Скептицизм

Разом зі скептицизмом[430] розрізнення між філософією та філософським дискурсом сягає свого крайнього виразу, оскільки, як добре показав А.-Ж. Вольке[431], і як ще раз повторимо ми, скептичний філософський дискурс доходить до власної самоліквідації, щоб залишити місце винятково для способу життя.

Скептична філософія, тобто спосіб життя, життєвий вибір скептиків — це вибір миру, спокою душі. Як усі інші філософи елліністичної доби, скептик «через любов до людей»[432] пропонує діагностику причин їхніх нещасть та пропонує засіб від страждання, терапію одужання:

Той, хто вірить, що якась річ є красивою чи потворною за своєю природою, не перестає хвилюватися. Якщо йому раптом бракує того, що він вважає добром, він уявляє собі, що його терзають найстрашніші муки і кидається за тим, що вважає добром. Як тільки він його, зрештою, отримує, одразу занурюється у глибокі хвилювання, які викликає в ньому розум, що не знає міри, і в побоюванні ударів долі робить усе, щоб зовсім не втратити те, що він вважає добром. Тоді як той, хто не висловлюється ні про те, що є природно добрим, ані що є природно поганим, нічого не уникає та не витрачає час на даремні пошуки. Він має спокій.

Відтак, зі скептиком трапляється те, що сталося, за розповідями, з художником Апелієм. Одного дня, малюючи коня та намагаючись зобразити його на полотні в піні, художник не зміг цього зробити і у гніві жбурнув у свою картину губку, якою витирав пензлі; як виявилося, на картині залишився слід від фарби, схожий на піну коня. Так само і скептики: сподіваючись досягнути спокою, вони намагаються розв’язати шляхом судження суперечність між тим, що нам здається, та концепціями розуму і, ніяк не досягаючи цього, утримуються від суджень. На щастя, спокій приходить з утриманням від судження, як тінь — із тілом[433].

Так само як Апелію вдається досягнути досконалості в мистецтві, відмовляючись від мистецтва, скептику вдається створити витвір філософського мистецтва, тобто досягнути миру душі, шляхом відмови від філософії, що розуміється як філософський дискурс.

Насправді, для ліквідації філософського дискурсу потрібен все-таки філософський дискурс. Ми знаємо цей філософський скептичний дискурс завдяки Сексту Емпірику — лікарю, який писав наприкінці II століття після Різдва Христового і котрий дає нам цінні відомості про історію скептичного руху. Скептики розглядали Пірона як взірець скептичного способу життя. Однак, технічна аргументація скептичного філософського дискурсу, здається, сформульована значно пізніше, можливо лише в І столітті до Різдва Христового: Енезідем перераховує десять типів аргументів, що виправдовують утримання від будь-якого судження[434]. Вони ґрунтуються на розбіжностях та суперечностях в чуттєвих сприйняттях та у віруваннях: розбіжностях звичаїв та релігійних практик; розбіжностях реакцій на рідкісні феномени чи, навпаки, на регулярні феномени; розбіжностях сприйняттів органами чуття у тварин і людей, відповідно до обставин і внутрішніх схильностей індивідів, або ж залежно від до того, вважають речі великими чи малими за розміром, дивляться на них зблизька чи здалека, під тим чи іншим кутом бачення; змішуванні та зв’язку усіх речей з усіма речами, що унеможливлює їх сприйняття в чистому вигляді; ілюзії почуттів. Інший скептик, Агріппа[435], який жив пізніше, ніж Енезідем, пропонував п’ять інших аргументів на противагу догматичним логікам: філософи суперечать один одному; щоб довести щось, необхідно дійти до нескінченності, або ж потрапити в хибне коло чи постулювати безпідставно засади, які неможливо довести; зрештою, все відносно, всі речі передбачають одна одну, а отже неможливо їх пізнати як в сукупності, так і в деталях.

Цей філософський дискурс веде до ?poch?, тобто до утримання від приставання до позиції догматичних філософських дискурсів включно із самим скептичним дискурсом, який, наче проносне, виходить разом з тим, вихід чого він провокує[436]. А.-Ж. Вольке небезпідставно зближує цю настанову з настановою Вітґентштайна, який наприкінці «Логіко-філософського трактату» відкидає як драбину, що стала непотрібною, тези «Трактату» та протиставляє філософію як ліки, філософії як патології[437]. Що ж залишається після такого знищення філософського дискурсу філософським дискурсом? Лише спосіб життя. Одне лише життя[438] — повсякденне, яким живуть усі люди і яке буде правилом життя скептика: використовувати лише, як і люди, непосвячені в філософію, його природні ресурси, його сенси та розуміння, призвичаюватися до звичаїв, законів, інституцій своєї країни; слідувати своїм схильностям та природним тенденціям: їсти, коли хочеш їсти, пити, коли хочеш пити. Наївне повернення до простоти? Можливо, але повернення філософа, який аж ніяк не є наївним. Будучи переконаним, що неможливо знати, чи є певна річ або подія кращою, ніж інші, скептик буде перебувати в мирі душі, який забезпечує утримання від ціннісних суджень про речі, — це зменшить його болі та страждання, якщо вони з ним трапляться, даючи змогу уникнути додавання до болю чи ударів долі дошкульної ідеї, що йдеться про якесь зло. Щодо кожної речі він обмежиться описом своїх відчуттів, чи того, що йому здається, нічого не додаючи з приводу того, чим є речі чи чого вони варті; він задовольниться описом чуттєвих репрезентацій, які є його репрезентаціями та висловлюванням щодо стану почуттів, не додаючи своєї думки[439]. Втім, як і епікурейці та стоїки, скептик також використовуватиме короткі вражаючі формули[440], аби щомиті поновити свій вибір життя, наприклад: «це не більше, ніж інше», «можливо», «все є невизначеним», «все вислизає від розуміння», «кожному аргументові можна протиставити такий самий аргумент», «я утримуюсь від судження». Таким чином, спосіб життя скептика також вимагає від нього вправ думки та волі. Це вибір життя, заснований на знищенні філософського дискурсу.