2.6. Розробка ідеї правосуддя вітчизняною та російською правничою думкою

2.6. Розробка ідеї правосуддя вітчизняною та російською правничою думкою

Дослідження теоретичних засад здійснення правосуддя посідають значне місце і в історії вітчизняної правничої думки. У працях українських і російських філософів та правознавців XVIII–XX ст. ми знаходимо цінні вказівки про значущість належного здійснення правосуддя для суспільного розвитку, розв’язання суспільних конфліктів, необхідність вирішення проблем легалізації й легітимації судової діяльності, здійснення її на засадах професійності, узгодженості з правом.

Так, Іван Тихонович Посошков (1652–1726) у своєму славнозвісному зверненні до Петра І — «Книзі про убогість і багатство» (1724 р., глава 3 «Про правосуддя») викладає ідею про прямий зв’язок багатства країни з наявністю «праведного суддівства». Про діяльність судді Посошков відзивається так: «Я за своєю думкою судну справу вельми ставлю високо, навіть вище за всі майстерності, в мирі сущі»[165]. Основні його ідеї щодо суддівської діяльності й реформи правосуддя полягають в організації «прямого правосуддя», здійснюваного професійними суддями, що перебувають на службі в держави. Посошков передбачає запровадження в Росії нових норм судової етики, серед яких важливе місце посідає заборона суддям приймати подарунки: «А гостинців у позивачів і відповідачів аж ніяк не належить приймати, оскільки дарунок засліплює й мудрому очі»[166]. Судовий розгляд має здійснюватися за процесуальними принципами оперативності й публічності з письмовим оформленням.

Більш емоційним є звернення до Петра І харківського козака Семена Климовського (перша чверть XVIII — початок XIX ст.). На знак протесту проти наступу російського царизму на права та вольності українського козацтва він послав цареві свій поетично-публіцистичний твір «Про правосуддя начальних та бадьорість їхню» (1724 р. — майже одночасно із зверненням Посошкова), за який зазнав переслідувань з боку влади. Автор виспівує справжній гімн правосуддю, як важливій і богоугодній публічній справі, належне виконання якої легітимує всю державну діяльність: «Але яку силу утримує в собі повна Божої благодаті усьому світові добропотрібна добродійність — правосуддя? Всякий скаже: як серце, яке, в людському тілі пробуваючи, всього тіла утримує міць з’єднаними до нього від усіх членів жилами, так і правосуддя утримує все царство всередині народу…»[167]. Климовський (як колись Платон) порівнює людський суд з Божим, привертає увагу до божественних витоків світського правосуддя:

«“Судите яким судом, і вас тим засудять”, —

Рік вустами вишній Бог своїми, й так буде.

Коли судяться судом простим і смиренним,

Уподібнюють такий судам божественним.

Бо й людський суд Божим є; як Бог буква судить,

Всім потрібно так судить, суддя ж хай не будить.

Усім владам та судам є образ — Спаситель,

Як Бог судить, так усяк хай судить властитель…

Суддям треба так земним достойно творити,

Мірою звірять діла, на лиця не зріти,

Щоб злохитрям не була ображена правда,

Щоб раділа на суді у нас милість завжди»[168].

Перший у Російській імперії професор права, виходець з України Семен Юхимович Десницький (1740–1789) під впливом трактату Монтеск’є «Про дух законів» уклав і надіслав імператриці Катерині II «Подання про заснування законодавчої, судової і карної влади в Російській імперії» (1768). У цій праці він говорить не стільки про поділ влади, скільки про відокремлення один від одного органів, що здійснюють законодавчі, судові й деякі адміністративні функції. Концепція Десницького передбачає, зокрема, самостійність, незалежність суддів від волі монарха, що є першим у російськомовній літературі формулюванням принципів незалежності та незмінюваності суддів. Високий рівень суддівського професіоналізму має підтримуватися шляхом застосування освітнього цензу. Суддею, за визначенням правознавця, може стати тільки той, хто склав іспит перед професорами юридичного факультету, а потім перед колегією адвокатів. Після успішного складення іспитів кандидат у судді повинен був не менше п’яти років практикувати як адвокат. Серед наук, які зобов’язаний вивчити майбутній суддя, автор виділяє історію, різні європейські мови, у тому числі латину — «…щоб за допомогою цих міг читати різні системи законів і тим би міг збільшити своє знання й мистецтво у справах судових»[169]. Десницький обґрунтовує необхідність впровадження суду присяжних, суворого судового контролю за діяльністю виконавчої (карної) влади, закріплення в законодавстві принципів гласності, безперервності судового процесу, його письмової фіксації. Гарантіями незалежності, неупередженості суддів є їх довічна незмінюваність, гідне матеріальне забезпечення. Серед важливих чинників ефективності суддівської діяльності вчений називає обов’язковість вивчення суддями судової практики. У разі відсутності норми закону Десницький передбачає здійснення правосуддя в цивільних справах за принципами «совісті й справедливості»[170]. Зазначимо, що більш раннього російськомовного згадування про суддівський розсуд нами в першоджерелах не знайдено.

Відомо, що однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст. у Російській імперії була судова реформа 1864 р. Нею були запроваджені принципово нові засади суддівської діяльності. Проведення реформи оформлено судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Відповідно до цих статутів було утворено загальний і формально рівний для всіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — Сенат) і суди мирової юстиції (одноособовий дільничний мировий суддя — повітовий з’їзд мирових суддів — Сенат). Був запроваджений інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголосила низку формальних принципів суддівської діяльності: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, тощо.

Одним з цінних результатів цієї реформи є значний розвиток правничої думки, зокрема опрацювання ідей правосуддя. У роботах правознавців XIX — початку XX ст. привертає увагу гуманістична спрямованість вирішення питань про засади й значущість судової діяльності. Так, відомий теоретик права та цивіліст Гаврила Феліксович Шершеневич (1863–1912) у своїй праці «Загальна теорія права» (1910-12) справедливо відзначає: «Ми відчули б себе дуже неспокійно, якби одного чудового ранку нам сказали, що правосуддя скасовується… Деморалізація суддів, падіння самостійності судів викликає в нас… почуття занепокоєння… До такого ступеня ідея правосуддя пов’язується в нашому уявленні із суспільним благоустроєм»[171].

Особливий інтерес у цьому сенсі становить праця державознавця та теоретика права Миколи Михайловича Коркунова (1853–1904) «Російське державне право» (1892), в якій значна увага приділяється правосуддю. На його думку, саме функція суддівства набагато яскравіше виділяється в самостійну, ніж інші. Підстави для такого висновку Коркунов бачить у тому, що судді в своїй діяльності керуються тільки засадами права, а не доцільності, як усі інші, сама судова влада будується на основі незалежності від суспільства, а не тільки від законодавчої та виконавчої влади, її структурні підрозділи незалежні від вищих в прийнятті рішень. І, нарешті, «…до цього слід додати, що в послідовному історичному розвитку відокремлення судової влади відбувається раніше, ніж установлюється розподіл виконавчої та законодавчої влади. Судова влада відокремлюється вже тоді, коли держава живе ще виключно під пануванням звичаєвого права»[172], і тому історично передує законодавчій і виконавчій гілкам державної влади.

Учений пропонує досить повну класифікацію систем судів, розташовуючи їх типи в міру зниження рівня демократичності в державі. Основним критерієм розташування систем виступає спосіб формування суддівського корпусу. Члени вищого суду в республіці можуть бути обрані або народом, або законодавчим органом, або президентом. Найбільш широка участь народу в державному управлінні існує в тій республіці, де народ обирає всіх суддів. Багато уваги Коркунов приділяє відокремленню й навіть захисту судів від впливу інших влад. При цьому він визначає, які саме властивості роблять окремих суддів і загалом суд судовою владою. «З того моменту, як у людстві з’явилася свідомість права… у ньому з’явилася, разом з тим, і свідомість необхідності такої влади, яка охороняла б його право. Влада ця, в якій формі вона не проявилася б, і одержала назву судової»[173]. Важливе значення для визначення історичних витоків правосуддя має висновок Коркунова про те, що «давні царі були насамперед суддями, а не законодавцями… Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон»[174].

Відомий дослідник історії суддівства Михайло Аврамович Філіппов (1828–1886) у судовій владі й діяльності суддів бачить силу, що дасть можливість зберегти в суспільстві певну стабільність. Разом з тим, завдання судів він визначає як забезпечення прав, свобод, а також обов’язків громадян. Усі ці ознаки можуть проявитися, якщо в дійсності буде втілена в життя теорія поділу влади. Відсутність такого поділу «…в усі століття породжувала най- жахливіший деспотизм, знищувала гідність людини, позбавляла її особистості, робила всі сторони прав людини хибкими й довільними»[175]. У своєму фундаментальному дослідженні «Судова реформа в Росії: Судоустрій» (1871-75) Філіппов також розвиває ідею про те, що судова влада має всі якості верховної влади. По-перше, вона самостійна й незалежна; по-друге, вона єдина. Особливу увагу він приділяє інституту суддівської незалежності, що дає можливість суддям як носіям судової влади висловлювати свої судження вільно, спираючись тільки на право, а тому «…судові ухвали є нічим іншим, як… вираженням законності; вирок суду є голосом закону»[176].

Відомий криміналіст-процесуаліст Іван Якович Фойницький (1849–1913) у своїй праці «Курс кримінального судочинства» (1910) здійснює ретельний аналіз як судової системи, так і суддівської діяльності й робить вельми актуальні, цінні висновки щодо умов забезпечення її владності. Серед найважливіших з них він називає «стійкість судової влади», що «забезпечується єдністю її організації»[177], а також самостійність, яку він поділяє на зовнішню й внутрішню. Під зовнішньою самостійністю Фойницький розуміє «таке її державне становище, яке забезпечує кожному суду здійснення судових функцій незалежно від… сторонніх відомств або осіб, згідно з законом та дійсними інтересами правосуддя»[178]. Внутрішня самостійність судової влади визначається передовсім свободою й незалежністю суддівського переконання, що пов’язане з незмінюваністю суддів, їх матеріальним становищем[179].

Прогресивні елементи судової реформи, зокрема створення мирової юстиції, розбудова засад дійсно незалежної та ефективної системи здійснення правосуддя стають об’єктами нападок реакційних кіл царської Росії. Це має наслідком здійснення судової контрреформи, що у Правобережній Україні впроваджується майже одночасно з проведенням судової реформи 1864 р. Уже наприкінці 1866 р. здійснені перші вилучення справ з ведення суду присяжних. У 1889 р. внесені реакційні зміни до судової реформи, які скасовують або суттєво порушують її найважливіші засади — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності суддів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовується, а замість неї створюється нова складна система судових органів, низовими ланками якої стають земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, які тепер призначаються, а не обираються. Суттєві зміни відбуваються також у галузі судочинства, зокрема впроваджується особливий порядок розгляду справ про державні злочини[180].

Наступною спробою розбудови незалежної вітчизняної судової влади, окреслення цивілізованих засад правосуддя є нереалізовані конституційні акти України 1918–1920 рр. Серед них треба відзначити Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), Закони про тимчасовий державний устрій України (підписані 29 квітня 1918 р. Гетьманом всієї України П. Скоропадським та отаманом Ради Міністрів М. Устимовичем) і, передовсім, Проект Конституції (Основних Державних Законів) Української Народної Республіки, розроблений Отто Оттовичем Ейхельманом. Останній проект є видатним зразком правничої думки, ретельно розробленим втіленням концепції поділу влади з урахуванням зверхності народного суверенітету, незалежності судової влади, судового конституційного контролю[181].

На жаль, у подальшому багато принципів правосуддя, що притаманні правовій державі, трансформуються в більш консервативні й практично не сприймаються юридичною наукою радянського періоду. Вітчизняна правнича думка значною мірою переміщається за кордон, що на довгі роки обмежує або взагалі перекриває доступ до неї для наших співвітчизників.

Значний внесок у теорію правосуддя зробив видатний правознавець, декан юридичного факультету, а згодом ректор Чернівецького університету Євген Ерліх (1862–1922). Його концепція «живого» права ґрунтується на ідеї, що право закорінене не в законодавстві, не в судовій практиці, а в самому суспільстві. При цьому існує право першого та другого порядків: право першого порядку — первинні норми права, що виникають спонтанно, як регулятор діяльності суспільних інститутів, об’єднань, спілок — сім’ї, торговельних товариств, самої держави, тощо; право другого порядку — норми права, що виходять від держави шляхом законодавства або діяльності суддів (вільного суддівського знаходження права) й регулюють спірні питання, здійснюють охорону права першого порядку.

Є. Ерліх визначає три істотні чинники впливу на прийняття судових рішень, здійснення правосуддя. Перший — це ціннісні судження в судовій інтерпретації, другий — соціально-історичний контекст справи, третій — особистість судді[182]. Учений розробив концепцію «вільного суддівського правознаходження» як засобу подолання прогалин у праві. На його думку, суддям слід замінити логічну дедукцію, що ґрунтується на тексті норми, індукцією, заснованою на інтуїтивному почутті справедливості[183], досліджувати «соціальне право», народжене в самому суспільстві, судову практику, правові й життєві відносини[184].

Проблеми правосуддя цікавили також нашого співвітчизника, члена Всеукраїнської Академії наук Станіслава Северяновича Дністрянського (1870–1935). У своїй праці «Загальна наука права і політики» (Прага, 1923) він обґрунтовує значущість судової практики й судового розсуду для розвитку і функціонування національної правової системи. Судові рішення («оріки») «вже через те, що вони нормують тільки дотичні правні випадки, не можуть мати зобов’язуючої сили для інших випадків, хоч як подібних»[185]. Водночас, суддя не може ухилитися від «рішення якоїсь справи тим, що… нема в законі відповідної правної постанови».

Дністрянський підтримує заміщення доказової теорії теорією вільного суддівського переконання, але з певними застереженнями: «Кожна свобода мусить мати свої границі — так само й свобода судді в орудуванні правними нормами». «Суддя має перш за все зберігати право» — інакше кажучи, у разі відсутності законодавчої норми він «може й повинен послугуватися правними нормами іншого суспільного зв’язку, оскільки такі норми існують». Оскільки суд є державними органом, то суддя мусить «годити норми інших суспільних зв’язків з провідними ідеями держави, відважуючи протилежні сфери інтересів та зрівнюючи їх на засадах правдивої рівності». Водночас «суддя стоїть на сторожі права навіть супроти законів, коли закони стануть у суперечність до норм зорганізованого правного ладу»[186]. І держава мусить дати судді таке право.

Таким чином, суддю з одного боку обмежують загальні цілі держави, а з іншого — «загальні принципи творення права та внутрішні прикмети, які повинно мати право»[187]. З цього можна зробити важливий висновок про дві передумови суддівської діяльності, які можуть і суперечити одна одній — легальність (законність) і правність (підлеглість праву). Цієї суперечності не буде тільки за умови існування виключно правових законів. За цих умов Дністрянський надає судді великих можливостей («творчу функцію судді»), «Він може… вийти навіть поза існуючі правні норми суспільних зв’язків…зберегти такі соціально-етичні норми, які починають щойно творитися…», і навіть прийняти рішення на основі цілком нових норм, але виключно за умов їх відповідності цілям держави і права. Ці норми Дністрянський визначає як «природні основи права»[188], які після їх застосування суддею стають новими нормами держави.

Таким чином, в історії правничої думки від XVII–XVI ст. до Р. X. аж до наших часів простежується наступність ідей про правосуддя, судову владу, їхні визначальні функції та принципи їх здійснення, суспільно корисний характер суддівської діяльності, проглядається якісний розвиток ідей про світську природу правосуддя, спочатку суто функціональну, а пізніше й організаційно-правову відокремленість цієї діяльності від діяльності інших владних інститутів держави. У працях видатних мислителів і документальних джерелах різних часів виявляються значущість правосуддя для суспільного розвитку та розв’язання суспільних конфліктів, необхідність його легалізації й легітимації, здійснення правосуддя на засадах професійності та узгодженості з правом.

Оскільки незалежна й високопрофесійна діяльність із здійснення правосуддя є обов’язковою умовою побудови демократичного суспільства та правової державності, її демократичні принципи необхідно відновлювати, причому з урахуванням багатовікового історичного досвіду. Саме судова влада та її безпосередні носії здатні переконати Українську державу відмовитися від права сили й повірити в силу права. Інакше, як пророкував філософ В. С. Соловйов, держава «ніколи не може мати міцного успіху в жодних справах своїх, ані зовнішніх, ані внутрішніх»[189].