Епікурейство

Епікур[330] (близько 342—271 рр. до Р.Х.) заснував у 306 році до Р.Х. у Афінах школу, яка збереглась у цьому місті щонайменше аж до II століття після Різдва Христового. Поема Лукреція «Про природу речей» чи гігантські надписи, які стараннями епікурейця Діогена[331] були вигравірувані в місті Ойноанд (точна дата їх появи не встановлена, десь між І століттям до Різдва Христового та II століттям після Різдва Христового), з метою познайомити із творами та вченням Епікура його громадян, засвідчують місіонерську наполегливість, з якою його учні, навіть віддалені, намагалися поширювати послання філософа.

Досвід та вибір

Відправною точкою епікуреїзму був досвід та вибір. Досвід «плоті»:

Голос плоті: не бути голодним, не бути спраглим, не мерзнути; той, хто має все це і має надію мати все це надалі, може боротися навіть із Зевсом за щастя[332].

«Плоть» тут означає не тіло в анатомічному сенсі, а майже у феноменологічному і, здається, цілком новому для філософії сенсі, суб’єкта страждання та задоволення, тобто індивіда. Як добре продемонстрував К. Діано, Епікур повинен був говорити про «страждання», «задоволення» і «плоть», щоб виразити свій досвід, оскільки

[…] не було іншого способу дістатися і вказати пальцем людині у чистій та простій історичності її буття у світі, та, зрештою, відкрити те, що ми називаємо «індивідом», тим індивідом, без якого не можна говорити про людську особистість […] Оскільки саме через «плоть» страждає чи умиротворюється наше «я» (наша душа), розкривається собі самому та іншому […] Ось чому найбільшими діями милосердя […] є дії, які мають предметом плоть, які гамують голод та спрагу […] [333]

Втім, «плоть» є невіддільною від «душі», якщо справді немає задоволення чи страждання без їхнього усвідомлення і якщо стан свідомості, у свою чергу, передається «плоті».

Отож, досвід, але й вибір: найважливішим є позбавити «плоть» від страждань, а отже, дати їй змогу досягнути задоволення. Для Епікура Сократів та Платонів вибір на користь любові до Добра є ілюзією: насправді, індивідом рухає лише пошук власного задоволення та власного інтересу. А роль філософії полягає у вмінні шукати задоволення у розумний спосіб, тобто насправді шукати єдине справжнє задоволення, чисте задоволення існування. Оскільки всі нещастя, всі труднощі людей походять від того, що вони не знають справжнього задоволення. Шукаючи задоволення, вони нездатні його досягнути, оскільки не можуть задовольнитися тим, що мають, або ж шукають те, що є для них недосяжним, чи псують собі задоволення постійним страхом його втратити. Можна сказати, що у певному сенсі страждання людей походить, передусім, від їхніх порожніх думок, а отже, з їхньої душі[334]. Місія філософії, місія Епікура буде, таким чином, передусім терапевтичною: потрібно лікувати хворобу душі та навчити людину переживати задоволення.

Етика

Засадничий вибір буде обґрунтовуватися, насамперед, теорійним дискурсом щодо етики, який запропонує визначення справжнього задоволення та аскезу бажань. В епікурейській теорії задоволення історики філософії мають всі підстави віднаходити відлуння дискусій про задоволення, які відбувалися в Академії Платона[335], про що свідчить діалог Платона під назвою «Філеб» та X книга «Нікомахової етики» Аристотеля. Згідно з Епікуром, існують «рухливі» задоволення, «солодкі та приємні», які поширюючись у плоті, провокують стрімке та ефемерне збудження. Саме шукаючи лише такі задоволення, люди знаходять невдоволення та страждання, оскільки ці задоволення не можуть задовольнити: сягнувши певного рівня інтенсивності, вони стають стражданням. Потрібно повністю відрізняти від цих рухливих стабільні задоволення, задоволення спокою як «стану рівноваги». Стан умиротвореного тіла, позбавленого страждання, полягає у тому, щоб не мати голоду, не мати спраги, не мерзнути:

Ось чому ми робимо все для того, щоб не страждати і не переживати; як тільки ми цього досягнули, розвіюється будь-яка душевна буря, оскільки жива істота більше не повинна прагнути до якоїсь речі так, ніби їй цього бракує, чи шукати в ній ще щось, що зробило б повним добро душі і добро тіла; насправді, саме в цей момент ми маємо потребу в задоволенні, оскільки згодом страждатимемо через відсутність задоволення; але якщо ми не страждатимемо від цього, то більше не маємо потреби в задоволенні[336].

З такого погляду задоволення як ліквідація страждання є абсолютним добром, тобто задоволенням, яке не може збільшуватися, до якого не можна додати нового задоволення, «як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмістити в собі іншого блиску»[337]. Це стабільне задоволення має іншу природу, аніж мобільні задоволення. Воно протиставляється останнім як буття — становленню, як визначене — невизначеному та нескінченності, як спокій — рухові, як те, що поза часом, — тому, що належить часові[338]. Можливо, дещо дивним є те, що така трансцендентність приписується простій ліквідації голоду чи спраги і задоволенню життєвих потреб. Однак, можна вважати, що цей стан ліквідації страждання тіла, цей стан рівноваги відкриває свідомості глобальне, синестетичне[339] відчуття власного існування: все відбувається так, ніби, ліквідуючи стан незадоволення, який охоплює людину під час пошуку певного предмета задоволення, вона стає вільною, щоб, зрештою, отримати можливість усвідомити дещо надзвичайне, що було вже присутнім в ній несвідомо — задоволення від власного існування, від «тотожності чистому існуванню», якщо скористатися виразом К. Діано[340]. Цей стан певною мірою аналогічний станові «задовільного щастя, досконалого та повного», про який говорить Руссо у «Прогулянках самотнього мрійника»:

Чому радіють в подібній ситуації? Нічому зовнішньому собі, нічому, окрім самого себе та свого власного існування; доки триває цей стан, людина, як і Бог, задовольняється самою собою[341].

Додамо, що цей стан стабільного задоволення та рівноваги відповідає також стану спокою душі та відсутності потрясінь.

Метод досягнення цього стабільного задоволення полягає в аскезі бажань. Люди, насправді, нещасні тому, що їх тортурують «великі та порожні»[342] бажання багатства, розкоші, панування. Аскеза бажань, таким чином, спирається на розрізнення природних та необхідних бажань, природних та не необхідних бажань і, зрештою, порожніх бажань, які не є ані природними, ані необхідними[343]; втім, це розрізнення намічається вже в «Державі» Платона[344].

Природними і необхідними є бажання, задоволення яких звільняють від болю, і які відповідають елементарним потребам, життєвим вимогам. Природними, але не необхідними є бажання вишуканих страв або ж сексуальне бажання. Нічим не обмежені бажання багатства, слави чи безсмертя не є ні природними, ні необхідними, вони породжені порожніми думками. Епікурова сентенція добре підсумує цей поділ бажань:

Хай буде благословенна Природа, яка зробила необхідні речі легкими для досягнення, а важкі для досягнення речі — не необхідними[345].

Відтак, аскеза бажань полягає у тому, щоб їх обмежити, ліквідовуючи бажання, які не є ні природними, ні необхідними, максимально обмежуючи ті, що є природними, але не необхідними, оскільки останні не знищують реальне страждання, а мають на меті лише варіації задоволень і можуть викликати стрімкі та необмежені пристрасті[346]. Ця аскеза задоволень визначає, таким чином, певний спосіб життя, який ми маємо описати.

Фізика та каноніка

Але над щастям людини нависає серйозна загроза. Чи може задоволення бути повним, якщо його псує страх смерті та божественні рішення в цьому світі та іншому? Лукрецій[347] з великою силою показує, що саме страх смерті, кінець кінцем, лежить в основі всіх пристрастей, що роблять людей нещасними. Саме для того, щоб вилікувати людину від цих жахів, Епікур розвиває свій теорійний дискурс у галузі фізики. Передусім, не потрібно уявляти собі Епікурову фізику як наукову теорію, покликану відповісти на об’єктивні та нічим не вмотивовані запитання. Давні добре підмітили, що епікурейці були ворожими ідеї науки, якою займаються заради неї самої[348]. Філософська теорія є для них лише виразом та наслідком засадничого життєвого вибору, засобом досягнути миру душі та чистого задоволення. Епікур охоче це повторює:

Якби ми не переживали через наше сприйняття небесних феноменів та смерті, не боялись, через наше незнання меж болю та бажань, що остання щось означає для нас, ми б не мали потреби вивчати природу.

Не можна звільнитися від страху щодо найголовніших речей, не знаючи точної природи Всесвіту, і не звільнившись від підозри, що в міфологічних оповідях є щось істинне, а отже, без вивчення природи, неможливо отримати задоволення в чистому стані.

[…] Немає іншого результату, який можна отримати від пізнання небесних феноменів, окрім миру душі та чіткої впевненості, і так само це є метою усіх інших досліджень[349].

Як чітко видно в «Листі до Піфокла», для Епікура у дослідженні фізичних феноменів є дві зовсім різні галузі[350]. З одного боку, є системні засади, що не підлягають дискусіям і обґрунтовують вибір способу існування, наприклад, уявлення про вічний Всесвіт, складений з атомів та порожнечі, де боги не грають жодної ролі, а з іншого — дослідження проблем другорядного значення, наприклад, небесних чи метеорологічних феноменів, які не характеризуються такою строгістю та допускають різні пояснення. В обох випадках дослідження ведуться лише для того, щоб забезпечити мир душі, або за допомогою засадничих догм, які знищують страх богів та смерті, або, у випадку другорядних проблем, за допомогою одного чи кількох пояснень, які, демонструючи, що ці феномени є суто фізичними, позбавляють розум від переживань.

Відтак, йдеться про те, щоб знищити страх богів і смерті. Для цього Епікур, зокрема у «Листі до Геродота» та «Листі до Піфокла», показує, з одного боку, що боги не мають нічого спільного зі створенням Всесвіту, що вони не турбуються про те, що відбувається у світі та з людьми, а з іншого — що смерть є для нас нічим. Задля цього Епікур пропонує пояснення світу, яке багато що запозичує із «природничих» теорій досократиків, особливо з теорії Демокрита: Ціле не має потреби бути створеним божественною силою, оскільки воно є вічним, оскільки буття не може статися з небуття і, тим більше, небуття не може походити з буття. Цей вічний Всесвіт складається з тіл та простору, тобто порожнечі, в якій вони рухаються. Тіла, які ми бачимо, як тіла живих істот, так і тіла Землі та зірок, складаються з незліченної кількості неділимих та нерухомих тіл — атомів, які, рухаючись з однаковою швидкістю по прямій під впливом власної ваги у нескінченній порожнечі, поєднуються між собою та породжують складні тіла, щойно вони незначно відхиляться від своєї траєкторії. Таким чином, тіла і світи народжуються, але й розпадаються внаслідок постійного руху атомів. У нескінченності порожнечі та часу міститься нескінченність світів, що з’являються та зникають. Наш Всесвіт є лише одним з них. Поняття відхилення атомів має подвійне призначення: з одного боку, воно служить для пояснення формування тіл, які не могли б конституюватися, якби атоми незмінно рухалися по прямій з однаковою швидкістю[351]. З іншого — вводячи «випадок» в «необхідність», вони забезпечують основу людської свободи[352]. Відтак, тут ще раз чітко видно, як дослідження фізики відповідають Епікуровому життєвому вибору. З одного боку, людина повинна бути господарем своїх бажань: щоб мати змогу досягнути стабільного задоволення, потрібно бути вільним; однак, з іншого боку, якщо душа та інтелект людини сформовані з матеріальних атомів, що рухаються у завжди передбачуваний спосіб, то як людина може бути вільною? Розв’язання цієї проблеми полягає у тому, щоб прийняти: в атомі вже міститься принцип внутрішньої спонтанності, який не є нічим іншим, як згаданою можливістю відхилятися від власної траєкторії, що забезпечує таким чином основу свободи волі та робить її можливою. Як говорить Лукрецій:

А що розум в усіх своїх діях сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає, і, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно, — це через те, що начатки речей відхиляються дещо під час падіння свого в невідомому часі та місці[353].

Зайвим є додавати, що, починаючи з Античності і аж до наших днів, це безпричинне відхилення, це відкидання детермінізму завжди спричиняло скандал серед істориків філософії[354].

Таким чином, з одного боку людина не повинна боятися богів, оскільки вони не здійснюють жодного впливу на світ та на людей, а з іншого — людина так само не повинна боятися смерті, оскільки душа, що складається з атомів, розкладається, як і тіло, під час смерті і втрачає будь-яку чутливість. «Смерть, таким чином, є для нас нічим; оскільки доки є ми самі, смерті немає, а коли смерть є, то нас більше немає»[355]; саме таким чином К. Діано підсумовує твердження «Листа Менекею»: ми більше не є собою з моменту, коли приходить смерть. А отже, навіщо боятися того, що не має нічого спільного з нами?

З цієї матеріалістичної фізики випливає теорія пізнання (каноніка). Усі матеріальні предмети виділяють потоки часток, які досягають наших органів чуття, а ті, відповідно до інтенсивності потоків часток, дають нам враження про твердість, опір тіл. Починаючи з численних відчуттів, які ми отримуємо від схожих тіл, наприклад тих відчуттів, які ми отримуємо від різних людських індивідів, в душі утворюються образи та загальні поняття, які дають нам змогу розпізнавати форми та ідентифікувати їх, а потім з цими поняттями пов’язуються слова та мова. Разом із мовою виникає можливість помилки. Відтак, щоб розпізнати істину якогось висловлювання, потрібно побачити, чи відповідає воно критеріям істини, таким як відчуття та загальні поняття. Думка може також, як казали епікурейці, «проектуватись» вперед, щоб осягнути те, що не є наявним: наприклад, щоб стверджувати існування порожнечі, яка з необхідністю є невидимою, але її існування необхідне для пояснення існування руху. Ця проекція повинна завжди контролюватися досвідом, а отже відчуттям[356].

Позбавити людину страху перед богами та смертю було не єдиною метою теорійної побудови фізики. Вона також забезпечує доступ до задоволення від споглядання богів. Бо оскільки боги існують, ті знання, які ми про них маємо, є ясною очевидністю, що проступає в загальному передпізнанні богів, доступному всім людям[357]. Окрім того, хід наших міркувань неодмінно передбачає існування вищої понад усе та досконало суверенної природи. Відтак, боги існують, хоча вони не мають жодного впливу на світ, оскільки це є умовою їхньої досконалості.

Те, що є блаженним та безсмертним, і саме не має жодних турбот, і не причиняє їх нікому іншому, а отже, не знає ні гніву, ні доброзичливості: оскільки все це буває лише з тими, хто є слабким[358].

Тут міститься одна з великих інтуїцій Епікура: він уявляє собі божество не як здатність творити, панувати, нав’язувати свою волю нижчим істотам, а як досконалість вищого буття: щастя, незнищенність, краса, задоволення, спокій. Філософ отримує від уявлення про богів водночас чарівне задоволення, яке можна пережити, милуючись красою, та втіху, яку може забезпечити споглядання взірця мудрості. З цього погляду, боги Епікура є проекцією та втіленням Епікурового ідеалу життя. Життя богів полягає у тому, щоб насолоджуватися власного досконалістю, чистим задоволенням існування — без потреб, без турбот, у наймирнішому товаристві, їхня фізична краса є нічим іншим, як красою людської фігури[359]. Можна небезпідставно вважати, що ці ідеальні боги є лише плодом людської уяви і що вони завдячують своїм існуванням лише людям. Однак Епікур, здається, мислить їх як незалежні реалії, які вічно перебувають в бутті, оскільки вміють віддалити від себе те, що могло б їх зруйнувати і те, що є їм чужим. Боги — друзі мудрості, а мудреці є друзями богів. Найвищим благом для мудреців є споглядання величі богів. їм нічого у них просити, втім вони моляться їм величальною молитвою[360]: їхнє вшанування спрямоване саме на досконалість богів. Можна було б говорити з цього приводу про «чисте кохання», про кохання, що не вимагає нічого навзаєм[361].

Із цим уявленням про богів, які реалізують епікурейський спосіб життя, фізика стає, таким чином, закликом буквально дотримуватися початкового вибору, виразом якого вона є. Вона веде, таким чином, до миру душі та радості буття, що асоціюються із життям у спогляданні, яке провадять самі боги. Мудрець, як і боги, занурює свій погляд у нескінченність незліченних світів; замкнутий Всесвіт розширюється до безкінечності.

Вправи

Щоб досягнути одужання душі та життя, відповідного засадничому виборові, мало познайомитися з епікурейським філософським дискурсом. Потрібно постійно і послідовно вправлятися. Передусім, потрібно медитувати, тобто внутрішньо засвоювати та активно усвідомлювати засадничі догми:

Розмірковуй день і ніч над усіма цими повчаннями окремо сам та разом з товаришем, подібним тобі. Таким чином, ти не переживатимеш потрясінь ні уві сні, ні у свідомому стані, і житимеш як бог поміж людей.

Звикай жити з тією думкою, що смерть є для нас нічим[362].

Систематизація догм, їхня концентрація в коротких викладах та сентенціях якраз і покликані зробити їх більш переконливими, більш вражаючими і легкими для запам’ятовування, як, наприклад, знаменита «четвірка ліків», покликана забезпечити здоров’я душі, де підсумовується найсуттєвіше з Епікурового філософського дискурсу:

Богів не потрібно боятись,

Смерті не потрібно остерігатись,

Добро легко здобути,

Зло легко терпіти[363].

Читання догматичних трактатів Епікура та інших учителів його школи також може живити медитацію та наповнювати душу засадничою інтуїцією.

Окрім того, потрібно практикувати дисципліну бажань, потрібно вміти задовольнятися тим, що легко досягнути, що задовольняє засадничі потреби буття, та відмовлятися від усього надлишкового. Проста формула несе в собі можливість радикальної зміни життя: задовольнятися простими стравами, простим одягом, відмовлятися від багатства, почестей, посад, жити відсторонено.

Такі медитації та аскеза не можуть практикуватися на самоті. Як і у платонівській школі, для епікурейців дружба є найкращим засобом досягнути трансформації самого себе. Учителі та учні активно допомагають один одному працювати над одужанням їхніх душ[364]. У цій атмосфері дружби сам Епікур бере на себе роль духовного наставника; він також, як і Сократ та Платон, добре знає терапевтичну роль слова. Однак, духовне керівництво має сенс лише тоді, коли воно є зв’язком індивіда з індивідом:

Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для одного, — багатолюдний театр[365].

Він добре знає, що відчуття провини[366] викликає докори сумління і що від нього можна звільнитися, визнаючи свої помилки та приймаючи закиди, навіть якщо вони іноді провокують стан «розпачу». Іспит сумління, сповідь, братні зауваження є необхідними вправами, щоб досягнути одужання душі. Ми маємо фрагменти тексту епікурейця Філодема, названого «Про свободу слова». Йдеться там про довіру та відкритість, які повинні панувати між учителем та учнем, а також між учнями. Висловлюватися вільно означає для учителя не боятися робити закиди, а для учня — не вагаючись, визнавати свої помилки чи навіть не боятися давати знати своїм друзям їхні власні помилки. Один із головних напрямів діяльності школи полягає, таким чином, у діалозі, який формував та виправляв.

Втім, особистість Епікура відігравала першочергову роль. Епікур сам встановив цей принцип: «Роби все так, мовби за тобою стежить Епікур»[367], і епікурейці повторювали за ним: «Ми коримося Епікуру, форму життя якого ми обрали»[368]. Ось чому епікурейці надавали такого великого значення портретам свого засновника, які фігурували не лише на картинах, але й на перснях[369]. Епікур був для своїх учнів наче «бог поміж людей»[370], тобто втіленням мудрості, взірцем, який потрібно було наслідувати.

Але в усьому цьому потрібно було уникати зусилля та напруження. Навпаки, основоположна для епікурейця вправа полягала в розслабленні, спокої, мистецтві насолоджуватися задоволеннями душі та стабільними задоволеннями тіла.

Передусім, задоволенням від пізнання:

У вправлянні в мудрості (філософії) задоволення отримують разом з пізнанням. Оскільки радіють не після того, як вивчили, а вивчають та насолоджуються одночасно[371].

А також вищим задоволенням, яким є споглядання нескінченності Всесвіту та величі богів.

Задоволенням від дискусії, як говорить лист, написаний Ідоменею помираючим Епікуром:

Своїм болям я протиставляю радість душі, яку відчуваю, згадуючи наші філософські бесіди[372].

І задоволенням від дружби, про яке йдеться у Цицерона:

Епікур говорив про дружбу, що з усіх речей, які мудрість дає нам для того, щоб жити щасливо, немає нічого вищого, нічого більш плідного, нічого більш приємного, окрім дружби. І він не обмежувався лише тим, щоб говорити про це, він підтвердив це своїм життям, як своїми діями, так і своїми звичками. В одному лише своєму домі, у зовсім маленькому будиночку, він збирав стількох своїх друзів, об’єднаних великим почуттям любові один до одного! [373]

Задоволення від життя разом, яке, втім, не гребували розділити з рабами та жінками. Справжня революція, що засвідчує повну зміну атмосфери, порівняно з піднесенням одностатевості у школі Платона. Жінки, які у виняткових випадках приймалися вже в Академію Платона, відтепер стають частиною спільноти: зокрема, не лише заміжні жінки, такі як Феміста, дружина Леонтея з Лампсака, але й куртизанки, такі як Леонтія (левиця), котру художник Теор зобразив в момент роздумів[374].

Зрештою, задоволенням усвідомлювати те, що є чудового в існуванні. Потрібно передусім вміти опановувати свою думку, щоб могти уявляти переважно приємні речі, відроджувати спогади про минулі задоволення та радіти теперішнім, визнаючи, що ці теперішні задоволення є вагомими та приємними, свідомо обирати розслаблення та умиротворення, жити у глибокій вдячності до природи та життя, що безперервно постачають нам задоволення та радість, якщо, звичайно, ми вміємо їх віднаходити.

Розмірковування на тему смерті потрібне для того, щоб розбудити в душі велику вдячність за чудовий дар існування:

Переконуй себе, що кожен новий день, який починається, буде для тебе останнім. І тоді з вдячністю ти прийматимеш кожну годину, на яку не сподівався.

Приймати із вдячністю кожен момент часу, який дається тобі, визнаючи його цінність так, ніби йдеться про неймовірну удачу[375].

Е. Гофман чудово виразив сутність Епікурового вибору життя, коли написав:

Існування повинно розглядатися передусім як чистий випадок, що дає змогу надалі переживати його як неймовірне чудо. Спочатку потрібно чітко встановити, що існування неодмінно трапляється лише один раз, щоб потім мати змогу святкувати його, а також визначити те, що в ньому є непересічного та унікального[376].