6.1. Загальний зміст філософсько-герменевтичного підходу в юриспруденції

6.1. Загальний зміст філософсько-герменевтичного підходу в юриспруденції

Однією з найбільш впливових течій у західній філософській думці сьогодення вважається герменевтика. Своїми коріннями вона сягає у давні часи[408]. Слово «герменевтика» етимологічно має грецьке походження ??µ????? (в латинській транскрипції — «hermeneuein»), означає «тлумачити», «роз’яснювати». Так, у міфології Стародавньої Греції існувала постать Гермеса, який вважався вісником богів, сповіщаючи та пояснюючи людям небесну волю. Усі греки поважали його за те, що він, виступаючи в ролі Бога та інтерпретуючи веління Олімпу, вказував їм на правильний життєвий шлях. В ті далекі часи «щось зрозуміти» уявлялося як знайдення правильного напрямку, тому символи, що тоді виступали за дороговкази подорожуючому, шанобливо йменувалися гермами.

Наслідуючи Гермеса, в древній Елладі з числа жерців почали з’являтись «обрані», які заявляли про те, що можуть також, на зразок нього, осягати зміст наказів богів. Саме цей період і пов’язується з одним із перших практичних застосувань герменевтики. Найбільш авторитетними інтерпретаторами того часу вважалися піфії — служителі Дельфійського храму, що розташовувався біля підніжжя славнозвісної гори Парнас. Своє завдання ці давньогрецькі герменевти бачили в передбаченні майбутнього, зміст якого був закритий для звичайних людей. Процес пророкування оракулами відбувався через входження ними у стан трансу, однак отримані таким чином віщування були розпливчастими та багатозначними. До послуг піфій вдавалися під час вирішення важливих державних справ усі тогочасні давньогрецькі керівники. Наприклад, з історії нам відомо, що постійним клієнтом дельфійських оракулів був Філіп Македонський (управитель стародавньої Македонії — частини грецьких земель). Так, прагнучи підкорити Середню Азію, він на свій завойовницький розсуд, невірно зінтерпретувавши передбачення-попередження піфій про фіаско, безславно закінчив похід на Персію. Не йшов на завоювання світу і син Філіпа — славнозвісний Олександр Македонський — без попереднього консультування у дельфійських жерців.

Саме цей період і пов’язується з одним із перших реальним практичним застосуванням герменевтики (після спроб міфологічного роз’яснення природних явищ у первісному суспільстві). Після цього були практики тлумачення права (у формі юридичних роз’яснень, що мали силу законів авторитетних правників у Стародавньому Римі), біблейських творів у середні віки, тлумачення літературних творів за доби Відродження та, зрештою, перетворення герменевтики у єдину теорію та практику розуміння будь-якого культурного твору на рубежі XVIII–XIX століть, що пов’язується, насамперед, з протестантським богословом, філософом та перекладачем Фрідріхом Даніелем Ернстом Шлейєрмахером (1768–1834). Надалі історично герменевтика перетворюється у методологічний напрямок — зусиллями «філософії життя» В. Дільтея (кінець XIX ст.), феноменології Е. Гуссерля (початок XX ст.), екзистенціалізму М. Гайдеггера (кінець першої половини XX ст.). Новітнє посилення позицій герменевтики пов’язується з ім’ям геніального німецького філософа сучасності, професора Гейдельберзького університету Ганса-Георга Гадамера (1900–2002), який став найвідомішим учнем Мартіна Гайдеггера. В сучасній філософії під цим терміном розуміється мистецтво інтерпретації людської духовної об’єктивації[409].

У центрі даного вчення лежить категорія «інтерпретація», ключове місце в якій посідає «розуміння», що здійснюється в межах герменевтичного кола. Об’єктом дослідження виступає текст як об’єктивація людської діяльності та сам інтерпретаційний процес. Методом є герменевтична діяльність, під час якої за допомогою особистого світу уявлення суб’єкта добувається нове знання (на рівні тексту — це ідея, на рівні культури — цінність, на рівні людини — воля до життя). Інтерпретаційний результат, на пошуки якого направлене зусилля суб’єкта, визначається герменевтичною силою дослідника, який, фактично, об’єктивує свою духовність у цьому акті пізнання. Як наслідок, питання про «зміст» завжди відкрите, і його доводиться вирішувати кожного разу заново, відповідно до конкретної ситуації, яку розв’язує людина. За таких умов, значення — це сфера втілення суті об’єкта на певному рівні: поняття, культури, людини, історії, права, тощо. Причому контекст як навколоіснуючареальність виступає фрагментом тексту, в межах якого найбільш точно виявляються зміст і значення частин, що входять у його склад.

Отже, об’єктивація людської духовності постає як зовнішня реалізація цілей, що слугують задоволенню матеріальних та культурних потреб соціуму, проявляючись в усіх галузях діяльності, де присутній «дух»: у науці — структурі пізнання та методів отримання знань; у мистецтві — художньому відтворенні світу; в релігії — шляху встановлення причетності людини до потоку життя та вищого змісту істини буття; у філософії — цілісній системі світогляду особи; у праві — загальному прагненні до істини, правди, добра і справедливості; у політиці — способі управління людьми в умовах нескінченних суспільних конфліктів та нерозуміння соціальних інтересів; в історії — спробі осягнення минулості; у педагогіці — методі навчання; у психіатрії — лікуванні душевних станів людини, тощо. Ось чому такого великого значення в сучасному світі набуває усвідомлення важливості справжньої духовної свободи та вічних цінностей для забезпечення розуміння цілісності картини буття.

Як бачимо, герменевтика — це всеохоплюючий спосіб інтерпретації існуючої дійсності, механізм проникнення в глибинну суть соціально-духовної матерії, де кожне отримане пізнання має своїм змістом не тільки методологічну, але й світоглядну сторону. Вона є унікальною силою, яка, долаючи час та простір, будує на духовному рівні мости порозуміння. Це є метод осмислення частини Усього, де присутня іскра людської душі. З цієї позиції кожен автор є індивідуальністю, а його думки — це власний неповторний світогляд. Тобто в герменевтичній концепції людина рефлексує «інше» у вимірі особистісного світосприйняття.

Таким чином, роблячи певні висновки, можемо вказати, що герменевтична методологія може діяти лише у гуманітарній галузі знання, тобто суспільних науках, оскільки основним моментом для можливості її функціонування виступає неповторна людська особистість, яка наділена унікальним даром здійснювати творчий акт, в якому і закладається, відображаючись, єство людини, а простіше кажучи — її душа. Абстрактне мислення, емоції, почуття та переживання, якими природа наділила людину, — усе це і створює герменевтичне середовище, в якому і відбувається народження та передача духовно- суспільної інформації, тобто здійснюється культурно-творча комунікація. Текст (як традиційно прийнято іменувати форму відображення авторського змісту), який намагається зрозуміти інтерпретатор, відповідно може бути будь-яким гуманітарним результатом, як-от: літературний твір, Біблія, закон, правова свідомість, скульптура, музична композиція, театральна постановка, картина, історична подія, людська поведінка, тощо.

Центральною герменевтичною категорією, якою співвимірюється гуманітарний континуум, є інтерпретація в її тріадності процесу розуміння-тлумачення-застосування, що по суті і становить об’єкт герменевтичного дослідження. Безпосереднім предметом даної проблематики виступають межі та зміст інтерпретування тексту, що класично уявно ілюструється формулою статичного герменевтичного трикутника, де нижньою точкою лівого кута виступає автор, вершиною трикутника є текст, а точкою правого нижнього кута — інтерпретатор. Динамічною схемою герменевтичної передачі інформації видається зображення наступної зв’язки ланок: авторський зміст => текст => зінтерпретований зміст. У цьому аспекті однією з центральних герменевтичних проблем виступає питання про знак рівності між першопочатковим задумом автора та віднайденим інтерпретатором змісту шляхом розуміння існуючого між ними посередника, тобто твору. У класичній версії герменевтичного трикутника на це питання дається ствердна відповідь. Так, у філософській концепцій Ф. Шлейєрмахера головним герменевтичним завданням є пізнання авторського змісту тексту, зокрема через безумовне та повне пізнання самого автора. Екзистенціальний же етап розвитку герменевтичної методології показав нам кардинально іншу позицію: самостійне, тобто онтологічне буття твору, незалежне як від автора, так і від інтерпретатора. В зв’язку з цим текст постав як самодостатня конструкція, що, дескрептивно розкриваючись у недосконалому світі належного, і диктує свою інтерпретацію суб’єкту, розкриваючи свої приховані змісти. Еіаразі ж зрозуміло, що текст, одразу після його створення, стає окремим елементом герменевтичного процесу, хоча, можливо, і не в такій вільній та релятивістській екзистенції.

Примиренням гострої боротьби прихильників пошуків в інтерпретаційному акті лише авторського змісту без привнесення у віднайдений зміст нічого свого (що ще й досі активно відстоюється літературною герменевтикою) та прибічниками онтологічного віднаходження змісту самого тексту стала гадамерівська концепція «зближення горизонтів», тобто урівняння автора й інтерпретатора. Згідно з цією концепцією, у твір завжди вкладається авторська ідея, однак вона прочитується кожною історичною традицією щоразу по-іншому, відповідно до існуючого історичного досвіду. Разом з тим, немає єдності у розумінні способу пізнання — досі існує різнобічне трактування у головному рушійному механізмі інтерпретації: дільтеєвська категорія «життя», «чуттєві даності» під час феноменологічної редукції, гайдеггерівське намагання сягнути дійсного буття чи пропагований останнім часом метод відкритого діалогу (неосократизм). Отже, саме інваріантність результатів інтерпретацій, що створює рефлексивну напругу при передачі та отриманні гуманітарного знання, завжди була і лишається актуальною темою, що, відповідно, робить такою і герменевтичну проблематику.

Основним принципом герменевтичної епістемології виступає метод герменевтичного кола, сутність якого полягає в тому, що текст (ціле) розуміється за допомогою частин, а частини пізнаються за рахунок розуміння цілого. При цьому даний процес є циклічним та одночасним. Разом з тим, ця пізнавальна діяльність не є спіралевидною, тобто безкінечно порочною, швидше, вона має форму шару, який з перебігом руху розуміння все збільшується, наповнюючись відповідним отриманим новим знанням. При цьому формування герменевтичного кола (у який входить інтерпретатор і розпочинається герменевтичний процес) відбувається за допомогою передрозуміння, тобто першпочаткових герменевтичних умов: неявного та неусвідомлюваного знання про текст (бажання пізнати, інтуїція та інші подібні глибокі й невимірювані ірраціоналістичні чуттєвості та пориви). Отримавши таким чином першу власну інформацію (унікальність якої формується під впливом інтерпретаторських упереджень та наявного досвіду особи) про об’єкт пізнання, як певний спалах-осяяння, інтерпретатор переходить до наступної стадії засвоєння інформації — її усвідомлення та пояснення — етапу тлумачення. Завершальним елементом інтерпретації є застосування, тобто впровадження та використання нового знання: насамперед, запис у досвід та реалізація на практиці. Ось таким чином, як ми знаємо, в найбільш загальному порядку і характеризується герменевтичний процес.

Дослідженням же інтерпретаційної діяльності в сфері юриспруденції, як відомо, займається юридична герменевтика. Специфіка цього методологічного напрямку обумовлена відповідними особливостями правової матерії та виражається в наступній діалектиці:

1) існує правова реальність, яка формує вільне (юснатуральне) право як певну аксіологічну систему (виходячи з привалюючих уявлень у суспільстві про правильне-неправильне, відповідно до діючої історичної традиції), та існує писане право як певна відгороджена (за допомогою державної законотворчої діяльності) частина правової реальності, що втратила свій вільний статус. При цьому між природним та позитивним правом постійно існує напруження та неспівпадіння, що обумовлено постійною втечею (за рахунок постійного розвитку суспільних відносин) необхідного для нормативного регулювання діяльності держави права від визначеного рамками закону правового ареалу. В цих умовах законодавець приречений постійно шукати у безмежній правовій реальності ідеальну норму або ж не робить цього та підлаштовує право під діючий владно-державний апарат (у тоталітарних країнах). Таким чином, недосконалість закону завжди потенційно створює складнощі для юридичного мислення[410] у правозастосовчій практиці, часто ставлячи правоінтерпретатора перед відомою дилемою: необхідність застосування несправедливого нормативного акта або ж його незастосування для встановлення справедливості;

2) існує обов’язкова взаємозворотня прив’язка права до факту, — усе це ускладнює герменевтико-юридичний процес, оскільки в цьому разі в середині загального герменевтико-правового кола мають діяти ще два взаємоперехресні кола — щодо розуміння факту та права. При цьому інтерпретація факту передбачає конфлікт між реальною дійсністю та відповідним її (далеко не дзеркальним) відображенням, встановленим інтерпретатором;

3) юридична діяльність врегульована жорсткою процесуальною формою, яка на практиці постійно в силу дії «деструктивних» синергетичних сил (простіше кажучи, непередбачуваністю самого життя) розмивається позапроцесуальними чинниками. Так, наприклад, ми часто маємо змогу спостерігати, як судовий процес перетворюється у банальну та безлику гру, в якій головну роль виконує сама гра, або ж суд стає яскравим шоу у формі театрально- сценічної постановки з усіма відповідними наслідками, тощо[411].

Чи не найповніше в світлі вищевідзначеного розкривається герменевтичний потенціал у проблематиці судової герменевтики[412]. Адже за своєю природою процес здійснення правосуддя є глибоко герменевтичним: суд стикається з необхідністю вирішити певну юридичну справу, тобто, інакше кажучи, зінтерпретувати її. Таким чином, є всі підстави розглядати судовий процес як здійснюваний-у-часі складний герменевтичний акт[413].

Наразі у філософсько-правовій науці доводиться констатувати повну відсутність будь-яких наукових праць із судової герменевтики. Так, філософи лише дотично згадують про дану проблематику, повністю оминаючи її дослідження, правова ж наука це питання взагалі ніколи серйозно не розглядала. Водночас окремі аспекти представленої тематики, зокрема питання тлумачення норм права, були опрацьовані в українській юридичній науці радянської епохи у низці праць відомих дослідників. Загальні ж проблеми здійснення правосуддя значно активніше розроблялися іноземними авторами. Сучасна українська філософсько-правова школа розробляє лише окремі проблемні питання правосуддя та праворозуміння як філософські категорії. Герменевтична ж проблематика, в тому числі й юридичної галузі, як уже зазначалося, нині активно розробляється численними західними авторами. При цьому питання інтерпретації в юридичній сфері, будучи завжди актуальним, і досі залишається до кінця не розкритим, хоча воно неодноразово піднімалось у наукових працях як визначальний момент правового регулювання.

Безумовно, що дослідження даної теми забезпечить встановлення механізмів розв’язання ключових проблем у галузі юриспруденції, зокрема що стосується таких питань: у чому проявляються особливості правоворозуміння; які роль та специфіка інтуїції і логіки в правовому мисленні; де визначаються межі юридичного знання; який зміст пізнавальної функції правосвідомості; яким чином цінності впливають на вибір рішення правозастосовчого органу, тощо. Тому, без сумніву, юридично-інтерпретаційні процеси потребують більш детального та всеоб’ємного вивчення. Насамперед це стосується питання правильності тлумачення права, що, по суті, виступає головною формою правореалізації[414]. У зв’язку з цим, за словами О. Черданцева, «найбільшу питому вагу та актуальність має тлумачення, покликане обслуговувати правозастосовчий процес»[415]. Як пояснює Д. Гаврілов, «всебічний аналіз і осмислення цього комплексного правового явища в сучасних умовах… будуть сприяти підвищенню ефективності взаємодії юридичної науки і практики»[416].

Разом з тим, складність такого дослідження, як обґрунтовано відзначає Ю. Власов, зумовлена, насамперед, тим, що, по суті, «кожна норма права регулює певний вид суспільних відносин, окреслений у ній загальними рисами. Конкретні відносини, які регулює норма права, є вельми численними. Вони мають індивідуальні особливості та водночас суттєві риси, характерні для всіх видів відносин. Ця обставина в процесі реалізації норм права народжує багато питань, що належать до змісту норм права, відповіді на які можна отримати лише шляхом тлумачення. Крім того, норми права приймають на досить тривалий час. У період їх дії в міру розвитку економічних та суспільних відносин виникають нові ситуації, які підпадають під регулювання певних норм права в силу їх загального характеру. Це також викликає різноманітні питання, на які, знову ж таки, може відповісти тлумачення норм права»[417]. Крім цього, як справедливо зауважує О. Черданцев, «проникнення в «кухню мислення» офіційних інтерпретаторів передбачає глибоке знання об’єкта інтерпретації — права, його системи, взаємозв’язків норм, юридичної практики». При цьому «об’єктом дослідження повинні бути і чинники, що впливають на процес тлумачення… до таких можна віднести стан законодавства, компетентність, підготовленість інтерпретаторів, політику держави, правосвідомість, стан законності і т. д.»[418]. Ось чому, як справедливо відзначають П. Рабінович та Н. Савчук, без герменевтичної науки «навряд чи можна просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, одержати нові знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності»[419].

Н. Хабібуліна також зауважує, що «науково обґрунтоване, адекватне реаліям дня тлумачення правових норм необхідне, перш за все, законодавчим та правозастосовчим органам. Тлумачення права, будучи важливим політико- правовим інструментом виявлення точного змісту тексту, покликано грати все більш відчутну роль у вдосконаленні правового регулювання суспільних відносин»[420]. У зв’язку з цим вона обґрунтовано наголошує, що «герменевтика складає одне з найважливіших джерел сучасної методології в галузі теорії тлумачення права… для адекватної інтерпретації і розуміння правових явищ»[421]. Причому, як констатує Д. Гаврілов, «взаємозв’язки герменевтики та юридичного тлумачення характеризуються як зв’язок загального та окремого, при якому тлумачення права постає у вигляді особливого різновиду пізнавальної діяльності людини, направленої на пошук змісту правових явищ і процесів, об’єктивно обумовленого потребами суспільної практики і, як правило, що знаходить адекватне вираження в нормах діючого законодавства»[422].

На сьогодні у рамках наукової парадигми існує два погляди на право як об’єкт пізнання. Офіційна юридична доктрина, представлена теорією держави і права, наголошує в категоричній формі на позитивістському підході при його дослідженні. Її опонентом виступає філософія права, яка при розв’язанні цього питання пропонує кардинально іншу позицію — метод «відкритого» оцінювання закону. Цей диспут ведеться вже не одне століття, однак справжня універсальна правова методологія так і не була створена. Описуючи цю ситуацію, вчений Р. Циппеліус доходить висновку, що «в юриспруденції нерідко стає модою або перебільшувати значення раціонального правозастосування, особливо його логічних засобів (як це роблять прихильники школи юриспруденції поняття), або (за прикладом школи вільного права) недооцінювати раціональність права»[423]. У цьому контексті є досить влучним наступне зауваження А. Барака про те, що «світ права дуже широкий… Тільки природно, що в ньому є більше, ніж одна дорога, по якій можна подорожувати, більш ніж один спосіб проникнутися його красою і насолодитися його мудрістю»[424].

Як відомо, підвищення суспільно-культурної свідомості у світі призвело до переосмислення старих традиційних підходів до соціальних інституцій. В новому баченні людству відкрилася обмеженість старих догматичних концепцій, наслідком чого, зокрема, стало те, що третя позитивістська хвиля, представлена широким фронтом неопозитивізму (Р. Карнап, М. Шлік, А. Тарський, К. Айдукевич, А. Афер, Л. Вітгенштейн, Г. Райхенбах, Д. Мур, Ч. Пірс, Г. Фреге та ін.), як і дві попередні, засновниками яких, відповідно, виступили О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Міль та Е. Мах і Р. Авенаріус, довершила повну деградацію усього логістського напрямку взагалі, ввівши його у стан глибокої кризи[425] та породивши тотальну недовіру до нього сьогодні. Особливо великих масштабів у наш час ця тенденція переоцінки набула в юридичній сфері. Поштовхом до цього стало розкриття усієї небезпеки панування чистого юридичного позитивізму (на прикладі тоталітарних політичних режимів), що виник на основі історичної школи права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта), та ідейних розробок Б. Бентама і Д. Остіна (сучасними теоретиками даного напрямку, як відомо, є X. Харт[426], Г. Кельзен[427] та Р. Дворкін[428]). На тлі цього дискусія про необхідність винайдення універсального засобу розуміння правової реальності, розпочата ще наприкінці XIX — на початку XX ст., зокрема зусиллями російських вчених С. Муромцева[429] та П. Новгородцева[430], нині отримала потужний імпульс.

Юридична теорія, як відомо, покликана вивчати соціальні відносини, щодо яких є необхідність правового регулювання, та виявляти найбільш ефективні шляхи і форми цього процесу. В прикладному плані вона повинна визначати, насамперед, практичні результати застосування того чи іншого нормативно- правового акта[431]. Іншими словами, як справедливо зазначає О. Черданцев, «юридична наука «слугує» тлумаченню всім своїм змістом, всім арсеналом понять, категорій, конструкцій», тому «знання юридичної науки — це знання про особливості об’єкта пізнання в ході тлумачення. Особливості об’єкта пізнання визначають особливості методу пізнання. Стосовно до тлумачення, знання юридичної науки трансформуються, відображаючись у всіх способах тлумачення права»[432]. Звідси стає очевидним, що вирішення проблем юриспруденції повинно відбуватися через диференціацію наявних знань та формування нових консолідованих напрямків дослідження шляхом взаємодії і вдосконалення їх епістемологічних методів. На рівні теорії це мають бути довгострокові фундаментальні напрацювання з розрахунком на перспективу та подальшу еволюцію суспільства. Базою створення нової методології повинна виступити ідея про те, що позитивне та ідеальне право мають бути тісно взаємопов’язані запрограмованими людськими цінностями в проекції під час застосування на реально існуючу дійсність.

За таких обставин стає зрозуміло, що місію з примирення двох основоположних юридичних світоглядів, з виходом на створення єдиного методологічного інструменту розуміння правової реальності, чого вимагає від нас сучасна епоха, може виконати герменевтика[433], беручи до уваги її безмежну універсальність у суспільній сфері. Так, суть герменевтики як всеосяжного методу була розкрита, зокрема, Г.-Г. Гадамером, який писав таке: «Вже за самим своїм історичним походженням проблема герменевтики виходить за рамки, обумовлені поняттям про метод, які склались у сучасній науці. Розуміння і тлумачення текстів є не тільки науковим завданням, але очевидно, відноситься до усієї сукупності людського досвіду в цілому»[434]. Саме під егідою сучасного варіанту вчення Гермеса можливе зближення офіційної юридичної методології з філософсько-правовим підходом. Для цього, насамперед, необхідно: комплексно проаналізувати теоретико-прикладні проблеми інтерпретації явищ, з якими має справу правник; визначити «внутрішню» та «зовнішню» природи даної діяльності шляхом осягнення змістовного й функціонального їх обсягу; класифікувати і впорядкувати засоби та види правового пізнання, тощо. Як наполягає Д.А. Гаврілов, у галузі правозастосування «цілі дослідження полягають у встановленні основних ознак і формулюванні загальнотеоретичного поняття і визначення правозастосовчого тлумачення; обґрунтуванні його необхідності й функціонального призначення; аналізі формування та класифікації існуючих його видів; розгляді основних принципів і системи його функцій; дослідженні значення його результатів для правотворчості, правозастосування і правовиховання»[435].

Стрімкий розвиток герменевтики наприкінці минулого століття проявився у посиленні ідеї цієї методології в сфері юриспруденції. Як відзначає дослідник М. Розенфілд, цій тематиці сьогодні приділяється підвищена увага науковців[436]. За влучним зауваженням Д. Гаврілова, «проблеми застосування і тлумачення права знаходяться в системі вічних і завжди актуальних проблем юриспруденції»[437]. При цьому, — продовжує науковець, — нинішнє «значне розширення наукового і культурного обміну з країнами Західної Європи і Америки стимулює ріст інтересу до філософської герменевтики і суттєво поповнює арсенал засобів дослідження. Це, в свою чергу, не може не ініціювати спроб застосування таких засобів не тільки для вирішення нових, але і переосмислення достатньо відомих проблем тлумачення права»[438]. Причому сучасні реалії породили і нове бачення герменевтичного методу, перспективно розширивши межі його застосування в правовій галузі. На тлі цього доводиться констатувати відсутність ґрунтовних наукових досліджень в Україні з проблем правової герменевтики: незначне коло питань з даної тематики окреслено лише в кількох статтях[439]. Не краща ситуація і в інших країнах пострадянського простору, де ще й досі панує теза про те, що максимальна спроможність правової герменевтики полягає в здійсненні опису законів у діахронно-синхронному вимірі, із застосуванням логічного, історичного та системного методів тлумачення позитивних норм[440]. При цьому правове розуміння виводиться навіть не з метаюрлінгвістики: зациклення на етимології юридичних термінів носить тотальний характер. За таких умов юридична герменевтика ототожнюється з одним із видів філологічного підходу до тлумачення закону. Така ситуація пояснюється насамперед тим, що дана методологія розробляється переважно в рамках теорії права, а не з позиції філософії права.

Сьогодні в світі відбувається повільна переоцінка гносеологічних інструментів у правовій науці, і цей процес є прогнозований, оскільки, як зауважує А. Барак, «життя права є і логікою, і досвідом одночасно. Життя права комплексне»[441]. Нині все більше спостерігається поступовий ухил в бік до ірраціональних соціокультурних параметрів правового життя суспільства і людини. Однак позитивізм, схильність до формалізації та уніфікації соціального життя ще мають досить міцні позиції. В зв’язку з цим вкрай важливим видається аналіз юридичних явищ не з позиції класичної наукової парадигми, а крізь призму універсального методу, який наповнений феноменологічно-екзистенціальним, логічним, психологічним, історичним змістом для досягнення справжньої всеосяжності. Розуміючи такі обставини, зокрема Р. Циппеліус зазначає, що, «з одного боку, треба, щоб із закону випливали якомога конкретніші та раціонально обґрунтовані рішення. З іншого боку, у праві справедливо вбачають елемент, як саме життя, непідвладний передбаченням, прогнозам»[442].

На сьогодні онтологічні передумови, закладені М. Гайдеггером у підвалини герменевтики, дали можливість сучасним дослідникам відійти від розуміння її в юридичній сфері лише як одного зі звичайних методів тлумачення законодавства в межах офіційної правової науки. Як правильно вказує Д. Гаврілов, «інтерпретація правових явищ — це складова частина загальної теорії інтерпретації явищ людської культури, і тісно пов’язана з філософськими проблемами розуміння, тлумачення і змісту»[443]. В цьому контексті справедливою є думка Ф. Делмайєра, що юридичну герменевтику породжує близький зв’язок інтерпретації та юриспруденції[444]. Як пояснює Дж. Л. Брунс, насамперед вже сама текстова форма закону передбачає інтерпретацію останнього[445]. З точки зору І. Кравця, «взаємозв’язок юриспруденції та герменевтики проявляється, перш за все, в тлумаченні різноманітних форм та джерел права»[446]. Продовжуючи розвивати цю думку, Д. Гаврілов підкреслює: «Можна побачити спільність предмета дослідження герменевтики і теорії тлумачення права — це питання змісту правових норм, їх розуміння та, в факультативному плані, тлумачення. Разом з тим, положення загальної герменевтики не можуть бути використані правознавством у самій абстрактній їх формі. Необхідна відома переінтерпретація їх із врахуванням специфічного предмету правознавства і особливостей побудови структури правових текстів»[447].

Головне призначення юридичної герменевтики, як наголошує Р. Циппеліус, полягає у направленості до справедливого вирішення правових спорів[448]. Розділяючи цю думку, Г.-Г. Гадамер писав про неї так: «В ній дійсно мова йде не власне про знання методичного способу, як у філології або біблейській герменевтиці, а про субсидарний принцип самого права. Її проблема полягає не в тому, щоб зрозуміти діючі правові положення, а в тому, щоб знайти право, тобто так викласти закони, щоб правовий порядок повністю пронизував дійсність… Те, що виклад законів в юридичному змісті є правовою творчою справою, звісно, ставити під сумнів не можна. Різноманітні принципи, які тут застосовуються, — наприклад, принцип аналогії або принцип заповнення пустот в законах або продуктивний принцип, покладений в основу самого правового рішення, а тому пов’язаний з судовою справою, — є не голою методологічною проблемою, а проникають глибоко в сам матеріал права». Головний принцип юридичної герменевтики, як акцентує далі Гадамер, полягає в тому, що «фактично правотворча сила випадку постійно підготовлює нову кодифікацію», в силу певної «еластичності» правового регулювання, у зв’язку з загальністю нормативного акта та конкретністю факту, яке залишає поле дій для інтерпретатора, а тому головна проблема полягає в тому, щоб «згладити розрив між законом і випадком»[449]. Завдяки цьому, як вважає філософ, зміст закону не обмежується першопочатковою думкою законодавця[450]. В зв’язку з чим, зокрема, Дж. Л. Брунс справедливо говорить про те, що «сама ідея юридичної інтерпретації ослаблює значення юридичної законності»[451].

Взагалі ж, аналізуючи гадамерівську концепцію юридичної герменевтики, варто погодитися з Д. Гавріловим, що «введенний Г.-Г. Гадамером термін «аплікація» («застосування»), під яким розуміється дійсне, «практичне» розуміння, тобто вирішення конкретної справи», полягає в тому, що «розуміння націлене не на здобування авторського задуму (думки законодавця), а на розкриття змісту «справи», яка проявляє себе в тексті, — об’єктивній суспільній потребі регулювати суспільне ставлення відповідно до вимог сьогоднішнього життя. З точки зору нормативізму, в більшості випадків воно правильно і адекватно розуміється законодавцем. В іншому випадку інтерпретатор-правозастосувач може, керуючись «справою», вирішити юридичний казус шляхом формулювання нового правила поведінки»[452].

У сучасній юридичній герменевтиці нормативний акт вже не можна розглядати як самодостатню ізольовану формалізовану систему[453], натомість закон вимагає його розуміння, насамперед, в культурно-історичному контексті[454]. Центральним стало положення про те, що факт та право під час юридичної інтерпретації — нерозривні: розуміючи перше, ми визначаємо друге, і навпаки. Так, зокрема, науковець К. Л. Шеппель пояснює, що «формулювання факту — опис подій і діяльності в світі; формулювання закону — інтерпретація юридичних текстів і юридичних правил»[455]. При цьому «юридична інтерпретація обов’язково створює одночасну підзвітність закону і факту»[456]. Це відбувається у зв’язку з тим, що навіть «прості юридичні правила мають форму: «Якщо А, тоді Б», де А — встановлення юридично важливих фактів, які мають бути виявлені для того, щоб Б мало юридичні наслідки, для того, що встановлено»[457]. Тому «Закон не живе тільки доктриною. Юридичні правила та юридичні факти взаємно складаються. Юридичне рішення має завжди відображати юридичний опис, подібно до того, як юридичні тексти завжди «діють», виходячи з конкретики конструкції фактів»[458]. На підставі цього науковець Д. Гаврілов на прикладі правозастосовчого тлумачення доходить висновку, що: «в першу чергу, воно «породжене» цілями, завданнями і самим механізмом правозастосовчої діяльності, тобто потребами врегулювання конкретних життєвих ситуацій. Це своєрідний «побічний» продукт практики розгляду і розв’язки юридичних справ… У другу чергу, воно обумовлене в своєму виникненні потребами в координації та обслуговуванні правозастосовчих процесів і виступає як «основний» продукт управління юридичною діяльністю. Крім того, правозастосовче тлумачення є необхідною умовою забезпечення єдності і внутрішньої узгодженості джерел права». В зв’язку з цим, наполягає дослідник, «суттєва особливість правозастосовчого тлумачення полягає в наступному: його життя одночасне на двох рівнях — казуальному і загальному, нормативному»[459].

О. Черданцев, пояснюючи зв’язок закону з фактом під час правоінтерпретації, пише: «Суттєвою ознакою норм права є їх загальний і абстрактний характер (нормативність), поширення їх дії на широке коло суб’єктів і ситуацій. У той самий час норми права реалізуються в конкретних діях суб’єктів, застосовуються до конкретних ситуацій. Тому в ході реалізації права і правозастосування виникає необхідність конкретизувати ті чи інші смислові елементи норми права, які виражені в загальній та абстрактній формі, і, таким чином, наблизити зміст норми права до конкретних ситуацій»[460]. Тому, на переконання цього вченого, «під час тлумачення загальні й абстрактні норми переводяться на мову більш конкретних тверджень, які не викликають сумнівів про відносність норми, що тлумачиться саме до даної ситуації, яка підлягає юридичній розв’язці». В зв’язку з чим «під час застосування норм права встановлюється істина знань про обставини, до яких застосовується норма права»[461]. Адже, на його думку, «тлумачення, як правило, здійснюється щодо конкретних фактів, які потребують правового вирішення. А в сфері правового регулювання постають численні та різноманітні за своїми індивідуальними властивостями факти, особливості яких у ході реалізації норм права ставлять перед інтерпретатором найрізноманітніші питання правового характеру, відповіді на які необхідно шукати в змісті норм права»[462].

Інакше кажучи, за словами Ю. Власова, під час правозастосування інтерпретація, «насамперед, це правильне, точне й однакове з’ясування правозастосовуючим суб’єктом дійсного змісту норми права щодо конкретного факту. Далі — вибір потрібної норми, яка регулює цей факт. Нарешті, це роз’яснення у правозастосовчому акті особам, яким адресована норма права, іншим суб’єктам суспільних відносин її змісту при застосуванні до конкретного факту»[463]. Так, на думку відомого російського теоретика кримінального права С. Бородіна, кваліфікація злочину «полягає в з’ясуванні точного змісту закону і фактичних обставин злочину та в їх співставленні»[464]. При цьому, як підкреслює Е. Мурадьян, «розрив зв’язків фактів і регулюючого права — небезпечні помилки, які на практиці породжують амбівалентність, невизначеність, призводять до невірних судових висновків»[465]. Однак при цьому, як принципово відзначає О. Черданцев, головним інтерпретаційним об’єктом для юриста залишається право[466].

Отже, сьогодні герменевтика — це вже не просте тлумачення закону: об’єктивно її поле дослідження значно розширилося[467]. У зв’язку з цим варто заперечити тезу про те, що предмет юридичної герменевтики обмежується лише текстом писаного права, як на цьому наполягає російський дослідник І. Кравець[468]. Так, категорично відкидаючи таку позицію, американський науковець Дж. Л. Брунс підкреслює наступне: «Що стосується закону, необхідно почати з того, що герменевтика не розглядає його з точки зору концептуальних або методологічних інтересів правового теоретика, — і ще менше — з точки зору стратегічних інтересів юридичної практики; але її завданням виступає аналіз умов, в яких здійснюються ці інтереси. Звідси зрозуміло, що інтереси герменевтики є більш онтологічними, аніж технічними. Тому правова герменевтика в цьому розумінні не є такою ж, як правова теорія. Звідси герменевтика є більш розкутою і вільною в своєму мисленні стосовно законів (та й взагалі щодо будь-якого питання). Ці положення в обов’язковому порядку випливають з питань про право і мову, і чи можна назвати герменевтику правовою лінгвістикою». Як доводить цей мислитель, визначальним моментом поділу даних дисциплін є те, що «закон має, так би мовити, зовнішню сторону, яка належить галузі загальної лінгвістики… Якщо б це було не так, ми могли б говорити про анархію… юридичних текстів»[469].

Відзначимо також і те, що значно посилився аксіологічний момент у герменевтично-юридичному процесі, оскільки інтерпретація не може бути бездумною та безоціночною діяльністю[470]. Так, сьогодні визнається можливість незастосування закону, який не виконує свого призначення та явно суперечить існуючим вимогам моралі, юснатуралізму, здоровому глузду, оскільки право повинно бути інструментом для встановлення саме справедливості[471]. Тому в правоінтерпретаційній діяльності відбувається не стільки встановлення змісту волі законодавця, скільки існуючої ситуації, яка склалась при застосуванні норми. У зв’язку з цим, як відзначає Г.-Г. Гадамер, «зміст закону, що розкривається в його нормативному застосуванні, не є чимось принципово іншим порівняно зі змістом тієї чи іншої справи, яка розкривається в розумінні тексту»[472]. За будь-яких обставин, як наголошує цей філософ, «юрист осягає зміст закону з точки зору даного випадку і задля цього даного випадку»[473]. Насамперед це зумовлено тим, що норми, створені державою, властивістю яких є постійна параномія, не можуть повного мірою відповідати ідеальному праву та не враховують людської індивідуальності[474]. Крім того, як відомо, не можна врегулювати законами всі суспільні відносини. До того ж, право як таке не може реалізуватися самостійно, тому «норми будь-якого права складають взаємопов’язану систему, зовнішньо знаходять відображення в мовній формі та являють собою загальні, абстрактні формули поведінки суб’єктів, які застосовуються до конкретних ситуацій»[475]. Внаслідок цього завжди існуватиме потреба в інтерпретації норм, що, за висловом Н.І. Хабібуліної, зумовлено «значною мірою саме існуючим розходженням в розумінні смислів закону законодавцем і правозастосувачем, або ж певного неточністю, некоректністю техніки вираження цих смислів»[476]. При цьому, за словами Д. Гаврілова, «здійснювана в зв’язку з правозастосуванням пізнавальна та інтерпретаційна діяльність органів держави, правоможних… владних осіб… покликана аргументувати і обґрунтувати вирішення юридичних справ, забезпечити внутрішню узгодженість діючого законодавства, єдність і стабільність юридичної практики»[477].

Як бачимо, інтерпретація правової реальності передбачає діалог інтерпретатора з самим собою, власного совістю та внутрішнім переконанням. Як наслідок, право треба «відчути» серцем, на чому, зокрема, ще у XVIII–XIX ст. наполягали українські вчені Г. Сковорода[478] та Б. Кістяківський[479]. Тому правозастосовча діяльність — це завжди вияв творчих потуг суб’єкта, про що ще у 1885 році стверджував С. Муромцев[480]. Подібної думки дотримується і О. Черданцев: «Творчий характер тлумачення, яке здійснюється щодо найрізноманітніших норм права та відносно численних конкретних ситуацій, не можна обмежити тільки формальними, жорсткими правилами»[481]. Разом з тим, довгий час така позиція заперечувалася у вітчизняній науці, зокрема стверджувалося, що «герменевтика в галузі права слугує… зручним засобом проголошення суб’єктивізму за принцип тлумачення закону. Юридичний закон при цьому розуміється не як відображення об’єктивних відношень або інтересів, а як «вільна» творчість людей відповідно до їхніх особистісних переконань. На думку герменевтиків, від особистісних переконань не можуть бути вільні ні першопочатковий законодавець, автор правового тексту, ні його тлумач. Останній вправі відкидати як «упередження» неприйнятні особисто для нього, для його переконання «залишки» або «прояви» неприйнятних світоглядних позицій, і в цьому він може спиратися на герменевтику: оскільки вона краще, ніж сам автор закону, розкриває ті ідеологічні, світоглядні передумови, які часто несвідомо керували законотворчістю, новому інтерпретатору достатньо лише прикласти до отриманих результатів своє негативне до них ставлення»[482].

Герменевтична ідея присутня там, де здійснюється розуміння об’єктивацій людського духу. В юридичній сфері дана процедура є ключовою, оскільки в цій галузі здійснюються постійні інтерпретаційні процеси, що виникають навколо права та реального життя[483]. Виходячи ж із того, що «тлумачення (інтерпретація) — це, перш за все, пізнавальний процес»[484], а «тлумачення є різновидом мислення як опосередкованого пізнання»[485], — основою, яка поєднує абстрактні норми з конкретикою факту, є відповідний процес мислення правника, в якому безпосередньо і відбувається діяльність з інтерпретування[486]. У зв’язку з цим Д. Гаврілов вказує, що «тлумачення правових норм являє собою інтелектуально-вольову діяльність»[487]. Пояснюючи необхідність глибокого осмислення під час правоінтерпретації, Г.-Г. Гадамер писав: «Ми живемо з природною уявою, що правовий зміст того чи іншого діючого закону повністю однозначний і що сучасна нам юридична практика просто слідує його початковому змісту. Якщо б це завжди було так, то питання про зміст того чи іншого закону було б як з юридичної, так і з історичної точки зору одним і тим же питанням. В такому випадку і для юриста герменевтичне завдання полягало б не в чому іншому, як у встановленні первинного змісту закону і в наступному застосуванні його в якості правильного змісту»[488]. Схожим є пояснення і німецького вченого Р. Циппеліуса, який акцентує увагу на тому, що «засаднича функція права… полягає в досягненні справедливих і, принаймні потенційно, консенсуальних рішень… Якщо в таких випадках несправедливість є настільки важкою, що її подолання важливіше від… принципів поділу влади і правопевності, які вимагають точного дотримання букви закону, то це може спричинити необхідність уточнення або й виправлення закону»[489].

Отже, основною тематикою в юридичній герменевтиці є праворозуміння, яке визначається не тільки питанням осягнення змісту закону: тут у більш широкому контексті мається на увазі проблема інтерпретації правової реальності взагалі, тобто осмислення всієї дійсності даної сфери в цілому. Ця тематика, насамперед, пов’язується з осягненням механізмів розгляду конкретної життєвої ситуації в юридичному зрізі, тобто наділення конкретних суспільних відносин правовим змістом. За таких умов правове мислення потрібно розглядати як особливу схему побудови думки, що фактично виявляє суть норми та правозастосовчого акта на практиці. Як наслідок, в сфері дослідження юридичної герменевтики центральне місце посідає проблема розуміння нормативно-правового акта. Зрозумівши положення закону, суб’єкт застосовує його шляхом дотримання та вольової направленості. Саме в процедурі засвоєння-реалізації правової норми інтелектуально-вольова складова інтерпретатора має вирішальне значення. Звідси зрозуміло, що мислення якраз і є тим ключовим механізмом, який дає можливість зінтерпретувати зміст нормативного акта, оцінити суть останнього під кутом зору конкретної ситуації та юридично осмислити випадок, до якого необхідно застосувати право.

Як бачимо, питання інтерпретації факту та права, злиття «горизонтів» у процесі комунікації між суб’єктами юридичної практики становлять тематику юридичної герменевтики. Як наслідок, герменевтична проблематика присутня в усій юридичній галузі, а відповідно, використання універсального гуманітарного методу дасть змогу професійним правознавцям більш ефективно та на якісно вищому рівні здійснювати свою роботу. В зв’язку з цим є достатньо обґрунтованою позиція науковця Г. Лея, який вказує, що «хоча і знання герменевтики — далеко не панацея для історичного та інструментального типу сучасної юридичної освіти, я пропоную вводити академічні матеріали з герменевтики в навчальну програму, що буде вагомим внеском в інтелектуальний ріст студентів-юристів. Вивчення даної теми могло б стати сьогодні дієвою навчальною «протиотрутою» в заформалізованому і недостатньо гуманістичному їх учбовому курсі»[490].

Таким чином, сьогодні, коли стара методологія виявила свою неспроможність, потрібен новий погляд якісно іншого рівня та комплексний підхід до вивчення усіх феноменів соціального буття, в тому числі й права. На ґрунті цього стає зрозумілим погляд на універсальну герменевтику як засіб для розуміння справжньої суті суспільних явищ. Вважаємо, що осягнення істинної суті юридичної реальності та побудова нової всеосяжної методології права за допомогою цього вчення визначить майбутній орієнтир правознавства. Наразі ж сучасна юридична герменевтика поставила перед собою нові завдання, продиктовані прагненням і вимогами громадянського суспільства та правової держави.