Віртуози розуму

Вислів «віртуози розуму» я запозичую у Канта[788], який визначав за допомогою цієї формули філософів, що цікавляться лише чистою спекуляцією. Таке уявлення про філософію, зведену до її концептуального змісту, дожило до наших днів: воно побутує як в університетських курсах, так і у шкільних підручниках усіх рівнів. Можна сказати, що це класичне, шкільне, університетське уявлення про філософію. Свідомо чи несвідомо наші університети завжди є спадкоємцями «Школи», тобто схоластичної традиції.

Втім, «Школа» залишається живою і у нашому XX столітті, оскільки Папи у XIX та XX століттях традиційно рекомендують томізм католицьким університетам. Точніше, можна констатувати, що прихильники неосхоластичної або томістської філософії продовжують, як і за середніх віків, розглядати філософію як суто теорійний захід. Ось чому, наприклад, у дискусіях довкола проблеми можливості та значення християнської філософії, які розгорнулися у 1930 році, ніколи, наскільки мені відомо, не порушувалася проблема філософії як способу життя. Такий неосхоластичний філософ як Е. Жільсон формулює предмет цієї дискусії у суто теорійних термінах: чи внесло християнство у філософську традицію нові концепти та нову проблематику? З притаманною йому ясністю розуму він побачив саму сутність проблеми, написавши: «Найсприятливішою філософською позицією є позиція не філософа, а християнина», бо безумовна вищість християнства полягає у тому, що воно є «не простим абстрактним пізнанням істини, а справжнім методом спасіння»[789]. Без сумнівів, визнавав він, в античну добу філософія була одночасно наукою та життям. Проте з погляду християнства, послання спасіння, антична філософія виглядає вже як чиста спекуляція, тоді як християнство є «вченням, яке одночасно несе в собі всі засоби свого практичного застосування»[790]; відтак стає зрозумілим, що модерна філософія прийшла до розуміння самої себе як теорійної науки, оскільки екзистенційний вимір філософії втратив сенс з погляду християнства, яке було одночасно вченням та життям.

Проте існує не лише «Школа», тобто традиція схоластичної теології, існують також школи, не філософські спільноти античності, а університети, які, незважаючи на різнорідність їхніх засад та функціонування, все-таки залишаються спадкоємцями середньовічного університету. І так само як в античні часи існувала чітка взаємодія між соціальною структурою філософських інституцій та концепцією філософії, на яку вони спиралися, починаючи з середньовіччя, встановлюється щось на кшталт взаємного причинного зв’язку між структурою університетських інституцій та уявленнями про природу філософії, які вони виробляють.

Саме це, до речі, дає змогу побачити текст Геґеля, цитований М. Абенсуром та П.-Ж. Лабарьєром в їхньому блискучому вступі до памфлету Шопенгауера, названого «Проти університетської філософії». В цьому тексті Гегель нагадує, що філософія більше не

[…] практикується, як у греків, як приватне мистецтво, вона має якесь офіційне існування, яке, таким чином, стосується публіки, вона є головним чином чи винятково перебуває на службі держави[791].

Потрібно, безумовно, визнати, що існує радикальна опозиція між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повністю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів, що відповідають певному рівню знання, яке можна об’єктивувати. Зрозуміло, не можна вважати, що можливий один лише гегелівський погляд на університет на службі держави. Проте потрібно також визнати, що університети існують лише з ініціативи якоїсь вищої влади, такої як держава або релігійна спільнота — католицька, лютеранська, кальвіністська або англіканська. А отже, університетська філософія завжди перебуває в тій самій ситуації, в якій вона була у середньовіччі, тобто вона завжди є служницею, подекуди теології — у тих університетах, де філософський факультет виявляється нижчим за факультет теології, подекуди науки, проте вона завжди є служницею імперативів загальної організації навчання або, за сучасної доби, наукового дослідження. Добір викладачів, матеріалу, іспити — все це завжди підлягає «об’єктивним» критеріям, політичним або фінансовим, на жаль, надто часто стороннім філософії.

До цього потрібно додати, що університетська інституція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає, головним чином, у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати людину, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання, більш або менш езотеричного[792]. Проте це знання не задіює більше все його життя, як цього прагнула антична філософія.

Жак Буврес, аналізуючи міркування Вітґенштайна щодо кар’єри викладача філософії, прекрасно описав ризик «моральної та інтелектуальної загибелі», який чатує на викладача:

Немає у певному сенсі гіршого рабства, ніж те, яке змушує людину мати завдяки своїй професії власну думку в тих випадках, коли вона не має для цього найменшої підстави. Ця проблема стосується, на думку Вітґенштайна, зовсім не «знання» філософа, тобто сукупності теоретичних пізнань, які він має, вона стосується особистої ціни, яку він має заплатити за те, що він начебто може мислити та говорити […] Філософія, зрештою, не може бути нічим іншим, як вираженням виняткового людського досвіду […][793].

Втім, домінування ідеалізму в усій університетській філософії, починаючи з Геґеля і аж до пришестя екзистенціалізму, а потім і мода на структуралізм, значною мірою сприяли поширенню ідеї, згідно з якою істинна філософія може бути лише теоретичною та систематичною.

Такими є, на мою думку, історичні чинники, які призвели до встановлення розуміння філософії як чистої теорії.