6.4. Судове правотумачення та правозастосування

6.4. Судове правотумачення та правозастосування

Процес народження судового рішення й досі лишається поза увагою філософсько-правової думки, хоча гостра актуальність потреби розкриття глибинної суті даного процесу, розуміння якого сьогодні стоїть окремим важливим питанням на порядку денному юридичної теорії та практики, не викликає жодних сумнівів. Пануюча наукова доктрина юриспруденції в теорії держави і права, будучи категорично позитивістською, так і не спромоглася виконати цього відповідального завдання.

Прийняття суддею рішення по справі — це найбільш відповідальна стадія судової діяльності, яка полягає в юридичній кваліфікації обставин справи, тобто у підсумуванні тлумачення та застосуванні осягнутого права щодо зінтерпретованого факту. Як пояснює К. Л. Шеппель, «формулювання фактів випадків у юридичній аргументації… направляють значення юридичних текстів тільки в межах контексту фактів. Немає описів «чистих» фактів, непідконтрольного «опису» юридичних правил. Формулювання факту є обов’язковим компонентом юридичного рішення, при цьому юридичні правила знаходять своє життя у факті»[624]. В зв’язку з цим судові рішення, будучи процесуальними актами, «завжди є актами індивідуальними, які пов’язані з конкретними життєвими ситуаціями, що мають відповідні правові властивості»[625].

Як ми з’ясували, заключний етап відправлення правосуддя носить характер підсумовуючого процесу юридичного мислення, спрямованого на прокладання проекції правового змісту щодо з’ясованої життєвої події. Це є кінцевий результат праці суду, який полягає в аналізі зібраної інформації щодо факту та права. За словами О. Черданцева, «результат тлумачення в конкретних справах фіксується у вигляді суджень про зміст норм права і у вигляді юридичної оцінки фактів та їх ознак»[626]. Як наполягає науковець, «кваліфікація повинна базуватися на істинності знань про зміст норми права і на юридичних ознаках факту, що кваліфікується. На основі істинних знань великого (права — А. Б.) і малого (факту — А. Б.) посилань випливає і істинність висновків (кваліфікації). Якщо те чи інше посилання не істинне, то і юридична кваліфікація не буде правильною»[627]. При цьому, як справедливо зазначає В. Маляренко, «приймаючи рішення в судовій справі, суддя має виходити лише з власного її розуміння і переконання»[628].

Як наполягає Р. Циппеліус, цей процес має яскраво виражений інтерпретаційний зміст «герменевтичного кола»: «Встановлення обопільного зв’язку між нормою і ситуацією зазвичай реалізується за допомогою такого собі «бігаючого туди-сюди погляду»… в багатоступеневому виборі; тобто в поступовому виключенні неналежних норм, варіантів тлумачення і фактів спочатку відбувається встановлення приблизного взаємозв’язку, яке охоплює зазвичай широке коло норм, які варто перевірити (на предмет застосування), а також супутні їм альтернативи тлумачення юридичних ознак цих норм. Ці можливі передумови судового рішення надалі звужуються: уважніше вивчення дає змогу зрозуміти, які з норм визначеного кола «не регулюють дану ситуацію», тобто їх юридичний склад не містить ознак ситуації, яку треба вирішити. В межах кола норм, яке залишилось, формулюються, уточнюються і піддаються герменевтичному опрацюванню варіанти тлумачення (розуміння) юридичних ознак цього кола норм. З іншого боку, з усіх фактичних обставин справи слід обрати ті, які є важливими (тобто ті, за допомогою яких можна встановити відповідність норми обставинам справи). Здійснення всіх описаних кроків має перехресний, двосторонній характер. Адже конкретні обставини ситуації визначають напрямки тлумачення норми… у той час як належно розтлумачена норма визначає, які обставини справи зрештою визначають застосування правового наслідку відповідної норми»[629]. Відповідно до цього, як вказує Р. Циппеліус, «застосування закону набуває вигляду порівняння розтлумачених ознак юридичного складу відповідної норми (t) з фактичними обставинами ситуації (s), наступної кваліфікації цієї ситуації і визначення поведінки відповідно до наслідків, передбачених у правовому наслідку норми». Велику роль в цьому процесі відіграє так звана юридична конструкція, що, як зазначає О. Черданцев, будучи «гносеологічною категорією, інструментом, засобом пізнання правових явищ»[630], по суті є типовою конкретизацією визначеного набору факт-право (наприклад, склад певного злочину).

Безсумнівно, що основним у з’ясуванні природи поставленої у даному підрозділі проблематики стоїть питання встановлення змісту акта «внутрішнього» суддівського вирішення справи та подальшої об’єктивації судового розв’язання. Оскільки, приймаючи рішення на основі розуміння встановлених ним обставин та застосування відповідних норм матеріального права, суддя постійно перебуває в епіцентрі безкінечної процедури інтерпретації, тому даний процес носить яскраво виражений герменевтичний характер. А зважаючи на те, що рішення, перш ніж об’єктивуватись, народжується «зсередини», кінцева стадія, що розглядається нами, відбувається спочатку у формі з’ясування, а потім — роз’яснення.

Отже, розв’язання справи передбачає вирішення питання про встановлення двосторонньої взаємної і прийнятної відповідності права та події, яка, в контексті розгляду судової справи, потребує від судді юридичного врегулювання. Як зауважує Р. Циппеліус, «дії спрямовані на встановлення змісту норми права і мають відповісти на питання — охоплені обставини тієї чи іншої ситуації ознаками норми і як наслідок — чи слід (чи не слід) цю норму застосувати. Цей момент є межею, на якій сходяться питання «права» і питання «факту»[631]. При цьому потрібно розв’язати проблему «підведення» факту під дію норми. За таких умов суду необхідно віднайти адекватність правового тлумачення особливостям тієї ситуації, яка потребує розв’язання. Як наголошує з цього приводу Г.-Г. Гадамер, «завдання тлумачення — суть завдання конкретизації закону в тому чи іншому випадку, тобто завдання аплікації… Звісно, завдання конкретизації не вичерпується простим знанням параграфів». Як пояснює мислитель, необхідно «зінтерпретувати закон так, щоб конкретний випадок отримав справедливе вирішення в правовому змісті даного закону», а тому — робить висновок Гадамер — «юридична герменевтика і правова догматика, відповідно, взаємопов’язані одна з одною, причому герменевтика займає тут керівне становище. І дійсно, ідея досконалої правової догматики, що перетворила б будь-який вирок на простий акт субсумації, не витримує критики»[632].

Таким чином, сутність підсумовуючої стадії здійснення правосуддя як зміст діяльності на фініші судового процесу полягає в сукупності дій, спрямованих на юридичне оцінювання фактичних обставин, де предикатом виступають правові норми. Разом з тим, як справедливо відзначає К. Л. Шеппель, «юридичні правила завжди мають як критичний елемент формулювання фактів, з якими вони співвідносяться. Закон і факт взаємно співвставляються», тому «в кожному випадку опис фактів є невід’ємним від нормативних рішень, оскільки останні інтегровані в них із самого початку. Опис фактів у юридичній інтерпретації реалізує свою силу в будівництві нормативного світу»[633].

Як роз’яснює Р. Циппеліус, «тлумачення — це не однозначний метод, він переважно потребує здійснення вибору між багатьма дискусійними варіантами і підходами. Такий вибір легітимізує себе через його найповнішу відповідність уявленням про справедливість… Така функціональна прив’язка тлумачення закону до необхідності справедливого вирішення питання впливає спершу на саме розуміння слів закону»[634]. Головним же джерелом формування рішення є використане для вирішення справи право, на яке вказав факт. Обставини справи, які були інтерпретовані «внутрішнім» судді, з позиції розуміння дійсності, яка, відобразившись та зафіксувавшись у його свідомості як знання про досліджувану подію, і є тією «ниткою Аріадни», що дає можливість відшукати необхідну матеріальну норму. Остання, будучи прив’язаною до факту, дає змогу здійснити правосуддя з пізнаних відносин, що потребують розв’язання. Таким чином, передзнання, яке сформувалось під час інтерпретації права, наповнюється конкретикою пізнаної суддею недискурсивності вирішуваної справи та дозволяє відповісти на відповідні юридичні питання, які постали із початком судового процесу.

Як бачимо, через правотлумачення відбувається правова оцінка факту, тому на завершальному етапі судового розгляду кінцевою ціллю є правооціню- вання фактичних обставин. Останнє досягається народженням певних уявлень у вигляді юридичних силогізмів кваліфікації справи, що розглядається, на основі осягнутого права в процесі його розуміння. Інакше кажучи, здійснюється процесуальне оформлення результатів діяльності зі з’ясування правового змісту шляхом адекватного фіксування висновків «духу» судді в рішенні. При цьому по суті крізь призму суддівського внутрішнього переконання спостерігається нормативний опис суспільно небезпечного діяння в кримінальному судочинстві або, відповідно, спору в цивільному процесі. Разом з тим, при попередньому ознайомленні з матеріалами справи суддя повинен пам’ятати, що йому не даються в готовому вигляді обставини і не вказується саме та норма, за допомогою якої має бути здійснена юридична кваліфікація, — все це має бути безпосередньо виявлено в ході розгляду. При цьому суд не повинен бути абсолютно зв’язаний думкою прокурора, адвоката чи позицією інших учасників процесу. Крім того, розв’язуючи справу, він не мусить бути скованим думкою про те, як постановити таке рішення, що не було б скасоване під час перевірки у інстанції вищої ланки, або ж приймати рішення, керуючись, скажімо, симпатією до сторони, про що попереджав ще середньовічний мислитель Ф. Бекон[635]. Не це повинно керувати суддею.

Судовий розгляд повинен вестися з «чистого аркуша», з певним відмежуванням від досвіду вже раніше розглянутих справ. Потрібно пам’ятати, що розв’язання аналогічних випадків не повинно бути безумовною вказівкою для судді, адже повністю тотожно-ідентичного факту не буває. Завжди апріорі може існувати якась відмінність, що кардинальним чином вплине на рішення. Однак при цьому, безсумнівно, не слід повністю забувати і про той загальний багаж юридичних знань, що сформувався в процесі власної напрацьованої та вже існуючої загальної судової практики щодо розв’язання подібного виду справ. Але цей досвід не повинен у категоричній формі тиснути на суд. За словами А. Барака, «сторони бажають розв’язання специфічного конфлікту між ними. Але суддя, який вирішує складні справи, повинен розмірковувати не тільки про специфічний випадок. Він повинен також брати до уваги минуле і свою інтегрованість у нього, а також майбутнє і сподівання стосовно його розвитку. Ця трикутна ціль важко досягається»[636]. З іншого боку, як вказує Е. Мурадьян, «початок судової справи завжди означає, що судова ситуація, яка стосується суб’єктів судової справи, потребує з’ясування. Вирішення судового завдання передбачає, що, виходячи з відомих початкових умов (що дано), буде дана відповідь на поставлене питання (комплекс питань). В основі відповіді- рішення має бути те пізнання, що є результатом судового дослідження суті справи, ставлення до справи конкретних осіб, які беруть участь в процесі, і визначення правових наслідків. Істина встановлена, факти доведені, спірні взаємовідносини сторін визначені… Досліджуючи обставини справи, суд слідує алгоритмам закону, який підлягає застосуванню, закону регулятивного і процесуального»[637].

Разом з тим, необхідно відзначити, що суддя при розгляді справи завжди наперед створює собі «уявлення» про те, як він буде її вирішувати. Подібне явище повного мірою усвідомлював Г.-Г. Гадамер, який вказував, що упередження повністю створюють будь-яке рішення ще до початку його зовнішнього оформлення[638]. Таким чином, сформоване «передрозуміння» юридичної ситуації потім керує процедурою розгортання думок, які спрямовуються на обґрунтування потенційно кінцевого рішення. Але за будь-яких обставин дані переконання повинні утворюватися лише під дією доказів, що пройшли випробування «внутрішнім» неупередженим оцінюванням. Лише той суддя, який у своєму пошуку спирається на такі орієнтири та ставить у залежність від них своє мислення, по-справжньому може бути безстороннім та добропорядним арбітром, який не перетворюється ні на друга, ні на ворога сторін судового процесу.

Перебуваючи в процесі розмірковування над вирішенням справи, суддя має зосереджуватися на тому, що поза пошуками істини безглузді будь-які судові рішення. Оскільки без неї, поза устремліннями, спрямованими на її віднайдення, немає і справедливості, яка, перш за все, передбачає неупередженість дій. Таким чином, суд як орган державної влади, який володіє найпотужнішим потенціалом для захисту людини, мусить слугувати надійною опорою проти зла. Суддя — це слуга суспільства, покликаний відновлювати добро. Вимога досягнення істини по справі та розв’язання на підставі неї — ось головний принцип у його діяльності. Тут необхідно завжди вище за все ставити саме справедливість — дане правило не може бути змінено часом та простором. За таких обставин, як обґрунтовано наголошує Е. Мурадьян, «справедливість — якість людини, наявність якої — необхідна компонента людини — судді. Якщо суддя в усьому справляється зі службовими обов’язками, але має один-єдиний недолік (Бог не наділив його почуттям справедливості), жодні службові успіхи все ж не перетворять його на Справжнього суддю. Справедливість — якість стрижнева». Як пояснює далі науковець, «почуття справедливості допомагає встояти проти тиску, спроб протидіяти правосуддю, шантажувати суддю, дискредитувати його. З усвідомленням власної справедливості пов’язана і самоповага судді, і суспільний авторитет судді, який залежить від стилю його діяльності і ще більше — від актів правосуддя»[639]. Тому «завдання судді — знайти таке законне рішення, яке задовольняє критерій справедливості»[640]. Саме тому золотим правилом право суддя, як досить вдало підмітив І. Годецький, виступає положення про те, що «рішення має бути передусім справедливим, а потім вже законним»[641].

Як було нами доведено, суд здійснює казуальне роз’яснення права, тому всі його дії зі здійснення правосуддя — це творча праця. Діяльність з вирішення судових справ є суто суб’єктивною та здійснюється, головним чином, в-середині-самого-судді. Процесуальній регламентації тут підвладний лише технічний бік цієї роботи, і жодні намагання держави піддати нормативному врегулюванню формування думки, уявлень, почуттів та вражень, які безпосередньо у своїй сукупності створюють підсумовуючий висновок, що потім об’єктивується в судове рішення, — ніколи не досягнуть своєї цілі, подібно до того, як не може бути успішною будь-яка схожа спроба «зовнішнього» підкорити собі «внутрішнє». Ось чому дії судді з вирішення кримінальної чи цивільної справи, які учасники судового процесу можуть спостерігати безпосередньо — це лише формальна, видима, але дуже мала частина айсберга діяльності «власника мантії». Головне ж дійство відбувається в душі судді, коли він розмовляє зі своїм внутрішнім переконанням під час усього інтерпре- таційного процесу. Узгодити висновки такого діалогу при їх об’єктивації («проявленні» у матеріальному світі) зі встановленими вимогами процесуальної форми для такого високопрофесійного фахівця-юриста є достатньо легким завданням. Так, при великому бажанні, він може скласти два протилежних рішення по одній справі, які будуть ідеально та гармонійно вписуватись у рамки діючого законодавства.

Отже, спочатку відбувається прийняття остаточного варіанту судового рішення в допроцесуальній сфері, який потім «вимальовується» на папері: «внутрішнє», не маючи змоги подолати кордони у «зовнішнє», лише описується у фізичному світі засобами останнього, причому ідеального віддзеркалення так і не досягаючи. Як бачимо, правотлумачення розпочинається по закінченні осягнення права, яке було застосоване суддею під час зворотної аплікації. Суть даного з’ясування базується на враженнях-відкриттях, які за формою та змістом, будучи специфічним видом одкровення, частково скорегованого вітальністю, відкриваються перед суддею в ході народження судового рішення під час перебування у круговерті «універсального кола розуміння».

Судове пізнання, що в кінцевому рахунку спрямоване на конкретне рішення, як вірно відзначає Л. Богословська, полягає в тому, що «спочатку судді отримують уявлення про зовнішні сторони досліджуваної події. У подальшому на підставі одержаних уявлень вони встановлюють певні зв’язки між цими сторонами і, нарешті, проникають углиб досліджуваної події, визначаючи її правові ознаки, розкриваючи тим самим ніби сутність другого роду. Це досягається шляхом переходу від безпосереднього сприйняття й уявлення до опосередкованого пізнання»[642]. При цьому, однак, зрозуміло, що в легких та однозначних справах рішення має бути лише одне, і воно є безальтернативним, тому в такому випадку судовий розсуд щодо вирішення конфлікту відсутній, що і відзначає дослідник А. Барак[643]. Інша ситуація в складних судових справах, коли суддя «відходить від повсякденного життя»[644]. При цьому, іноді сам цього не усвідомлюючи, він, як правило, «занурюється» у глибокі ірраціональні пласти власних роздумів. Інакше кажучи, суддя в цьому процесі перебуває в універсальному герменевтичному колі, де відбувається взаємозворотне осягнення головного та його частин, при розумінні виокремленого фрагменту осягається і ситуація, що розглядається судом, у вимірі правової реальності та навпаки.

Ось як описує практик А. Барак процес прийняття рішень у складних справах: «Суддя повинен діяти об’єктивно, але у нього немає іншого виходу, ніж як розв’язати справу на основі власного досвіду і суддівського світогляду… в кінцевому випадку в складних справах вибір судді визначається його суддівською філософією, яка є продуктом його досвіду і його світогляду… перш ніж суддя зреалізує свою філософію, йому необхідно пройти довгий шлях. Іноді йому ця філософія не буде потрібна, оскільки до розв’язання проблеми, з якою він має справу, ведуть об’єктивні стандарти. Але іноді, і причому в складних справах, суддя наодинці з собою і своїм світоглядом повинен зайняти позицію і вирішити справу відповідно до них»[645]. Тому, на переконання А. Барака, «коли суддя повинен обирати рішення, яке вважає найкращим, він залишається наодинці сам із собою. Весь тягар відповідальності висить над ним. Ним не керує жоден зовнішній стандарт. Суддя повинен дивитися всередину себе». Однак при цьому «суддя не повинен повертатися до своїх унікальних особистісних схильностей або до своїх унікальних думок. Він не повинен повертатися до власних цінностей, які несумісні з символами віри суспільства, в якому він живе. Шлях суб’єктивності зачинений. Повороту назад до нього немає. Суддя повинен винести найбільш об’єктивне рішення, яке тільки можливе. В цій ситуації коло не замикається. Суддя не повертається до вихідного пункту. Він намагається йти вперед, а не назад. Усіма своїми силами він намагається на фоні власного досвіду, виховання, віри і культури, які очищені від суб’єктивних схильностей, дати найкраще рішення, яке тільки в його силах. Він не залишає поза увагою ні символи віри народу, ні особливі проблеми правосуддя. Все це він враховує, і на базі цієї завершеної сукупності факторів він приходить до здійснення свого розсуду. На цій стадії, не підкоряючись більше стандартам, що зобов’язують, він володіє правом розсуду, яке дозволяє йому обирати з ряду можливостей. Він не спускається з гори, на яку піднявся в пошуках об’єктивної відповіді. Він продовжує підніматися на гору, допоки не досягне висот її вершини»[646].

Таким чином, у процесі правотлумачення поступово і «вибудовується» судове рішення. Одночасно в цей процес усе більше залучається раціональне мислення, яке розвіює магічний туман казуальності, тому суддя поступово виходить із метастану, в якому він перебував при духовному осягненні конструкції факт-право на попередньому етапі внутрішнього пізнання. Тепер, коли уже все стало зрозумілим, — залишилось лише реалізувати отримане таким чином знання у відповідях, які вимагаються від нього вимогами процесуальності. За таких обставин вирішення справи, як влучно зауважує Е. Мурадьян, означає, «перш за все, зрозуміти ситуацію, виявити усі обставини, критично оцінити кожний доказ окремо, співставити докази і аргументовано відповісти на основне питання справи. Так, у цивільному процесі: чи підлягає позов задоволенню? В кримінальному процесі — це комплекс питань, серед яких: 1) чи доведено, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується обвинувачений; 2) чи доведено, що діяння вчинив підсудний; 3) чи є це діяння злочином і як його кваліфікувати; 4) чи винний підсудний»[647]. Саме шляхом подібного відповідання суддя з’ясовує для себе принципові моменти справи, формулюючи тим самим у загальному плані результуючі висновки, які надалі об’єктивуються в рішенні. Головним же змістом цієї процедури виступає необхідність наближення до абсолютної адекватності того, що було досягнуто під час Розуміння — отриманим процесуальним відповідям. Разом з тим, внутрішнє переконання хоча і є категорією, яка випливає з розсуду, однак має ґрунтуватися на фундаменті об’єктивності. Дана суб’єктивність не може бути побудована лише на голому відчутті та абсолютній інтуїції. Суддя, приймаючи рішення, мусить у кінцевому випадку спиратися на раціональне мислення, яке зобов’язує його скрупульозно, детально та уважно вивчити усі матеріали справи в їх логічній узгодженості. Тому, як зауважує Е. Мурадьян, що говорить про прийняття рішення у справі, «встановити судову істину — це не просто її взнати, виявити, зрозуміти. Істина встановлена, якщо доведена»[648]. Тому судове переконання повинно бути зрозумілим та обґрунтованим і в зовнішніх умовах існуючої реальності.

Отже, рішення по справі, яке сформувалось у внутрішній сфері судді, під час своєї об’єктивації проходить обов’язковий етап роз’яснення, тобто застосування. Так, за словами Ю. Власова, «в процесі правозастосування норма права не лише з’ясовується для правильного її застосування до конкретного випадку, а й роз’яснюється в наступному правозастосовчому акті»[649]. На переконання Р. Циппеліуса, зазначена судова діяльність «слугує з’ясуванню і уточненню, а в окремих випадках і корекції спершу неточних або неповних уявлень про правильне рішення. Тобто розв’язання проблем у праві відбувається таким чином: попередні або проміжні рішення розглядаються у світлі термінологічних конструкцій з їх понятійним апаратом і структурою — доти, доки такі конструкції не дадуть відповіді на поставлені питання або їх відсутність не переконає в необхідності творення права (уточнення, заповнення прогалини, тощо)»[650]. По суті дана стадія є своєрідним конвертуванням розв’язки справи, що спрямовується на розтлумачення іншим. Фактично цей етап є раціоналізацією «внутрішнього» рішення, яке виходить у «зовнішній» світ. Інакше кажучи, як вдало підмічає А. Михайленко, тут «завдяки письму вольовий процес мислення, психологічна діяльність, умовиводи особи об’єктивуються мовними словниковими і граматичними засобами»[651]. Усе це проявляється в тому, що юридичні висновки викладаються згідно з правилами процесуальності у постанові, ухвалі, вироку, тощо. Даний процес пронизаний вимогою доступності сприйняття учасниками судового розгляду прийнятого рішення та відповідного ходу мислення судді при розв’язанні справи. За таких умов на перший план висувається принцип обґрунтованості, який означає обов’язок суду мотивувати та пояснити свій висновок і процедуру власного розсуду щодо поставлених перед ним питань законом по конкретній життєвій ситуації, в якій здійснювалося правосуддя, у відповідному процесуальному документі. В зв’язку з цим варто погодитися з Е. Мурадьян, що «по тому, як написаний вирок, як відображена в ньому істина, можна судити і про суддю, його досвід, погляд на речі, толерантність… вміння вибудовувати аргументи до виправдання або обвинувачення»[652].

Судове рішення, як ми знаємо, є найважливішим актом правосуддя, кінцевим підсумком проведеного судового розгляду, в якому викладаються висновки по справі. Даний процесуальний документ, ухвалюючись іменем держави, сприймається без конкретного авторства[653] та за своєю юридичною силою стоїть на одному щаблі із законом. Зокрема, в кримінальній справі вирок ототожнюється з державною оцінкою дій підсудного. Тому до виготовлення рішення, як формальної процедури об’єктивації судової розв’язки, судді необхідно ставитися з усією відповідальністю. Так, на переконання А. Михайленка, заключні судові акти «повинні бути законними, обґрунтованими, вмотивованими, переконливими, логічними, грамотно і культурно оформленими, а в цілому — високоефективними»[654]. Тут є неприпустимими поспішність, непослідовність та неохайність. Створення такого документа — це своєрідне написання твору. Даний акт є творчим завданням, яке полягає у грамотному викладенні результатів юридичного мислення судді по справі, сформованих суддівським переконанням з обов’язковим врахуванням зовнішніх правил процесуальності. За словами Е. Мурадьян, «законність і обґрунтованість — вимоги, яким повинно відповідати будь-яке судове рішення»[655]. З іншого боку, внутрішні вимоги судового рішення, яке завжди є виявом законопорядку[656], зводяться до його справедливості, що досягається всебічним, повним, об’єктивним, безпосереднім і неупередженим дослідженням обставин справи. Дух істини даного документа має бути зовнішньо оформлений у логічності, обґрунтованості, законності. При цьому має бути дотримана і відповідно встановлена процесуальна форма.

Таким чином, правотлумачення як герменевтична процедура, в якій відбувається народження судового рішення, будучи кінцевою стадією здійснення правосуддя, характеризується вибудовуванням суддею «внутрішніх» юридичних висновків на основі раніше отриманих результатів розуміння факту та права. Дані силогізми, будучи об’єктивовані під час правозастосування у процесуальний письмовий документ, носять обов’язковий характер для вирішення справи. Причому головна робота полягає в творчому акті з’ясуванні, яке, продуктивно розширюючи текст закону[657], народжує розв’язку справи, яка має бути, перш за все, справедливою. Останнє, на думку Р. Циппеліуса, досягається лише крізь призму власної совісті, яка повинна спиратися на уявлення більшої частини суспільства про справедливість, що виводиться через цінності[658]. При цьому треба зауважити, що суддя не володіє точним лабораторним інструментом визначення правильності рішення[659]. Тому по суті все залежить від його майстерності.

Отже, на сьогодні, як влучно зауважують В. Маляренко, М. Селіванов та М. Федоров, суддя є головною і центральною фігурою у здійсненні судочинства та єдиним носієм судової влади в державі[660]. Разом з тим, історія поставила перед нами наступне питання про зміст правосуддя: яким чином пов’язані в цій сфері моральний рівень судді та його відповідна професійна дія? Нині, як доводить багатовікова практика, вже можна цілком ствердно відповісти, що прямо пропорційно. Як аргументовано стверджує дослідниця Д. Корнелл, «інтерпретація — це перетворення, і відповідно до того, як ми інтерпретуємо, ми відповідальні за напрямок цього перетворення. Ми не можемо уникнути нашої відповідальності за кожну дію в акті інтерпретації»[661]. Тому, зокрема, Ю. Власов справедливо зауважує, що «при застосуванні норм права до конкретного факту суб’єкт ухвалює рішення відповідно до власних цілей, інтересів, свідомості, пріоритетів, тощо»[662]. В зв’язку з чим В. Маляренко говорить, що «посада судді вимагає кришталевої чистоти у вчинках, прозорості у діях», тому, «здійснюючи суддівські функції, він повинен виявляти та пропагувати високі стандарти суддівської поведінки»[663]. Іншими словами, як обґрунтовано наголошує В. Ющенко, «судді мають бути совістю громадянського суспільства, їх завдання — бути арбітрами, які врівноважують інтереси держави, суспільства і громадянина»[664]. Таким чином, на сьогодні до особи, яка претендує на суддівську посаду і від якої в подальшому залежатиме людська доля, повинні ставитися підвищені вимоги, насамперед щодо її культури[665].

Таким чином, суттю діяльності з прийняття судового рішення є інтелекту- ально-дивінаційне мислення про розв’язувану життєву ситуацію з одночасною фільтрацією цього процесу шляхом позбавлення від суб’єктивних перешкод (хиб-упереджень) з метою виходу на чисту інтерпретацію справи. В зв’язку з цим суддя повинен бути високо розвинутою та різносторонньою особою, тобто водночас раціональним прагматиком і структуралістським персоналістом, володіючи при цьому герменевтичним талантом інтерпретаційного мислення. За допомогою адекватного юридичного розмірковування він повинен здійснювати правильну оцінку правом факту, в процесі якого і народжується рішення та встановлюються Істина, Правда і Справедливість, — без яких не існує і правосуддя[666]. Як наслідок, суддя — це життєве призначення, покликання душі, а «в будь-якому покликанні є дещо від долі, від зовнішньої необхідності, і будь-яке покликання вимагає віддання себе виконанню завдань, які аж ніяк не можна розцінювати, як переслідування власних цілей»[667]. Ось чому «суспільство потребує такого суддю, який завжди вірний своїй судовій ролі»[668]. Тому, як точно наголошує Е. Мурадьян, «правосуддя не може уособлювати суддя несправжній — випадковий»[669]. Отже, у цьому контексті слід погодитися із колишнім головою Верховного Суду СРСР В. Теребіловим, що ідеальними суддями «можуть і повинні працювати тільки ті, хто володіє, по-перше, достатніми професійними (правовими) знаннями і навиками і, по- друге, високими… моральними якостями, загальною культурою… Такі якості, безумовно, повинні якнайкращим чином відобразитися на суддівській роботі»[670].

Таким чином, крізь призму методології юридичної герменевтики здійснення правосуддя розглядається як складний герменевтичний процес, в основі якого лежить унікальний інтерпретаційний дуалізм осмислення суддею факту та права під час вирішення справи.

Пошук істини по справі, що є змістом судової інтерпретації фактичних обставин, не можна обмежувати суворими межами процесуального закону. Істина у судовому процесі — це відображення минулої дійсності справи, що повинна бути відтворена під час розгляду, однак повністю осягнути яку — завдання вкрай важке. Цей пошук правди факту в судочинстві тісно пов’язаний із принципом змагальності та диспозитивності як головних рушійних засобів її відкриття.

Сподівання на зрозуміння абсолютної судової істини є цілком нездійсненним, що зумовлюється причиною, закладеною в недосконалій природі людського пізнання. Як наслідок, є повного неможливістю процесуальна вимога досягнення повної об’єктивності по справі. Під час здійснення правосуддя встановлюється лише суб’єктивне бачення, одна із можливих вірогідностей, яка обґрунтовується переконанням судді в дійсності певного факту, хоча насправді останній в реальності може виявитися зовсім іншим. Разом з тим, прагнути та сподіватися віднайти всю істину по справі судді необхідно.

Встановлена судом фактичність визначає те право, яке має бути застосоване для її юридичного оцінювання. Разом з тим, часто відверта неідеальність закону змушує суддю здійснювати своєрідну правотворчість по деяких справах для «прилаштування» правової норми до факту. Потреба в судовій правотворчій діяльності викликається і неможливістю тотального законодавчого врегулювання усіх суспільних відносин. Однак творча потенція правотворчості судді повинна обмежуватись лише рамками вирішуваної справи: конкретизація права в його реалізації — ось компетенція суду.

Процес судового правоосмислення передбачає порівняння правових ознак юридичного складу, який пов’язується із встановленим фактом. При цьому інтерпретаційна діяльність вимагає застосування й інших, додаткових норм, тісно пов’язаних із фактичними обставинами. В зв’язку з цим лише повний комплекс усіх правових положень, які необхідно застосувати до факту, становлять необхідне для вирішення справи право. Це означає, що тільки повне і подетальне уточнення та аналіз усього спектру правової матерії, яка охоплює конкретну фактичність, об’єктивно і формує розв’язання справи.

Народження судового рішення і подальша його об’єктивація у зовнішньому світі є особливо складною стадією здійснення правосуддя. Головним змістом цього процесу виступає юридична кваліфікація факту на основі отриманих підсумків праворозуміння. В герменевтичному вимірі ця частина інтерпретаційної діяльності судді розглядається спочатку як з’ясування для себе, а потім — роз’яснення для інших.

«Внутрішнє» народження судового рішення відбувається на етапі право- тлумачення, а на стадії правозастосування здійснюється його об’єктивування. Однак герменевтичний процес здійснення правосуддя на цьому не закінчується: винесене рішення залишає свій окремий самостійний слід у досвіді судді, в результаті чого набуті таким чином знання впливають на вирішення наступних справ.

Отже, головну роль у здійсненні правосуддя відіграє рівень володіння суддею мистецтвом герменевтичної інтерпретації, яке і визначає зміст особистісного суддівського розсуду. В зв’язку з цим стає очевидним, що вирішальне значення під час здійснення правосуддя відіграють індивідуальні характеристики неповторності «духу» судді. Таким чином, лише високоморальній людині з підвищеною правовою свідомістю та досконалим мисленням має доручатися вирішення судових справ у суспільстві. Внаслідок цього, в першу чергу, судове реформування потрібно розпочинати не з постійних дискусій щодо ідеальної структури судової системи, а з реального покращення якості судових кадрів, значна кількість яких на сьогодні у суспільстві є уособленням «судді Зварича».