2. Білий кінь

2. Білий кінь

Знає Чорний Кінь з правіку,

Що за обрієм нічним

Вже багато літ — без ліку —

Скаче Білий Побратим.

Як зачує світ іржання

Злотогривого Коня,

Загорається світання,

Сяє знову сонце Дня.

Променистий б’є канчук

Понад мареннями й снами,

І стрілу вогнистий лук

Посилає у нестяму.

Білий Кінь по грудях скаче,

Як безжалісний тиран,

Хочеш, плачеш чи не плачеш, —

А виходь на Сонця лан.

Свої мрії заплітай

У іскристе мерехтіння,

У рослинний травограй,

У твариняче томління.

Нагромаджуй тіла масу,

У життя її неси:

Хижаки жадають м’яса,

Людям треба ковбаси,

Вошам — крові для смоктання,

Перепелів для царів,

Вченим — фактів для пізнання,

Хліба — для пролетарів,

І темниць для непокірних,

Для фанатиків — богів,

Гільйотин, ікон для вірних,

Нових кліток — для рабів.

Все викрешують копита

Сонцегривого Коня —

Хочеш чи не хочеш жити —

Мусиш жити навмання,

Несучи життя ладунки,

Не питаючи — куди?

А приймаючи дарунки

І страждання, і біди…

Сонце в небі променисте —

Знак на лобі скакуна,

Ніж незримого садиста,

Келех дикого вина,

Бо як вип’єш той напій, То зав’ється в серці змій,

І уже ти раб потреби,

І уже ти сам не свій!

То летиш в далеке небо,

Поспішаєш на двобій,

То втікаєш сам від себе

В заметілі світовій.

Та ні сльози, ні огида

Не врятують — плач не плач

Від вселенської кориди,

Де ти й торо і глядач!

Марні мрії та старання,

Все тебе наздоганя

Сонцепромінне іржання,

Стукіт Білого Коня…

Серед куряви страшної,

Що здіймає Білий Кінь,

Блискотить жахлива зброя

Для терзання поколінь,

Гримотять невпинні війни,

Попелом стають міста,

Вічно в хаосі розбійнім

Тоне будь-яка мета.

З-під копит вихряться рясно

Іскри й гаснуть на льоту,

Тчуть ганебну і прекрасну

Глибину і висоту,

Долю радісну й нещасну,

І криваву, і святу,

І, сягнувши в душу власну,

Бачиш ти реальність ту,

Що всі прагнення й дороги,

І поклони і молитви,

Що всі ідоли і боги,

І славетнозвісні битви,

Що процесії й походи,

Хатки, палаци і храми,

Всі захоплення і моди,

І великосвітські дами,

Що усі величні плани

Будування й руйнування —

Зерна сонячного лану,

Гук шаленого іржання,

Стук копит багатомовний

Сонцегривого Коня,

Його прагнення невтомне

В даль зникаючого дня…

Так і скачуть понад світом

Чорний — Білий Скакуни,

Творять осінь, зиму, літо

І весну-красну вони.

Та даремні всі старання

Таємничих скакунів

Поєднати і світання,

І безодню дивних снів.

Подає Брат Брату голос

Лише в мрії, іздаля, —

Не пускає інший полюс,

Сфери, простори й поля,

А від тої муки й болю

Обертається Земля…

Обертається невтомно,

Аж у серці мерехтить,

Обертається безмовно,

Може, вічність, може, мить…

Довгі дні, довгі дні

Плач, страждання і пісні…

Уночі, уночі

Затихають всі плачі…

Ой ті коні, чудо-коні!

Звідкіля біжать вони?

Чи втікають від погоні,

Чи шукають край весни,

Де не буде горя й муки,

Слів пустих і марних снів,

Де відкриють дивні луки

Тиші чарівницький спів…

То коли ж єднання диво

Прийде в змучені світи?

Де у миті нещасливій

Роз’єдналися Брати?