Балада про кобзу
Балада про кобзу
Йде кобзар із Києва до Січі,
Слуха мову степу і Дніпра,
Сльози України ревно лічить,
На сумлінні боліснім збира.
Очі пісні дивляться у душі,
Хоч немає видимих зіниць,
Віща дума боляче ворушить
Серце у дівчат та молодиць…
Кобзаря запрошують у гості,
Як же на той поклик не піти?!
Зерна пісні засівають простір,
Щоб безсмертним рястом прорости.
Ветха кобза плаче і сміється.
Там засмутить, інде — звеселить.
Щедрими дощами озоветься,
І заповнить грозами блакить…
………………………………….
Знов шляхи — далекі, невеселі.
Половецькі баби серед трав…
Проминувши чигиринські села,
Той кобзар на сонці задрімав…
Та співцеві спиться і не спиться…
Маряться козацькі береги…
Раптом чує — стугонить землиця!
І збагнув, що близько вороги.
Коні злобно рвуть стальні вудила.
Де ж ви, козаки-товариші?
Став кобзар самотньо на могилі,
Кобзу заховав у спориші…
І над нею чарівницьке слово
Молитовно вимовив співець…
………………………………….
Дума в Січі не лунала знову,
Невблаганний наступив кінець.
Але кобзи чужинецька сила
Не знайшла в сухому бур’яні,
Від заклять пішла вона в могилу,
Причаїлась десь у глибині…
Промайнули роки… чи століття?
Дума не закінчилась оця!
Прокотилось чорне лихоліття
Від Карпат славетних до Дінця.
Як на Україні потемніло —
Задзвеніла кобза з-під землі…
Про дива ті жито шелестіло,
Стукали у кузнях ковалі.
Про ту казку мовила малеча,
Граючись в пилюці на шляху,
Клекотом орлиним і лелечим
Слово те звучало в ніч глуху…
І відчувши чарівницьку силу,
Схаменулись люті вороги,
Кинулись до Віщої Могили,
Взявши і лопати, і плуги.
Що копнуть — а кобза не дається,
Поринає в землю, в глибину,
То вона ридає, то сміється,
Котить над Вкраїною луну!
Глибше, глибше риють посіпаки,
Жовкне під могилою трава…
Що таке? Немає кобзи й знаку,
А вона гучнішає, співа!
Проростає в землю України,
Сонячними струнами гуде,
Обнімає пісню солов’їну,
Понад світом збудженим гряде!
У нічному небі заясніло —
Небувала жевріє Зоря!
Всеосяжна Кобза забриніла…
ВЕЛЕТНЯ ЧЕКАЄ…
КОБЗАРЯ…
Серпень 1978 р.
* * *
Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квіти довкола,
Ніби у раю…
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини…
Сумують квіти,
Тужать Пташата…
Посеред Раю
В задумі Хата…
5 червня 1979 р.