомився з творчістю поета, що доти перебував у почесній тіні магістрального сюжету, було рівно вісім років.

Коли 1945 року в Ляйпиґу, в час, коли Німеччина підписала акт про безумовну капітуляцію, Ґадамера обирають деканом філолого-історичного факультету, щоб через рік-півтора обрати, нехай на коротко, ректором університету, тоді на, за уявленнями філософа, «далекому Сході» Пауль Целян пише «Фугу смерти» — «чорне молозиво ранку» після ночі жахіть.

1960 року, коли з’являється «Істина й метод», Німеччина живе в іншому часовому відліку — «група 47» і всі ті представники молодого покоління, кого поіменно згадує Ґадамер, вже сказали про себе. Ґюнтер Ґрасс, який в силу свого письменницького ремесла через тридцять три роки після моменту, про який мова, скаже «Моє сторіччя» (час літератури облічується по-іншому), щойно завершив свій роман-гротеск «Бляшаний барабан», за який через рівно ті самі тридцять три роки отримає Нобелівську премію з літератури.

На шістдесятиріччя Ґадамера видають ювілейний збірник «Сучасність греків» з текстом Мартіна Гайдеґґера «Геґель і греки» — того самого опального велета думки, який був дійовою особою Ґадамерового творчого неврозу — «проклятого відчуття, нібито Гайдеґґер зазирає мені через плече всякчас, коли я пишу». Другою дійовою особою геніального неврозу був, як читач здогадується, сам Ґадамер.

Крім «Істини і методу» маємо ще два континенти Ґадамерових мандрів: дослідження про філософів (філософію) і тексти про поетів (поезію). На континенті поезії живуть не тільки поети двадцятого сторіччя, а живуть усі, чиї вірші у двадцятому сторіччі не втратили актуальности чи, навпаки, саме тепер її набули. Збірка «Розмова і вірш», запропонована читачеві, — частинка континенту розмов про вірш і розмов з віршем. Книжка побачила світ 1990 року на дев’яносторіччя Ґадамера, який тоді вже, проклавши шлях «сірого кардинала» філософії, вступив у пору, коли його почали вшановувати як «Нестора філософії». Найдавніший текст книжки «Гільде Домін, пісня надхнення» датується 1966 роком, а найновіший «В тіні нігілізму» вперше з’явився 1989 року.

На прикладі Ганса— Ґеорґа Ґадамера ми бачимо: повноцінний діалог культур неможливий без осмислення власної культури, осмислення власного культурного тексту, або, як висловлюється семіотичний жарґон, без розшифрування свого культурного коду. Адже щоб відбувся діалог між культурами, кожний учасник діалогу має зн що він, мовсказати співрозмовникові, який уважно і вдумливо слухає.

Тимофій Гаврилів