Філософія та двозначність філософського дискурсу

Стоїки розрізняли філософію, тобто життєву практику чеснот, якою були для них логіка, фізика та етика[523], і «дискурс згідно з філософією», тобто теорійне навчання філософії, що своєю чергою ділилось на теорію фізики, теорію логіки та теорію етики. Це розрізнення, що мало цілком визначений сенс у системі стоїків, у дуже загальний спосіб може використовуватись для того, щоб описати феномен «філософії» в Античності. Упродовж нашого дослідження ми встановили, з одного боку, існування філософського життя, точніше певного способу життя, який можна характеризувати як філософський і який радикально протиставляється способові життя нефілософів, а з іншого — існування філософського дискурсу, який виправдовує, мотивує та впливає на цей вибір життя.

Таким чином, філософія і філософський дискурс постають водночас як неспівмірні та нероздільні.

Передусім, неспівмірні, оскільки для Давніх філософом є не той, хто винаходить чи розвиває оригінальний або самодостатній філософський дискурс, а той, хто дотримується відповідного способу життя. Тому йдеться, насамперед, про те, щоб стати кращим. А дискурс є філософським лише тоді, коли він трансформується у спосіб життя. Це так у випадку платонівської та аристотелівської традицій, для яких філософське життя сягає вершини у житті згідно з розумом. Однак, це так і у випадку кініків, у яких філософський дискурс зводиться до мінімуму, а іноді й до кількох жестів; проте кініки вважалися філософами і навіть взірцем філософії. Можна навести інший приклад: римський державний діяч Катон[524] з Утіки, який боровся проти диктатури Цезаря і закінчив своє життя знаменитим самогубством, викликав пізніше захоплення як філософ і навіть як один із виняткових мудреців-стоїків, які колись існували: він зі зразковою строгістю практикував стоїчні чесноти у своїй політичній діяльності. Те саме можна сказати про інших римських державних діячів, таких як Рутилій Руф та Квінт Муцій Сцевола Понтіфекс, які практикували стоїцизм буквально, демонструючи зразкову неупередженість при адмініструванні провінцій та будучи тими унікальними людьми, котрі всерйоз сприймали закони, ухвалені проти розкоші, захищали себе в суді, вдаючись не до засобів риторики, а відповідно до стоїчного стилю[525]. Можна також згадати імператора Марка Аврелія, якого офіційно називали «філософом» за його життя, зовсім не знаючи, що він написав свої «Роздуми», а отже, його ніяк не могли розглядати як теоретика[526]. Філософом вважався також, хоча й не викладав якоїсь філософії, сенатор Рогаціан[527] — учень Плотина, про якого ми говорили вище, котрий у той самий день, коли мав вступити на посаду претора, відмовився від своєї політичної діяльності та своїх багатств.

Філософське життя та філософський дискурс є неспівмірними головним чином тому, що вони належать до зовсім різних порядків. Те, що є суттєвим для способу життя — досвід певних станів, певні внутрішні схильності, повністю вислизає від вираження у філософському дискурсі. Це найчіткіше проступає у платонічному досвіді любові, можливо, навіть в аристотелівській інтуїції простих субстанцій, і особливо — в єднальному досвіді Плотина, цілком невисловлюваному у своїй своєрідності, оскільки той, хто про нього говорить, коли досвід є завершеним, не перебуває більше у тому самому психічному стані як тоді, коли він переживав цей досвід. Але це справедливо також щодо досвіду життя епікурейців, стоїків або ж кініків. Життєвий досвід чистого задоволення чи відповідності собі самому та Природі належить зовсім іншому порядкові, ніж дискурс, який його приписує чи описує його ззовні. Ці досвіди не належать порядкові дискурсу чи тез.

Відтак неспівмірні, але й нероздільні. Немає дискурсу, що заслуговував би на назву філософського, якщо він відокремлений від філософського життя, немає філософського життя, якщо воно не пов’язане тісно з філософським дискурсом. Утім, саме тут міститься внутрішня небезпека для філософського життя: двозначність філософського дискурсу.

Насправді, всі школи викривали небезпеку, на яку наражається філософ, якщо уявляє собі, що його філософський дискурс може бути самодостатнім, не перебуваючи у злагоді з філософським життям. Вони постійно нападали на тих, хто, якщо скористатися термінами платоніка Полемона[528], намагався здобути визнання своєю вправністю в аргументації за допомоги силогізмів, але суперечив сам собі поведінкою у своєму житті чи, як говорить епікурейська сентенція[529], хто вдавався до порожніх дискурсів, або ж, як говорить стоїк Епіктет[530], хто розмірковував про мистецтво життя людей замість того, щоб жити самому як людина, і хто, згідно з виразом Сенеки, робив з любові до мудрості (philosophia) любов до слова (philologia)[531]. Традиційно тих, хто розвивав філософський дискурс напоказ, не намагаючись зробити своє життя відповідним своєму дискурсові або ж діяти у такий спосіб, щоб їхній дискурс випливав з їхнього досвіду та їхнього життя, філософи від Платона та Аристотеля[532] і аж до Плутарха називали «софістами»; Плутарх же наголошував, що коли ці софісти зійдуть зі своїх кафедр і покладуть свої книги та підручники, вони будуть не кращими «в реальних справах свого життя», ніж інші люди[533].

Однак, філософське життя не може обійтися без філософського дискурсу за умови, що цей дискурс буде надихатися та керуватися цим життям. Він є складником цього життя. Зв’язок між філософським життям та філософським дискурсом можна розглядати у три різні способи, які, втім, тісно пов’язані між собою. Передусім, дискурс виправдовує вибір життя та розвиває все те, що він передбачає: можна сказати, що завдяки своєрідній взаємній причинності вибір життя визначає дискурс і дискурс визначає вибір життя, виправдовуючи його теорійно. По-друге, щоб бути здатним жити по-філософському, потрібно впливати на себе самого та на інших, і філософський дискурс, якщо він справді є виразом певного екзистенційного вибору, є необхідним для цього засобом. Нарешті, філософський дискурс є однією з форм вправляння у філософському способі життя у вигляді діалогу з іншим та з самим собою.

Відтак, філософський дискурс передусім теорійно виправдовує вибір життя. Ми констатували це упродовж усієї історії античної філософії: щоб раціонально здійснити свій вибір життя, філософи повинні були вдаватися до дискурсу, який своєю чергою також керувався, настільки це було можливим, строгою раціональністю. Незалежно від того, чи йдеться, як у Платона, про вибір Добра чи, як у епікурейців, про вибір чистого задоволення чи, як у стоїків, про вибір морального наміру чи, як у Аристотеля і Плотина, про вибір життя згідно з Розумом, щоразу потрібно було точно окреслювати передумови, вимоги, наслідки такої позиції; наприклад, як ми бачили у випадку стоїцизму чи епікурейства, потрібно було шукати під кутом огляду свого екзистенційного вибору місце людини у світі і виробляти таким чином «фізику» (що увінчується теологією або ж ні), а також визначати зв’язки людини з подібними їй, а отже, виробляти «етику», зрештою, визначати самі правила розмірковування, що використовуються у фізиці та етиці, і виробляти відтак «логіку» та теорію пізнання. Для цього потрібно було використовувати спеціальну термінологію, говорити про атоми чи про втілення, або ж про Ідеї, про Буття чи про Єдине, а також про логічні правила дискусії. Навіть у випадку життєвого вибору кініків, у яких філософський дискурс дуже обмежений, на задньому тлі можна побачити рефлексію про зв’язки між «умовностями» та «природою». До більшого чи меншого зусилля з концептуалізації та систематизації вдавались у всій античній філософії.

По-друге, дискурс є привілейованим засобом, за допомогою якого філософ може впливати на себе самого та інших, оскільки, якщо він є виразом екзистенційного вибору того, хто до нього вдається, то завжди прямо чи непрямо має трансформаційну, виховну, психагогічну, терапевтичну функцію. Він завжди покликаний вражати, створювати в душі habitus, провокувати трансформацію Я. Саме на цю творчу роль натякає Плутарх, коли пише:

Філософський дискурс не витісує нерухомі статуї, але все, до чого він торкається, намагається зробити активним, ефективним і живим, він надихає рушійні пориви, продуктивні судження щодо корисних дій, вибори на користь добра […][534].

З цього погляду, його можна визначити як духовну вправу, тобто як практику, покликану здійснювати радикальну зміну буття.

Різні типи філософського дискурсу намагатимуться здійснити цю трансформацію «Я» в різні способи. Так, навіть суто «теорійний» та догматичний дискурс, який, якщо можна так сказати, зводиться до одного лише дискурсу, може впливати, так би мовити, однією лише силою очевидності. Наприклад, своєю строгою систематичною формою, привабливими рисами способу життя, який вони пропонують, чи образ мудреця, який вони описують, теорії епікурейців та стоїків у певному сенсі примушують робити вибір життя, передбачений ними.

Але дискурс може ще збільшити свою силу переконання, концентруючись в дуже стислих викладах, а ще краще — в коротких вражаючих максимах, таких як лікувальна четвірка епікурейців. Ось чому стоїки та епікурейці радять своїм учням вдень і вночі пригадувати, і не лише напам’ять, а й письмово, ці фундаментальні догми. Саме в цьому контексті потрібно розуміти появу такого твору, як «Роздуми» Марка Аврелія. В ньому імператор-філософ формулює для себе самого догми стоїцизму. Ми маємо тут не короткий виклад чи цитатник, який достатньо було б перечитувати, не отримані раз і назавжди математичні формули, призначені для механічного застосування, адже йдеться не про розв’язання теоретичних та абстрактних проблем, а про те, щоб постійно повертатися до тих настанов, згідно з якими зобов’язаний жити стоїк. А отже, не досить перечитувати «слова», потрібно щоразу наново формулювати максими так, щоб вони вражали і спонукали діяти; тут важлива письмова дія, розмова з самим собою[535]. Загалом, можна сказати, що перевага систематичної структури теорій стоїків та епікурейців полягає в тому, що тонкощі вчення залишаються спеціалістам, а те, що у вченні є головним, стає доступним ширшій публіці: тут є аналогія з християнством, де дискусії залишаються справою теологів, а християнському люду вистачає катехизису. Таким чином, ці філософії можуть, як ми бачили, ставати «популярними». Вони є «місіонерськими».

Існує зовсім інший тип дискурсу, також відверто теорійного порядку, який набуває форми запитування, пошуку, навіть апорії, а отже, не пропонує ні догми, ні системи, зобов’язуючи натомість учнів до особистого зусилля, до активного вправляння. Такий дискурс також намагається продукувати настанову, habitus, в душі співрозмовника та підвести його до визначеного вибору життя.

У діалозі сократичного типу, в якому учитель наполягає, що нічого не знає і не має чому навчити свого співрозмовника, останній, зрештою, стає предметом запитування: він повинен обґрунтовувати себе самого та той спосіб життя, яким він живе і жив. Сократичне запитування запрошує його, таким чином, вдатись до турботи про себе самого і внаслідок цього змінити життя.

Платонівський діалог, такий як «Софіст» чи «Філеб» є більш інтелектуальною вправою, однак потрібно визнати, що він є передусім «вправою». Він, як ми бачили, має одну головну мету — не розв’язати порушену проблему, а «зробити кращим діалектиком». А бути кращим діалектиком означає не лише бути вправним у винаході чи спростуванні складних ходів думки — це передусім означає вміти вести діалог, відповідно до всіх вимог, які він передбачає: визнавати присутність та права співрозмовника, засновувати свою відповідь на тому, що співрозмовник сам визнає таким, що знає, а отже досягати з ним згоди на кожному етапі дискусії; а також коритися вимогам та нормам розуму, пошуку істини і, зрештою, визнавати абсолютну цінність Добра.

А отже, виходити за межі свого індивідуального бачення, щоб підноситись до всесвітньої точки зору, намагатися бачити речі у перспективі Цілого та Добра, трансформувати таким чином бачення світу та свою власну внутрішню настанову.

Втім, філософський дискурс може набувати також форми безперервного викладу, дискурсу заклику чи заспокоєння, в якому, з метою спровокувати трансформацію душі, застосовуються всі ресурси риторики.

Нарешті, третій аспект зв’язку між філософією та філософським дискурсом: філософський дискурс є однією із форм вправляння у філософському способі життя. Як ми щойно бачили, діалог є невід’ємною частиною платонівського способу життя. Життя в Академії передбачало постійний інтелектуальний та духовний обмін в діалозі, а також у науковому дослідженні. Спільнота філософів є також спільнотою вчених, які займаються математикою, астрономією чи політичною рефлексією.

Аристотелівська школа ще більше, ніж платонівська, є спільнотою учених. Аристотелівський вибір життя полягає, насправді, в «житті згідно з Розумом», тобто у віднаходженні сенсу свого життя і свого задоволення у дослідженні, тобто, зрештою, у тому, щоб провадити життя ученого та споглядати, вдаватись до досліджень, часто колективних, усіх аспектів людської та космічної реальності. Філософський та науковий дискурс, який для Аристотеля не може бути лише діалогом, для нього також є суттєвим елементом життя згідно з розумом. Діяльність ученого, втім, може долатись у містичній інтуїції, коли людський інтелект у недискурсивному дотикові входить в контакт з божественним Інтелектом.

Ми віднайдемо в інших школах ту саму спільноту дослідження, дискусії, турботи про себе та про інших, взаємного коригування; вони невіддільні, як ми бачили, від епікурейської дружби та від духовного керівництва стоїків чи неоплатоніків.

Ми розпізнаємо також вправляння у філософському способі життя в дискурсі медитації, який є своєрідним діалогом філософа наодинці з самим собою, який ми уже зустрічали вище. Діалог з самим собою часто використовується в усій Античності. Ми знаємо, наприклад, що Пірон дивував своїх співгромадян тим, що голосно говорив із самим собою[536], і що стоїку Клеанту закидали те саме. Мовчазна медитація могла практикуватися стоячи та нерухомо (це був спосіб Сократа) чи під час прогулянки, як про це говорить поет Горацій: «Може, блукаючи в лісі цілющім, снуєш собі думку, чим керуватись розумному й чесному, як йому жити?»[537] чи стоїк Епіктет: «Йди прогулюватись насамоті, розмовляй з самим собою»[538]. Медитація є частиною сукупності практик, які не обов’язково належать порядку дискурсу, але які завжди є свідченням особистої ангажованості філософа і є для нього засобом трансформувати себе самого та впливати на себе самого. Це духовні вправи, про які ми зараз будемо говорити.