Снігова баба*

Снігова баба*

Витала в небі мала сніжинка,

Білокрилесенька янголина.

Серед хурделиці-заметілі

З неба злетіла, в наметі сіла.

Ішло дівчатко яснооке,

Зліпило сніжку крутобоку.

Упала сніжка з рук дитини,

Та й покотилася в долину.

А по дорозі снігу-снігу

Навертюхалося в тому бігу.

Була сніжинка — тепер бабище,

Пухка потвора, снігомарище.

З вугілля очі, рот і вуха,

Відро помийне для капелюха,

Із моркви ніс, мітла для сміху,

На глум дорослим, малим — на втіху.

Зима лютує, тріщать морози,

У серці баби холодні сльози.

Ночами бабу кличуть зорі

У небо ясне, у даль прозору.

Як з її тілом здолать тяжіння,

Гидкого збутися чортовиння —

Нехай бере собі, хто хоче,

Відро помийне, з вугілля очі, —

А їй би тільки простори ясні,

Кружляння в небі, політ прекрасний!

А я дивлюся, а я сміюся:

— Не плач, бабище, не плач, бабусю!

Засяє сонце, весна прилине,

Тебе підніме у небо синє,

І ввійдеш ти в легку хмарину.

У білокрилу янголину,

Минуть морози, дитячі глуми.

Холодні ночі, похмурі думи.

Тебе чекають простори ясні,

Кружляння в небі, політ прекрасний.

1974 р.