Інші поезії

De libertate[75]

Що то за вольність, добро в ній якеє?

Дехто говорить, немов золотеє.

Ах, не злот?є, бо всякеє злото

Супроти вольності – справжнє болото!

О, як би в дурні мені не пошитись,

Щоби без вольності не залишитись!

Будь славен навіки, о муже ізбранний,

Вольності отче, герою Богдане![76]

* * *

Морщиш лице ти – одвічне ниття.

Як же це можна назвати життям?

Той лиш живе, хто веселої вдачі,

Світло в житті, а не морок він бачить.

А хто в журбі безперестанку тужить,

Той уже мертвий чи смерть його душить.

Epigramma

Скажи мені коротко мудрого мужа діло!

– Май світло в умі і здоров’я у тілі.[77]

На день народження Василя Томари,[78] хлопчика дванадцяти років

Круг годовий довершився і знов розпочався. Сьогодні

Маємо першу добу, року нового почин,

Доля судила тобі, обдарований хлопче Василю,

В цей народитися день. Добра то провість тобі.

Першим ти пагонцем, хлопче, на світ од батьків народився,

Перший чеснотою скрізь, перший і славою будь,

Перший і розумом сильним, і перший тим даром природним,

Що потребує його врода тілесна твоя.

Благословення тобі, первакові, послала природа,

Що для молодших дітей мачуха гостра була.

Так і спорудник всесвітній, створивши Адама найперше,

Єву потому створив, меншу в любові його.

Радо вітаю тебе, що стільки добра тобі дано:

Досить на частку твою Бог милосердний поклав.

Тільки ж гай-гай! Як багато тобі доручив Сотворитель,

Згодом немало і сам схоче від тебе узять.

Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся,

І не з наймення лише, будь і ділами Василь.[79]

Про святу вечерю, або Про вічність

Бачиш очима вино тут і хліб, проте розумом видно

Господа Бога, який, тіло прибравши, сховавсь.

Той лиш існує, хто схований; видний – то сон і примара:

Схованим бути – це щось, виднеє все – це ніщо.

Світу машину хоч видно, проте це – лиш сон і примара.

Світу реальність завжди схована в назві його.

Дуб коли тінь відкидає довжезну при заході сонця,

Хоч простяглася й без меж, дубом вона все ж не є.

Тіло чом наше в повазі, недійсне, коли його видно?

Смерті не хочемо чом? Чей нас сховає вона.

Нас як вона вже сховає, тоді лише будемо жити:

Схована ж дійсність завжди, видно лише її тінь.

Хутко збудися, мій розуме пр?вий! Воскресни вже з тіней!

Дужий, здолаєш ти все, сповнений світлом, прозриш.

Світло моє, поведи враз зі мною ще спільника мого -

Дух мій, що радо тобі волю свою віддає.

Сонця ти промінь і тінь тебе, видного, вже не сховає,

Речі без тебе нема й тіні її не бува.

Тілом і річчю ти тіней єси, для речей – лише тінню.

Завдяки с?ме тобі все має власне буття.

Отже, ти схований завжди у виразно видних нам тінях.

В схованім завжди тебе виразно бачимо ми.

Там, де ти виступиш виразно, річ або сутнє, що досі

Мало вже своє буття, тратить воно його враз.

Зниклий, щезаєш не весь: твій кінець є початком чужого,

Адже й у ньому тебе видно знов у формі новій.

Бавишся нащо ти розумом моїм, святий в’юнкий змію?

Зниклий, ти звідси не щез й зник, залишаючись тут.

Видно тебе то як тіні речей, то ти схований в тінях,

А як зникаєш цілком, бути не може ніщо.

Ось так коли, дзеркалами себе оточивши, свій образ

Бачиш у безлічі їх, в дійсності все ж ти один.

Взяти не можу тебе, хоч беру; повертаю, зберігши,

Цілий ти навіть тоді, в друзки коли розлетівсь.

Всі споживають тебе, але ти залишаєшся цілим.

Всі тебе завше беруть, усім, проте, ти все ж чужий.

Власністю бути когось ти не можеш, бо всім ти єдиний.

Ситиш чим більше мене, голод тим більший зроста.

Їжа – ти. Можна мені втаємниченим в тебе вже стати:

Тінь твоя дітям малим завше достатньою є.

Змію в’юнкий, ти бо схований, наче гачок у принаді.

Скільки немудрих хлоп’ят в царство своє ти ведеш!

Схвалюю спритність твою я й ці хитрощі палко цілую,

Бо від святого тебе тінь теж святою бува.

Спійманій рибці принади смачної вже більше не треба,

Так, коли й я вже спіймавсь, зайвою є твоя тінь.

Маску скидай! Я пізнав тебе в русі без тіні і зблизька

Бачити зміг, бо раніш ти мені лотосом був.

Зміцнений цим, подолати я зміг помилкові догмати

Шалу й безглуздя, які зроджують всякі гріхи.

Сповнений цим, поборов я теж пристрасті вельми шалені.

Як допоможеш мені, й далі долатиму я.

Звабний, віддайся мені, доки жити на світі я буду,

Медом солодким ти будь, світло моє ти, життя!

Скроні мої як літа підфарбують ледь-ледь сивиною,

Моїм сльозам уступи твої останні дари:

Двічі старим ти зроби мене, разом душею і тілом.

Й зробиш це, світлом коли враз ти мій розум сповниш.

Тіло як сили покинуть моє, ти будь разом зі серцем

Й розумом завжди моїм, світло моє ти й життя!

Тіла розваги мене як залишать, розрадою будь ти!

Нею ти будеш, коли світлом мій розум сповниш.

Тіла багатств коли в мене немає, ти перським скарбом будь!

Й будеш ти ним лиш, коли світлом мій розум сповниш.

Чернь як почне проклинати мене, будь до мене ласкавий!

Й будеш ласкавим, коли світлом мій розум сповниш.

Встань же мерщій! Чому з тіней речей ти мене не виводиш!?

Але до того моє серце ти світлом сповни.

Попіл я, тінь, ніщо. Світлом як сповниш мене, тоді стану

Сутнє, річ – не як раніш – був я тінь, попіл, ніщо.

Виведи геть мене з пристрастей й зваб до земного без шкоди!

Згода! Це вчиниш, коли світлом своїм поведеш.

Дай мені цього ти світла доволі! Дай смерть зневажати!

Вмерти бажання ти дай! Смерть мені дай полюбить![80]