Ковила

Ковила

До безодень страшних і глибоких

Стежка лицаря привела…

Як пройти? Та гука з того боку

Срібнолиста трава — ковила:

— Я мала, непомітна билина.

Понад прірву схиляюсь до ніг,

Щоб у вирій ясний лебединий

Ти завчасно дістатися міг…

І тріпоче билина в чеканні,

І ляга над безодню вона.

Ніби райдуга в хмарі весняній,

Ніби срібна казкова струна.

І гукає звитяжець: — Я лину.

Без вагання на той бік іду.

Де безвихідь долає билина —

Я здолаю найбільшу біду!

1970 р.

* * *

Коли згасають зорі —

Інші спалахують знову.

Хто їх запалює в небі?

Хто — крім любові?

Коли розлучаються друзі,

Не втішить ні ласка, ні слово.

Хто нову зустріч готує?

Хто — крім Любові?

Все перетвориться в попіл,

В хвилі першооснови,

Лише навік невмирущі

Зерна любові…

1970 р.