7.4. Інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії

7.4. Інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії

Необхідність звернення до правової антропології зумовлюється вже самою людиноцентричною спрямованістю положень Основного Закону України. У більшості випадків формулювання антрополого-правових засад конституційного праворозуміння відбувається у контексті інтерпретації положень Розділу II Конституції України, а інколи в контексті її Загальних положень. Отож, не претендуючи на вичерпність, проаналізуємо рішення КСУ, які в аспекті означеної проблеми видаються особливо значущими.

Нові як для конституційного судочинства України, так і загалом для вітчизняної юриспруденції положення було вміщено у Рішенні КСУ в справі про охоронюваний законом інтерес (суддя-доповідач О. М. Мироненко)[752]. Згідно з положеннями, наведеними у Рішенні, антропологічними основами охо- ронюваних правом інтересів є прагнення, бажання, мрії, потяги їх носіїв. Такі прагнення існують як усвідомлені індивідуальні та колективні людські потреби.

Особливу увагу варто звернути на використання тут поняття «мрія», що в контексті офіційного правотлумачного акта може здатись метафорою. Проте вживання цього поняття видається невипадковим. Воно змінює загальний вектор інтерпретації правоохоронюваного інтересу в бік суб’єктивної людської реальності духовного порядку. Потенційно тут міститься вихід на духовні, ідеальні потреби людини, а відтак, і на відповідне розуміння права.

Однак якщо мрія — духовний феномен, то «легітимна мрія» — це вже категорія соціологічна. Йдеться про таку мірю, що отримала соціальне визнання. З огляду ж на те, що легітимність соціальних регуляторів у тексті Рішення пов’язується зі справедливістю як однією з основних засад права, з «ідеєю права», однозначна оцінка використаного тут мотивувального підходу як соціолого-позитивістського була б, мабуть, надмірно категоричною. Поряд із цим, незаперечних підстав для іншої оцінки текст рішення не дає[753].

На наш погляд, посилання на якість елементів права, яка відповідає ідеології справедливості й особливо — ідеї права (феномену понадемпіричного порядку) дають певні підстави для кваліфікації філософсько-правової аргументації Рішення як у певних аспектах такої, що має юснатуралістичне, ідеолого-ціннісне спрямування. Частково це підтверджується й посиланнями у мотивувальній та резолютивній частинах Рішення на логічно-смисловий зв’язок поняття «охоронюваного законом інтересу» з поняттям саме права, а не закону, а також на зумовленість такого інтересу «загальним змістом об’єктивного права», якісною характеристикою правовості якого виступає його відповідність ідеології справедливості та ідеї права. Як видається, додатковим аргументом на користь цього може виступати праворозуміння, обстоюване О.М.Мироненком в Окремій думці стосовно Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. (див. підрозділ 7.5).

Антрополого-потребова інтерпретація «охоронюваного законом» та «охоронюваного правом» інтересів дозволила відобразити зв’язки позитивного права із глибинними потребами та прагненнями людини, тобто із тим, що можна віднести до її сутності, природи. Такий підхід уможливив подальше осмислення форм юридичного закріплення різноманітних проявів природи людини, що було здійснено майже через три роки.

29 січня 2008 року КСУ ухвалив Рішення № 2-рп/2008, в якому це класичне юснатуралістичне поняття було використано вперше в його практиці[754].

В українській юриспруденції цей акт вже ставав предметом аналізу[755]. У його мотивувальній частині використано низку аргументів ad naturam та вперше сформульовано кілька природно-правових положень нормативного характеру. До них належать наступні: «в аспекті конституційного подання пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України» (п. 6.1); «право заробляти собі на життя є невід’ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці»; «право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя» (п. 6.1.1)[756].

Звернемо увагу, по-перше, на подальше застосування тут потребового підходу до невід’ємних прав людини; по-друге, на те, що тут значно ширше, аніж у попередніх рішеннях КСУ, використано природно-правові конструкції.

Цікавим моментом цього рішення стало проведене КСУ розрізнення між суб’єктивним правом природним та позитивним. На думку КСУ, право брати участь в управлінні державними справами «встановлено державою, воно існує за умови функціонування держави… і… поширюється лише на громадян держави» (п. 6.1.2). Таким чином, КСУ наголосив на відмінності у значущості тих норм розділу II Основного Закону, які фіксують права природні, і норм, які закріплюють права «позитивні», тобто такі, що установлені державою. Виявом такої відмінності став «принцип пріоритету природних прав над позитивними», названий КСУ (в аспекті конституційного подання) «одним із засадничих принципів Конституції України». Однак, на наш погляд, для того, щоб проаналізувати обґрунтованість такого твердження, необхідно попередньо вирішити низку питань.

Так, може викликати сумнів категоричність твердження КСУ про те, що соціально-економічне право на працю належить до прав «природних», а політичне право на участь в управлінні державними справами — не до природних, а до «позитивних» прав, а також ті підстави, на яких він констатував пріоритет першого права перед другим. У цьому разі постає питання: чи всі конституційні права громадянина слід вважати «позитивними», тобто правами, встановленими державою. Зокрема, чи є лише «позитивними» принципи рівності прав громадян та їх рівності перед законом, чи, скажімо, права на зміну громадянства, на свободу об’єднання у політичні партії, на соціальний захист (ст. 24, 25, 36, 46 Конституції)? Чи належать тільки до «позитивних» право на громадянство, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, право рівного доступу до державної служби в своїй країні, право людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом? (Ці права, як відомо, закріплено у ст. 15, 21, 8 Загальної декларації прав людини). Якщо так, то усі зазначені права, з огляду на їх «позитивність», за певних умов повинні були б поступитись у пріоритетності правам «природним».

Відзначимо, що у Рішеннях КСУ від 23 травня 2001 року та від 2 листопада 2004 року (відповідно, в їх пунктах 3 і 5) конституційне право на судовий захист віднесено до невідчужуваних та непорушних, тобто — до «природних» прав людини[757]. То невже єдиною підставою для такого висновку стало те, що в Основному Законі суб’єктом згаданого права виступає «кожен»? Але ж у пункті 2 Рішення КСУ від 19 квітня 2001 року до невідчужуваних та непорушних було віднесено й право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації[758]. У Рішенні КСУ від 22 вересня 2005 року йдеться про «загальновизнані права громадянина»[759]. Зважаючи на ознаку загальновизнаності, навряд чи ці права мають вважатись другорядними порівняно з правами людини.

Якщо ж виходити з того, що для віднесення того чи іншого права до природного чи до позитивного має використовуватись критерій не формальний (конституційне закріплення як права «кожного» чи «громадянина»), а змістовний, то постає проблема протиставлення природного й державно- політичного в самому людському існуванні й у самій сутності людини. Адже ще Арістотель визначав людину як істоту політичну (zoon politikon, букв. — «тварина політична, суспільна»),

З тексту Рішення КСУ від 29 січня 2008 року можна дійти висновку, що право брати участь в управлінні державними справами є правом позитивним, оскільки «воно існує за умови функціонування держави». Справді, не можна заперечувати того, що існування держави є необхідною умовою існування й вказаного права. Загальновідомою є й юснатуралістична теза про пріоритет природного права щодо позитивного. Однак на цих підставах навряд чи хтось наважиться стверджувати, що для сучасної людини, яка існує в умовах функціонування держави, є другорядними ті потреби та можливості, які пов’язують її з державою (скажімо, право на безоплатну медичну допомогу в державних медичних закладах, на державний захист від злочинних посягань на життя чи здоров’я, тощо).

Таке використання принципу «пріоритету природних прав над позитивними» дає підстави погодитись із висловленим у конституційній доктрині побоюванням стосовно того, що воно створює «прецедент, коли через природні права людини можна піддати негативному визначенню (неконституційності) будь-яку норму права, навіть якщо допустиме обмеження прав громадянина безпосередньо передбачено Основним Законом, і це не суперечить принципу верховенства права»[760].

В антрополого-правовому контексті особливого значення набуває також цільовий підхід (підрозділ 7.3), при поєднанні якого із деонтологічними та аксіологічними підходами формулюються морально-юридичні, політико-правові та ціннісно-телеологічні засади прав людини. (До таких засад належить, наприклад, принцип, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена)[761].

За посередництвом функціонально-цільових залежностей в актах КСУ виявляються взаємозв’язки між окремими правами людини, коли одні можливості людини з використання чи отримання певних благ виступають необхідними умовами (гарантіями) здійснення інших прав. Звідси випливає особлива соціальна значущість таких «забезпечувальних» можливостей. Так, наприклад, у справі про смертну кару, вказавши на суперечність смертної кари праву людини не бути підданим жорстокому, нелюдському, або такому, що принижує гідність, покаранню, КСУ дійшов висновку про те, що «право кожної людини на життя нерозривно поєднано з її правом на людську гідність. Як основні права людини вони зумовлюють можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не можуть бути ні обмежені, ні скасовані»[762]. Таким чином, абсолютний характер права людини на життя було підтверджено через вказівку на функціонально-цільові й детерміністичні зв’язки між потребами, можливостями й цінностями, котрі становлять серцевинний, глибинний зміст цього права.

У Рішенні від 19 квітня 2001 року правова природа строку завчасного сповіщення про мирні зібрання була інтерпретована крізь призму його функціонального призначення бути гарантією реалізації права громадян на такі зібрання. Таке телеологічне тлумачення дало КСУ можливість зробити висновок про недопустимість обмеження за допомогою цього строку відповідного суб’єктивного права. КСУ вказав, що право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації «є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості, тощо»[763].

Ціннісно-цільове осмислення прав людини отримало свій розвиток у Рішенні КСУ в справі щодо прописки. Тут право на вільне пересування і вибір місця проживання було названо «суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку»[764]. У згаданих вище актах КСУ, послуговуючись телеологічним тлумаченням, розкривав ієрархію прав людини як соціальних цінностей, а також виявляв сутнісні ознаки прав на життя, гідність, мирні зібрання, вільне пересування і вибір місця проживання.

Зауважимо, що більшість правових позицій КСУ, які стосуються природних прав людини, свідчать про взаємозалежність тих потреб та можливостей, що становлять загальну систему прав людини і громадянина. Саме така взаємозалежність і повинна, як видається, виступати базовим принципом, основою для оцінки конституційності законодавчих положень стосовно системи таких прав.

Таким чином, можна констатувати, що категорія «природи» в актах конституційного судочинства відображає соціологічний (політико-правова, економіко-правова, політико-економічна природа) та антропологічний (сутність прав людини) різновиди онтологічних природно-правових підходів. Такі підходи виступають засобами виявлення емпіричних чинників, необхідних для практичної реалізації конституційної ієрархії соціальних цінностей.

Офіційне тлумачення, здійснюване КСУ за посередництвом категорії «природи» у сфері публічного права, ґрунтується на взаємозв’язку сутності політичних та державно-юридичних явищ, тоді як у приватноправовій сфері інтерпретаційний принцип «правової природи» спрямований на виявлення й оцінку значущості взаємозв’язків антропних, соціальних та економічних чинників соціального регулювання (потреб, можливостей) з його державно-юридичними засадами.

Така оцінка й конституювання соціально-ціннісної ієрархії вимагають переходу від антропології та соціології права до його аксіології. Відтак, інтерпретуючи конституційні положення про права людини, КСУ формулює офіційно визнані антрополого-правові засади національної правової системи, осмислює, розвиває й включає у тканину своїх актів ціннісно-антропологічні основи таких прав.

Така діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції є надзвичайно важливою для розвитку національної державно-юридичної системи.

Водночас слід вказати на певну небезпечність таких способів використання юснатуралізму, які можна назвати не інакше як «зловживанням природним правом». Йдеться про вже розглянуті ситуації, коли апеляція до природного права фактично приховує брак соціальної обґрунтованості, об’єктивної публічної значущості положень, позначуваних як такі, що відповідають «справедливості», «ідеї права» чи «природі людини».