Ерос, Сократ і філософ

Похвала Ероса Сократом відбувається у відверто сократичний спосіб. Це означає, що Сократ не проголошуватиме, як інші учасники бенкету, промови, у якій стверджуватиме, що Ерос має ту чи іншу якість. (Це означає, що філософ, на відміну від інших учасників бенкету, не проголошуватиме промову, акцентуючи увагу на тій чи іншій якості Ероса).

Він не говоритиме сам, оскільки нічого не знає, а спонукатиме говорити інших, передусім Аґатона — того, хто щойно перед ним виголосив похвалу Еросові та хто саме наголосив, що Ерос є прекрасним і граціозним. Отже, Сократ починає розпитувати Аґатона, щоб дізнатися: любов є жаданням того, що мають, чи того, чого не мають? Якщо потрібно прийняти, що любов є жаданням того, чого не мають, і якщо любов є потягом до прекрасного, то чи не потрібно виснувати звідси, що любов не може сама по собі бути прекрасною, оскільки їй бракує краси? Змусивши Аґатона прийняти цю позицію, Сократ усе-таки не починає виклад власної теорії любові, а переповідає слова, які почув від мантинейської жриці Діотими у розмові про Ероса, що колись між ними відбулась. Оскільки любов стосується іншої речі, причому тієї, якої вона позбавлена, Ерос не може бути богом, як помилково вважають інші учасники бенкету, котрі виголосили похвали Еросові перед Сократом; Ерос є лише daim?n’ом, «чимсь середнім між смертними і безсмертними — людьми і богами»[110]. І йдеться не просто про середню позицію між двома порядками супротивних реалій, а про ситуацію посередника: даймон перебуває у зв’язку з богами та людьми, він відіграє роль в ініціаціях до містерій, у заклинаннях, що лікують хвороби душі та тіла, у звістках, що йдуть від людей до богів, як у свідомому стані, так і уві сні. Аби краще пояснити Сократові таке розуміння Ероса, Діотима[111] розповідає йому міф про народження цього даймона. В день народження Афродіти боги зібралися на учту. Наприкінці святкування підійшла Пенія, тобто «Бідність», «Нужда», щоб жебрати. Порос, тобто «Засіб», «Достаток», сп’янілий від нектару, саме тоді задрімав у саду Зевса. Пенія прилягла поруч із ним, щоб зачати від нього дитину, зарадивши у такий спосіб власній бідності. Саме таким чином був зачатий Ерос. За словами Діотими, природа та характер Ероса пояснюються таким його походженням. Народжений у день народження Афродіти, він прагне до Прекрасного. Як син Пенії, він завжди бідний, нужденний, мандрівний. Як син Пороса — винахідливий та спритний.

Міфологічний опис Діотими в дуже вправний та сповнений гумору спосіб застосовується водночас до Ероса, Сократа та до образу філософа. В першу чергу, до завжди нужденного Ероса:

Передусім — він вічний злидар, до ніжної вроди й краси, яку бачить у ньому більшість, йому далеко. Радше навпаки, — він грубий і неохайний, босий і бездомний. Спить, де коли трапиться — на землі, без постелі, на порозі або край дороги просто неба[112].

Але він також гідний син Пороса, цей закоханий Ерос, «сильний, вправний ловець»:

удатний сплітати підступи; прагне мудрости і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитись. Усе життя його приваблює філософія, небачений крутій, ворожбит і софіст[113].

Однак, цей опис стосується і Сократа, який також є закоханим босоногим ловцем[114]. Наприкінці діалогу Алківіад опише його участь у військовій експедиції до Потідеї: у зимову холоднечу він ішов босоніж, покритий грубим плащем, який його погано зігрівав. На початку діалогу ми дізнаємося, що для того, аби прийти на бенкет, Сократ, всупереч звичці, вмився та взув сандалії. Босоногий Сократ у старому плащі був улюбленою темою комічних поетів[115]. Тому Сократ, якого описує комік Аристофан у своїх «Хмарах», є гідним сином Пороса: «зухвалий нахаба, пустий дурноляп, мерзенний вигадник, безстидний брехун, велемовний базікало, хитрий крутій, лис лукавий»[116]. У своїй похвалі Сократу Алківіад натякає на його безцеремонність, а ще до нього, на початку діалогу, те саме говорить Аґатон[117]. Для Алківіада Сократ також є справжнім чарівником[118], який зачаровує душі своїми словами. Щодо сили Ероса, то ми віднаходимо її в портреті озброєного Сократа, змальованому Алківіадом: філософ опирається холоду, голоду, страхові, здатен однаково добре переносити вплив як вина, так і нужди[119].

Однак, цей портрет Ероса-Сократа є водночас портретом філософа: син Пороса та Пенії Ерос — бідний та нужденний, але здатний, завдяки своїй вправності, компенсувати власну бідність, скруту та нестачу. Для Діотими Ерос є, таким чином, філософом, оскільки він перебуває на півдорозі між sophia та незнанням. Платон[120] не визначає тут те, що він розуміє під мудрістю. Він лише дає збагнути, що йдеться про недосяжний стан, оскільки, власне кажучи, лише боги є мудрими у своїх очах[121]. Можна прийняти, що мудрість є досконалістю знання, яка ототожнюється з чеснотою. Але, як ми вже говорили і будемо повторювати[122], у грецькій традиції знання, чи sophia, є не стільки суто теорійним знанням, скільки вмінням щось робити, мистецтвом жити, і ми віднайдемо сліди такого розуміння не в теорійному знанні філософа Сократа, а у його способі життя, про який Платон розповідає у «Бенкеті».

Діотима говорить, що є дві категорії істот, які не філософують: боги та мудреці, оскільки вони вже є мудрими, і невігласи, оскільки вважають себе мудрецями:

Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати розумними — вони є такими. Подібно й серед людей — якщо хтось розумний, філософія йому непотрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичайністю, ані розумом, видається собі бездоганним, хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває нужди, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує[123].

Але Сократ запитує ще раз: «Хто ж тоді, Діотимо, любить мудрість, якщо ні мудреці, ні невігласи мудрості не шукають?». Діотима відповідає:

Мудрість вабить тих, хто посередині. І поміж такими ось Ерос. Бо мудрість — одне з найпрекрасніших благ, тоді як Ерос — прагнення до прекрасного, так що Ерос — неминуче філософ, тобто любомудр, і як філософові йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того — його походження. Він — син батька, що мудрий та невичерпно багатий, і матері — немудрої й бідної[124].

Тут ми ще раз розпізнаємо в описі Ероса не просто філософа, а Сократа: подібно до невігласів він, вочевидь, нічого не знає, але, на відміну від останніх, — усвідомлює своє незнання. Сократ жадає знати навіть якщо, як ми бачили[125], його уявлення про знання було докорінно відмінним від традиційних уявлень. Таким чином, Сократ, або ж філософ, є Еросом: позбавлений мудрості, краси, добра, він жадає і любить мудрість, красу, добро. Це означає, що він є не пасивним і ностальгічним жаданням, а непереборним Жаданням, гідним того «сильного вправного ловця», яким є Ерос.

Немає нічого простішого та, вочевидь, нічого природнішого, аніж ця середня позиція філософа. Він перебуває на півшляху між знанням та незнанням. Можна вважати, що йому досить практикувати свою діяльність філософа для того, щоб остаточно подолати незнання та досягти мудрості. Але все набагато складніше.

Насправді, в основі цього протиставлення мудреців, філософів та невігласів можна розпізнати логічну схему поділу концептів, яка є дуже строгою і унеможливлює настільки оптимістичне бачення. Діотима, власне, протиставила мудреців та немудреців — це означає, що вона встановила опозицію суперечності, яка не допускає жодного середнього стану: можна бути мудрецем або не бути ним, але не можна залишатися посередині. З цього погляду, не можна сказати, що філософія є чимось середнім між мудрістю та не-мудрістю, оскільки якщо хтось не є «мудрим», то він з необхідністю і категорично є «немудрим». А отже, приречений ніколи не досягти мудрості. Втім, серед немудрих Діотима вводить поділ: є ті, хто не усвідомлює свою не-мудрість (це, власне кажучи, невігласи), і ті, хто усвідомлює власну не-мудрість (філософи). У цьому випадку можна вважати, що в категорії немудрих невігласи, несвідомі своєї не-мудрості, є протилежністю мудрих, і з такого погляду, відповідно до цієї опозиції протилежності, філософи є середнім станом між мудрецями та невігласами, оскільки вони є не-мудрецями, свідомими своєї не-мудрості: вони не є, таким чином, ні мудрецями, ні невігласами. Цей поділ паралельний іншому поділові, що був дуже поширеним у школі Платона: розрізненню між тим, «що є добрим» і «що не є добрим». Між цими двома елементами немає середнього елемента, оскільки йдеться про опозицію суперечності. Але, в тому, що не є добрим, можна розрізняти між тим, що не є ні добрим, ні поганим, і тим, що є поганим. Цього разу опозиція протилежності встановлюється між добрим та поганим, і тут ми матимемо середній елемент між цими двома поняттями, а саме «те, що не є ні добрим, ні поганим»[126]. Ці логічні схеми мали дуже велике значення у школі Платона[127]. Вони насправді слугували розрізненню тих речей, які не знають більшого чи меншого ступеня, і тих речей, які мають різні ступені інтенсивності. Мудрець або те, що є благом[128], є абсолютними. Вони не передбачають варіацій: не можна бути більш чи менш мудрим, більш чи менш добрим. Але те, що перебуває посередині — «ні добре, ні погане», або «філософ», — має різні ступені: філософ ніколи не досягає мудрості, але він може прямувати до неї. Філософія, таким чином, згідно з «Бенкетом», є не мудрістю, а способом життя та дискурсом, визначеними ідеєю мудрості.

Відтак, починаючи з «Бенкету», етимологія слова philosophia — «любов, жадання мудрості» стає програмою філософії. Можна сказати, що завдяки Сократові як персонажу «Бенкету» філософія остаточно набуде в історії одночасно іронічної та трагічної тональності. Іронічної, оскільки справжній філософ завжди буде тим, хто знає, що він нічого не знає, хто знає, що він не є мудрим і, таким чином, не є ні мудрим, ні немудрим; хто не має свого місця ні у світі нерозумних, ані у світі мудреців; хто не належить повністю ані до світу людей, ані богів, а отже, тим, хто не піддається класифікації, подібно Еросу чи Сократу. А також трагічної, оскільки цю дивну істоту тортурує та розриває жадання досягнути тієї мудрості, яка від неї вислизає та яку вона любить. Подібно до Кіркеґарда[129], котрий прагнучи бути справжнім християнином знав, що таким є один лише Христос, філософ знає, що не може досягнути свого взірця і ніколи не буде повністю тим, чого він жадає. Платон встановлює, таким чином, нездоланну дистанцію між філософією та мудрістю. Тому філософія визначається тим, чого вона позбавлена, тобто недосяжною для неї нормою, яка від неї вислизає і яку вона, водночас, певним чином містить у собі, відповідно до відомої формули Паскаля, цілком платонівської: «ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов Мене»[130]. Плотин скаже: «Цілком позбавлене добра ніколи не шукатиме добра»[131]. Ось чому Сократ у «Бенкеті» постає водночас як той, хто наполягає, що зовсім позбавлений мудрості, і як той, чиїм способом життя захоплюються. Бо філософ є не просто середньою ланкою, він є посередником, як Ерос. Він відкриває людям дещо зі світу богів, світу мудрості. Подібно до статуй силенів[132], які ззовні здавалися гротескними та смішними, але коли їх відкривали, можна було побачити статуї богів. Саме тому Сократ своїм життям та промовами, що мали надзвичайний магічний уплив на співрозмовника, зобов’язує Алківіада стати предметом запитування та визнати, що його життя не заслуговує бути прожитим, якщо він поводитиметься так, як нині. Разом з Л. Робеном[133] зазначимо, мимохідь, що сам «Бенкет» як літературний твір, написаний Платоном, нагадує Сократа, оскільки також є чимось на кшталт статуї силена, приховуючи за іронією та гумором найглибші концепції.

І йдеться не лише про те, що фігура Ероса знецінюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать філософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямовує його до краси та добра.

Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище[134]) як той, хто не перебуває повністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконався під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у військовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистецтві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти негаразди — мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічого їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають людей — краси, багатства чи будь-якої переваги, — вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірковуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж цілого дня. Саме це з ним трапляється на початку діалогу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що мантинейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жриці, житиме лише гідним життям, яке варте бути прожитим, і досягне у своєму способі життя досконалості (aret?), справжньої чесноти[135]. Філософія постає у цьому випадку (і ми до цього ще будемо повертатися[136]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною людиною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є daim?n’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.

Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фундаментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї опозиції суперечності філософ не відрізняється від пересічного смертного. Для потопельника не має значення, скажуть стоїки, скільки над ним води — один лікоть чи п’ятсот, він все рівно втопився[137]. У певному сенсі існує істотна різниця між мудрецем та немудрецем в тому, що лише немудрий може мати ступінь невігластва, тоді як мудрець відповідає абсолютній досконалості, що не передбачає ступеня. Але той факт, що філософ є немудрецем не означає, що немає різниці між філософом та іншими людьми. Філософ свідомий свого стану немудрості, він жадає мудрості та намагається її здобути. За вченням стоїків, мудрість — це своєрідний трансцендентний стан, якого можна досягнути лише шляхом раптового та неочікуваного перетворення. Втім, мудреців не існує, або такі випадки дуже рідкісні. Відтак філософ може розвиватися, але завжди всередині немудрості. Він тягнеться до мудрості, але в асимптотичний спосіб, ніколи не маючи змоги її досягнути.

Інші філософські школи не матимуть настільки чіткого вчення про відмінність філософії та мудрості, однак назагал мудрість поставатиме як ідеал, що веде і притягує філософа, а філософія головним чином буде розглядатись як вправляння в мудрості, а отже як практика певного способу життя. Ця ідея буде ще жива у Канта[138], і вона імпліцитна усім філософам, які визначають філософію етимологічно як любов до мудрості. Найменше філософи зберегли від Сократової постаті з «Бенкета» його іронію та гумор, що перегукуються з образом Сократа, котрий танцює в «Бенкеті» Ксенофонта[139]. Вони традиційно позбавляють себе того, в чому найбільше мають потребу. Ніцше це все-таки відчув:

Перевагою Сократа над фундатором християнства є його веселість серйозної людини та його мудрість, сповнена хитруватої жартівливості, котра забезпечує найкращий стан душі людини[140].