Християнство та антична філософія

Християни змогли використовувати грецьке слово philosophia для позначення досконалого християнського життя, тобто чернецтва, оскільки слово philosophia позначала саме спосіб життя і, таким чином, «християнські філософи» неминуче привносили у християнство практики та настанови, успадковані від профанної філософії. Цьому не варто дивуватися: профанне філософське життя та чернече життя мали, зрештою, чимало аналогій. Безперечно, античний філософ не рятувався у пустелі, не зачиняв себе у келії, скоріше, навпаки — він жив у світі, в якому подекуди навіть провадив політичну діяльність. Проте, якщо це справді був філософ, він мав навернутись, сповідуючи філософію, зробити життєвий вибір, який зобов’язував його трансформувати все своє життя у світі, та який, у певному сенсі, відокремлював його від світу. Він входить у спільноту під керівництвом духовного наставника, у цій спільноті він повинен шанувати основоположника школи, брати участь у спільних трапезах з іншими членами школи; він повинен аналізувати своє сумління і, можливо, навіть визнавати свої помилки, як це практикувалося, наприклад, в епікурейській школі, вести аскетичне життя, відмовлятись від будь-якого комфорту та багатства, якщо він був кініком, дотримуватися вегетаріанства, якщо він належав до піфагорійської школи, присвячувати себе спогляданню, прагнути містичного єднання, якщо він був неоплатоніком.

Поза будь-якими сумнівами, християнство є способом життя. А отже, те, що воно подає себе як філософія, не становить жодної проблеми. Проте, роблячи це, воно приймає певні цінності та певні практики, притаманні античній філософії. Чи було це легітимним? Чи відповідала ця еволюція основоположному духові християнства? На це складне запитання ми не можемо дати жодної чіткої та вичерпної відповіді, оскільки для цього потрібно було б насамперед ретельно дослідити, чим було первісне християнство, а це виходить за межі нашої компетенції та предмету цієї книги. Ми хочемо лише позначити кілька пунктів, які, на наш погляд, є суттєвими.

Передусім, і це найважливіше, не потрібно забувати, що хоча християнська духовність запозичила у античної філософії деякі духовні вправи, останні знаходять своє місце у ширшому колі специфічно християнських практик. Все чернече життя завжди передбачає надію на Божу благодать, а також основоположну спрямованість на смирення, що часто проявляється у тілесних настановах, які виражають покору та почуття провини, наприклад, заклякання перед усією братією. Відмова від власної волі реалізується в абсолютній покорі наказам настоятеля. Вправляння у смерті пов’язане зі згадкою про смерть Христа, аскеза розуміється як співучасть у його Страстях. Так само чернець бачить Христа у кожній людині[758]: «Тобі не соромно впадати у гнів і грубо розмовляти із братом твоїм! Чи ти не знаєш, що це Христос, і що саме Христу ти завдаєш болю?». А отже, практика чеснот набуває зовсім іншого значення.

Втім, «християнські філософи» намагалася надати християнського звучання використовуваним ними темам профанної філософії, створюючи враження, що вправи, які вони радили, вже рекомендувались у Старому чи Новому Завітах. Наприклад, з того, що у «Второзаконні» вжито вислів «вважайте добре»[759], Василій робить висновок, що ця біблійна книга радить філософську вправу «уваги до себе». Ця увага до себе буде також названа «пильнуванням серця», з огляду на текст «Приповідок»: «Більш ніж щось інше, пильнуй своє серце»[760]. Якщо у ІІ-му посланні до Корінтян міститься заклик «Досліджуйте самих себе»[761], то в ньому вбачають запрошення аналізувати сумління, а якщо у І-му посланні до Корінтян знаходять слова «Щодня я наражаюся на смерть»[762], то в них вбачають модель вправляння у смерті. Так чи інакше є очевидним, що ці посилання на тексти Святого Письма не перешкоджають тому, що «християнські філософи», як ми бачили, говорячи про духовні вправи, описують їх, використовуючи словник та концепти профанної філософії. Посилання на біблійні тексти часто спираються лише на алегоричну інтерпретацію, яка, зрештою, полягає у наданні текстам сенсу, якого їм бажають надати, не враховуючи намір автора. Втім, багато модерних філософів використовують такий спосіб інтерпретації для пояснення текстів античності. Як би там не було, саме завдяки цій процедурі Отці Церкви змогли, наприклад, тлумачити євангельські вирази, такі як «царство небесне» або «царство Боже» як такі, що позначують частини філософії. Ми зустрічаємося з цим вже у перших рядках «Практичного трактату» Евагрія Понтійського. Він пише наступне:

Християнство є вченням Христа, нашого Спасителя; воно складається з практики, фізики та теології[763].

Ми бачимо тут перераховані у належному порядку три частини філософії, визнані у Платонівській школі щонайменше після Плутарха[764], які відповідають трьом етапам духовного поступу. А відтак ми зі здивуванням дізнаємося, що Христос запропонував практику, фізику та теологію. Звичайно, кінець кінцем можна погодитись, що ці три частини філософії можна розпізнати у моральних порадах та повчаннях про кінець світу та про Бога.

Але ми ще більше здивуємося детальнішому визначенню Евагрієм трьох частин філософії. Здається, що для нього фізика є царством небесним, а теологія — царством Божим[765]. Ми зі здивуванням зустрічаємо тут євангельське поняття царювання Божого, яке визначається двома синонімічними виразами: царство небесне та царство Боже. Це поняття походить з юдаїзму, де воно відповідало прийдешньому царюванню Бога та Закону Божого над усіма народами Землі. А згідно з посланням Ісуса, царство Боже вже настає і є невідворотнім, оскільки починає реалізуватися не згідно з буквою, а згідно з духом — через навернення, покаяння, любов до ближнього, виконання волі Бога. Ототожнювати поняття царства Божого і царства небесного з частинами філософії, такими як фізика та теологія, означає надавати цим поняттям справді несподіваного сенсу. Втім, під впливом Орігена Евагрій розрізняє євангельські поняття царства небесного і царства Божого. Царство небесне і царство Боже стають у нього двома станами душі або двома станами духовного поступу. Після практики, попереднього очищення, завдяки якому той, хто духовно поступує, досягає безпристрасності (apatheia), він може перейти до фізики, споглядання «природ» (phuseis), тобто створених Богом істот, видимих і невидимих. Той, хто здійснив духовний поступ, спостерігає їх саме як «створені», тобто в їхньому зв’язку з Богом. Таке споглядання зміцнює в безпристрасності. Саме це Евагрій називає «царством небесним». Розвиваючись далі, той, хто духовно поступує, може досягнути «царства Божого», тобто споглядання таємниці Бога у його Трійці. Це буде етапом теології. Однак, така інтерпретація термінів «царство небесне» і «царство Боже» не є власною інтерпретацією Евагрія. Вона окреслюється вже у Климента Александрійського та Орігена, і її можна зустріти у багатьох пізніших авторів[766].

Після свого навернення Августин Гіппонійський у книзі «Про істинну релігію» зіставляє платонізм та християнство. Для нього сутність платонівського вчення та сутність християнської доктрини перетинаються. Платонівська логіка навчає тому, що чуттєві образи наповнюють нашу душу помилками та хибними враженнями, тому для того, щоб душа могла відкрити божественну реальність, потрібно лікувати її від цієї хвороби. Фізика вчить нас, що всі чуттєві речі народжуються, вмирають та зникають, існуючи тільки завдяки правдивому буттю Бога, який їх створив. А отже, відвертаючись від чуттєвих речей, душа може зосередити свій погляд на нерухомій Формі, яка надає форми усім речам, та на «завжди однаковій та в усьому подібній самій собі» Красі, «яку ні простір не ділить, ні час не змінює». Етика дає змогу відкрити, що тільки раціональна та інтелектуальна душа здатна насолоджуватися спогляданням вічності Бога та знаходити в ньому вічне життя[767]. Такою для Августина є сутність платонізму, такою є також сутність християнства, як стверджує Августин, цитуючи деякі уривки з Нового Завіту, в яких протиставляються світ видимий та невидимий, дух та плоть. Однак, можна запитати: в чому тоді полягає відмінність між християнством та платонівською філософією? Для Августина вона полягає у тому, що платонізм не зміг навернути маси, відвернути їх від земних речей, щоб спрямувати до речей духовних, тоді як, починаючи з пришестя Христа, люди будь-якого соціального становища прийняли цей спосіб життя, і відбулося справжнє перетворення людства. Якби Платон повернувся на землю, він сказав би: «Ось це я не насмілився проповідувати натовпу». «Засліплені тілесним брудом» душі змогли, «без будь-яких філософських дискусій», «повернутись до самих себе та дивитися в напрямку своєї батьківщини» тому, що Бог, втілившись, спустив до людського тіла авторитет божественного Розуму[768]. У цій Августиновій перспективі християнство має той самий зміст, що й платонізм: йдеться про те, щоб відвернутися від чуттєвого світу, щоб мати змогу споглядати Бога та духовну реальність, але тільки християнство змогло змусити народні маси прийняти цей спосіб. Ніцше[769] міг би спертися на Августина задля підтвердження своєї формули: «Християнство є платонізмом для народу».

Отже, потрібно визнати, що під впливом античної філософії певні цінності, які були вторинними і майже непомітними у християнстві, перемістилися на перший план. Євангельську ідею настання царства Божого замінив філософський ідеал єднання з Богом, обожнення, що досягається за допомогою аскези та споглядання. Подекуди християнське життя стає не стільки життям людини, скільки життям душі, воно стає життям згідно з розумом, аналогічним життю профанних філософів, точніше, навіть життям згідно з Духом, аналогічним життю платоніків: відтепер йдеться про те, щоб відсторонитися від тіла і повернутися до умосяжної та трансцедентної реальності, а також, якщо це можливо, досягнути її в якомусь містичному досвіді. В будь-якому разі, увага до себе, пошук безпристрасності, мир душі, безтурботність і особливо відсторонення від тіла стають головними цілями духовного життя. Дорофей з Гази[770] без вагань стверджує, що мир душі є настільки важливим, що потрібно, у разі необхідності, відмовитися від будь-якої справи, яку робиш, щоб його не втратити. Саме цю духовність, відчутно позначену способом життя античних філософських шкіл, успадкував християнський спосіб життя середньовіччя та Нового часу.