Класична доба: Демокріт і Сократ

Класична доба: Демокріт і Сократ

Емпедокл і Анаксагор, поклавши в основу філософування принцип множинності першоелементів світу, по суті накреслили тенденцію розрізнення та індивідуації космічного цілого, що знайшло своє найповніше виявлення в атомістичній концепції буття. Проте Емпедокл і Анаксагор лише підводили до цієї концепції. Перше ж адекватне її формулювання знаходимо у творчості Левкіппа (бл. 500—440 до н. е.) та його видатного учня, одного з найвідоміших античних мислителів Демокріта (бл. 460— 370 до н. е.). Про Левкіппа, на жаль, не збереглося майже ніяких відомостей, хоча саме він увів у філософію поняття атома як неподільної часточки матерії, а також поняття порожнечі, в якій рухаються атоми.

Отже, єдине, що існує, — це нескінченна множина атомів, однакових за своєю «субстанцією», але відмінних за формою. Другий компонент реальності — порожнеча. Вона, як і атоми, матеріальна і в цьому плані є не чим іншим, як позитивною умовою руху атомів, є тим, куди (або «в чому») рухаються атоми. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуації цілісно-мінливого (іонійці) або цілісно-непорушного (елеати) космосу.

Говорячи про атомістичну концепцію Демокріта, слід іще раз зосередити увагу на специфічності західної (антично-еллінської) філософської парадигми, згідно з якою увесь предметно-речовий світопорядок, його гармонія жорстко та однозначно детерміновані «веліннями невблаганного року», незворушної долі. Людина є частиною цього світопорядку (космосу) і в цьому плані постає своєрідним «атомом» суспільного «космосу». Доля («ананке») так само невблаганно визначає вчинки людей, як необхідність («еймармене») жорстко визначає рух у порожнечі кожного атома. У цьому плані античне грецьке суспільство, в якому індивіди сприймали свою життєдіяльність як спонукувану ззовні долею, виступає своєрідним соціальним прообразом демокрітівського космосу (про подібний соціальний підтекст атомістичного вчення Демокріта свідчить пізніший латинський переклад грецького слова «атом» — individuum).

У філософській концепції Демокріта знаходимо і розв’язання проблеми, яку порушили елеати. Демокріт зберігає елейську концепцію вічного, сталого і непорушного буття (саме такими — вічними, сталими і непорушними щодо свого «субстрату» — є його атоми). Зберігає він і гаданий (що існує лише в гадці, а не в думці) характер відчутного, даного для наших чуттів розмаїття навколишнього світу. «Лише у спільній гадці, — писав про позицію Демокріта Гален, — існує колір, у гадці — солодке, в гадці — гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча. Так говорить Демокріт, вважаючи, що всі відчувані якості виникають із з’єднання атомів, існуючи лише для нас, хто сприймає їх За природою ж немає нічого ні білого, ні чорного, ні жовтого, ні червоного, ні гіркого, ні солодкого... Отже, атоми суть усякі дрібні тіла, що не мають властивостей. Порожнеча — певне місце, в якому всі ці тіла, протягом вічності носячись догори й донизу, або сплітаються якимось чином між собою, або наштовхуються одне на одне і відскакують, розходяться і сходяться знову між собою в такі з’єднання, і таким чином вони утворюють і всі інші складні тіла, і наші тіла та їх стани і відчуття»[10].

Проте, на відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність руху, Демокріт, приймаючи вслід за Емпедоклом та Анаксагором ідею множинності фундаменту світу, поряд із незмінними атомами покладає іншу, так само матеріальну реальність — порожнечу, що дає змогу вічним і незмінним атомам рухатися і утворювати найрізноманітніші з’єднання, котрі й виступають у чуттєвому людському сприйнятті як різноманітні речі та процеси світу, що виникають і зникають.

Космологічний натуралізм іонійців, елеатів, Демокріта (їхня безпосередня спрямованість на природне буття, в якому людина немовби розчинюється) заводив, проте, в нігілістичні хащі. Гераклітівська діалектика, наприклад, в інтерпретації Кратіла (друга половина V—початок IV ст. до п. е.), вироджується в релятивізм, оскільки все стає настільки плинним, що поки вимовляється назва речі, вона змінюється і вже цій назві не відповідає. У елеатів уся конкретність буття (світ, яким він постає у гадці) перетворюється на ілюзію. Немала частка суб’єктивізму є і в Демокріта, оскільки в нього у світі «немає нічого, крім атомів і порожнечі». Тим-то космологічний натуралізм ставить грецьку античну філософію на поріг нової кризи, що готова вибухнути через відсутність в античному космосі певного центруючого «ядра», упорядковуючого центру. І на роль такого «центру» починає претендувати людина, яка до цього була скромною «частиною» космічного «цілого», жорстко підпорядкованою (як і будь-яка «частина») цілому. Такий поворот до людини чітко простежується у філософії так званих софістів, професійних учителів красномовства і всіляких знань, необхідних для активної участі в громадському житті грецьких «полісів» (міст-держав). Розрізняють «старших» софістів (Протагор, Горгій, Продік, Антифонт, Крітій та ін.) і «молодших» (Лікофтон, Алкідамант, Трасілах та ін). Саме старше покоління й визначило новий поворот у філософії, який започаткував класичну добу грецької античної філософії. Проте пізніше у молодших софістів поширюються релятивістські погляди, що заперечують можливість будь-якого правдивого змісту в людських знаннях. учення софістів вироджується у так звану софістику — суто формальне «вміння» обґрунтовувати або спростовувати будь-які твердження.

Протагор (бл. 490—420 до н. е.) сформулював знамениту тезу, що є по суті першим визначенням специфічної — центральної — ролі людини у світі: «Людина є мірою всіх речей, існування існуючих і неіснування неіснуючих».

Атом Демокріта, як уже зазначалося, реалізує індивідуацію космічного цілого, але реалізує на абстрактному рівні. Софісти ж звертаються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Специфічною рисою останньої виступає здатність тлумачити речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто індивідуалізувати. Софісти першими в історії давньогрецької філософії стають на шлях свідомого вирізнення з-поміж різноманітних відношень світу суб’єкт-об’єктного відношення, головного, як відомо, у формуванні самого предмета філософії. Щоправда, лише стають, оскільки остаточне визначення та усвідомлення суб’єкт-об’єктного відношення належить одному з найвидатніших мислителів античного світу Сократу (бл. 469—399 до н. е.).

Сократ гостро полемізував із софістами, хоча серйозних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань.

Про труднощі натуралістично орієнтованих космологічних концепцій шкіл давньогрецької філософії вже йшлося. З цих труднощів, власне, й народжуються перші спонуки повороту філософії від природи до людини. Саме тому Сократ із самого початку відмовляється від створення картини світу. Подібні спроби, здійснювані попередніми філософами (основний твір кожного з них так і називався — «Про природу»), давали різні результати, оскільки в кожного з них картина світу виходила іншою, ніж у попередників. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. «Пізнай самого себе» — такою є вихідна теза сократівського філософування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми — діалозі, практичній зустрічі умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою (від грец. «діалегомай» — вести бесіду, сперечатися).

Спроба розібратися в такий спосіб з проблемою людини поставила Сократа перед новими труднощами. Ми дізнаємося про це передусім із творів Ксенофонта (бл. 430—350 до н. е.) — «Спогади про Сократа», а також із перших семи діалогів Платона. «Сократівський метод» полягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмовникам запитання, отримував відповідь (зазвичай, неповну), ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента, і т. д. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в суперечностях і цікавилися думкою щодо цього самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент і відображений у відомій тезі Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Тим самим Сократ підхоплює Протагорову тезу про людину як міру не тільки існування, а й неіснування світових реалій, тобто порушується питання про пізнання неіснуючого небуття. Оскільки ж, як уже зазначалося, вичленовуючи суб’єкт-об’єктне відношення, Сократ започатковує епістемологічну тематику філософії (теорію пізнання), то питання про неіснування (небуття) обертається питанням про пізнання неіснування (тобто пізнання того, стосовно чого ще немає знання). Йдеться, власне, про специфічне «знання про незнання», інакше кажучи, про вміння чітко усвідомлювати, що саме із ще невідомого має стати предметом пізнавальних зусиль, щоб стати знаним, відомим. Сократ, отже, виявляє «проблему» як форму знання про ще не пізнане. А оскільки вирішення будь-якої проблеми виявляє нові проблеми, то остаточне пізнання, вичерпання проблем як таких принципово неможливе. Сократ і показує, що остаточна відповідь на те або інше запитання не може бути отримана внаслідок суперечливості і невичерпності самого змісту пізнання. Проте така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль; навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все нові й нові запитання. Недаремно ж філософія є не самою мудрістю («софією»), а лише прагненням, любов’ю («філією»[11]) до мудрості.

Однак Сократ дещо перебільшував, так би мовити, «процесуальний момент» пізнання. Обговорюючи проблему людини, він ставив запитання про такі істотні характеристики людини, як «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Суперечності ж у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, виникали внаслідок неможливості звести загальний зміст досліджуваних понять («мужність», «краса» та ін.) до їх індивідуально-конкретних проявів. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою жінкою, красивою вазою тощо), Сократ бідкається: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».

Життя Сократа закінчилося трагічно. Його було звинувачено в неповазі до богів, що каралося в ті часи смертю. Дізнавшись про цей вирок у в’язниці, Сократ, розповідають, спокійно випив отруту. Послідовники мислителя створили після його смерті кілька шкіл, найвідомішими серед яких були Кінічна (її засновник — Антісфен, хоча більш відомим став його учень Lіоген з Синопа, який, звівши свої потреби до елементарного мінімуму, жив у діжці, протиставляючи природу законам і звичаям людей. Ці філософи вважали, що слід жити тільки «за природою». Звідси походить сучасний термін «цинізм» («кінізм») — нігілістичне ставлення до культурних і моральних цінностей); Кіренська (її засновник Арістіпп захищав позиції насолоди від життя, так званого гедонізму); Мегарська (її засновник Евклід з Мегари поклав в основу свого вчення суперечність між єдністю «сущого» і численністю імен, що ними «суще» позначається); Елідо-ерітрейська (її засновники Федон з Еліди і Менедем славилися вмінням вести дискусію, а також своєю красномовністю. Розробляючи спільну з мегарцями тематику, вони не висунули, порівняно з останніми, якихось оригінальних ідей).

Філософія Сократа — своєрідний вододіл в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в історії філософії — «досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, що «розчиняє» і підпорядковує собі людину як одну з частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних меж предмета їх досліджень — відношення «людина — світ». Сократом завершується ранній період історії античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її період. Останній представлений іменами Демокріта, який поклав у фундамент своєї позиції індивідуальну унікальність і неповторність буття;Платона, який енергійно і з великою майстерністю й талантом розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків; Арістотеля, що підвів геніальний підсумок розвитку досократичної та класичної античної філософії.