Розділ 2 «САМОТНІЙ ГОЛОС ЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ґ. МАРСЕЛЯ
Розділ 2 «САМОТНІЙ ГОЛОС ЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ґ. МАРСЕЛЯ
Ґабріель-Оноре Марсель (Gabriel Marcel, 1889-1973) народився в Парижі, там і помер. Філософську освіту здобув у Сорбонні. Анрі Берґсон був одним з тих, хто справив вплив на Марселя. Також на нього вплинули погляди Колріджа, Шеллінґа та ін. Марселя вважають католицьким філософом, власне католиком він був і за віросповіданням, яке свідомо прийняв коли йому був 31 рік.
Серед письменників на нього вплинули твори Чарльза Дю Боса, Франсуа Моріака.
Марсель належить до філософського напрямку «християнський екзистенціалізм» — це означає те, що по меншій мірі його вчення не суперечить християнським догматам. В той же час заперечував томізм як такий, що намагається примирити віру з наукою. Також Марселя не можна назвати ортодоксальним віруючим, оскільки він віддає перевагу істині, якщо вона навіть суперечить релігійним догматам.
Найрезонансні праці мислителя такі як «Метафізичний щоденник» (1914-1923), «Бути та мати» (1935), «Від відмови до благання» (1940), «Людина-подорожній. Вступ до метафізики надії» (1944), «Таїнство буття» (1952), «Людина проблематизована» (1955), «Людська гідність та її екзистенційні основи» (1964).
Ґабріель Марсель також відомий як драматург, однак в цьому напрямку його творчість довго не знаходила відгуків у читачів. Серед найвідоміших п’єс французького письменника такі як «Невидимий поріг» (1914), «Квартет фа дієз» (1920), «Іконоборець» (1923), «Побожна людина» (1925), «Зламаний світ» (1933), «Дорога до Крети» (1936), «Спис» (1936), «Ліхтар» (1937), «Спрага» (1938), «Горизонт» (1945).
П’єси Марселя наповнені філософськими ідеями та їм притаманне гостре відчуття дійсності. На думку французького драматурга саме через цей специфічний літературний жанр можливе одне з адекватних виражень дійсної метафізики: «...набагато важче зорієнтуватися в низці міркувань драматичного або, точніше, музичного змісту, аніж у трактаті, впродовж якого розвиваються певні думки, що логічно поєднуються і, в кінцевому підсумку, виникають, випливають одна з одної»[335].
Всі твори Марселя складаються з фрагментарних розмислів, щоденникових записів, нагадують сповідь, яка передає інтимне життя думки — такий характер викладення обумовлений основними принципами його філософії.
Серед кола обговорюваних мислителем питань такі як буття та володіння, втілення, трансцендентне та онтологічне, вірність і зрада, мучеництво і самогубство, свобода і підкорення, любов та бажання, надія та відчай, свідоцтво і доведення, таємниця і проблема тощо. Таку діалектику категорій часто порівнюють з гегелівською, однак у Марселя таке протипокладання набуває специфічного значення, яке характерне саме його самобутній стилістиці філософського викладу матеріалу.
Філософські дилеми розмислів Марселя мали своїм засновком невдоволення класичною філософською традицією, яка часто не замислюючись над суттю явища стверджувала одразу контрапозиції, відмінні від нього, як от наприклад обґрунтоване знання або сприйняте на віру: «...об’єктивний факт або внутрішнє ставлення. ... Я переконаний у тому, що ця дилема випускає суттєве з ...найглибшої метафізичної думки»[336].
Так, думка Марселя скоріше спрямовується на сутність ніж на існування, на есенцію, а не на екзистенцію. Річ в тім, що предметом дослідження стає саме приховане та певним чином знане людиною у бутті — таїна, яка ще має бути осягнена, але не плинність буття, яка таким чином неначе заперечується. Це дає вказівку давати оцінку вченню Марселя як такому, яке відходить від екзистенціалістської проблематики.
Французький філософ намагається подолати так часто розповсюджений у класичній філософській традиції розподіл на два окремі світи всесвіт — на світ об’єкту і суб’єкту; світ людської суб’єктивності та світ об’єктивної реальності. Протиставлення у подібних поняттях в історії філософії як стверджували по-різному, так і намагалися подолати його самобутніми шляхами.
Таке протиставлення починається ще з часів античності, коли існують два світи макрокосмічний та мікрокосмічний. У добу середньовіччя такого розрізнюючого змісту набувають поняття Бог і людина. Ренесансна філософія та філософія Нового Часу намагається прибрати порядпокладеність людини та природи через ствердження єдино наявної людської природи. Класичного протиставлення через німецьку філософію нового часу набуває протиставлення суб’єкта і об’єкта у філософії марксизму.
Марсель, долаючи всі ці розбіжності, наполягає на первинній цілісності, що міститься в таїні, яка самоутверджується як онтологічна повнота, охоплює цілісність людського буття. Але цей погляд не є, як могло б здаватись, абстрактним, навпаки, таке філософське відношення найбільш наближене до суті, до того — як само є суть[337].
Інша ж, протилежна позиція — проблематизації, розчинення проблеми. Проникнення до сутності через докладний розгляд та розмежування в основі своїй має мотиви володіння, панування, жадоби до влади тощо, оскільки таким чином людина здійснює насильство над таїною, а не таїна розкривається перед нами у всій незбагненності її раціонального опису.
Феномени любові, надії, віри, які докладно аналізуються в «Du refus ? l’mvocation» («Від відмови до благання») та у «Homo vіator» — є яскравими прикладами пояснень Марселя, які стосуються пізнання через досвід але не підлягають звичайному, наприклад, природничо-науковому спотворенню.
Вади сучасної епохи — такі як технократичність, пошук у всьому користі, егоїзм та егоцентризм — спонукають до спотворення людської сутності, затуляють людині доступ до історичної духовної спадщини, зокрема до царини високих ідеалів та цінностей. Інша людина стає засобом на відміну від належного гуманного ставлення до неї як до цілі (І. Кант).
Однак, за Марселем, свідченням людського існування, певним аналогом декартівського «cogito ergo sum» стає «втіленість» людини. І це є одним з безперечних відкриттів Ґ. Марселя — відкриття екзистенції як втіленості (incarnation), що полягало у інтенсивності тілесного почуття, у співбутті людина-світ.
Так, втіленість є зв’язком усвідомлюючого себе суб’єкта з власним тілом. Тільки з точки зору втіленої особистості можливий екзистенційний погляд щодо реальності. Суб’єкт, що є втіленим не має жодної можливості змінити будь-що в своєму фундаментальному стані.
Втіленість є умовою будь-якого екзистенційного досвіду. Всі об’єкти, що існують, є саме такими для нас, бо ми їх сприймаємо подібно до сприйняття себе у взаємозв’язку з власним тілом. Тілесність свідчить про втіленість до простору й часу, неухильне наближення до смерті.
Особливістю свідомості є здатність до неуважності та незконцентрованості, що і є умовою можливості існування у жорстокому втіленому існуванні. Пізнання та переживання Присутності Бога — це єдиний шлях до того, щоб позбутися песимізму та знайти вихід свободі.
Така філософська позиція Марселя вказувала на нову методологію осягнення людського буття, за рахунок чого таке вчення можна віднести до екзистенціалізму, для якого первинним завданням є дослідження людського існування (екзистенції).
Свій спосіб філософського осягнення французький філософ назвав «методологією неверифікованого». «Діалектика відновленого здобування» почасти нагадує методологію пізнання через пригадування Платона. Логіка Марселя в тому, щоб отримати знання яке не було б простим наслідком верифікації, але яке б було засновано на більш фундаментальних засадах, наявних в самому бутті.
Для здійснення нової методології пізнання необхідна зосередженість (recueillement), яка полягає у стані медитації, звернення до самого себе, відході від усього зовнішнього та відчуженого, встановлення внутрішньої тиші. Метафізична структура буття обумовила наявність зосередженості. Із зосередженості народжуються такі феномени як музика, поезія, пророцькі видіння. досягнення стану зосередженості є підготовкою для прийняття одкровення. Одкровення — один з ключових пунктів конкретної онтології Ґабріеля Марселя.
Але релігійність філософської позиції французького філософа не обмежується лише відстороненими, дотичними до проблематики релігійної філософії моментами. Наявною у бутті Марсель визнає саме Божественну Присутність (presense), що гарантує милосердя, допомогу та захист.
Через усвідомлення Божественної Присутності зникає межа між Богом та людиною як між вищим та нижчим єством. настає стан абсолютної доступності та відкритості. Цей стан досягається через бажання людини служити Богові на відміну від лише піклування про самого себе. необхідно відволіктися від будь-якого конкретного предмета, наслідком чого може бути або інтуїція Божественної Присутності або стан нудьги та відчуття відсутності виходу (Марсель натякає на філософську позицію Ж.-П. Сартра). Але песимізм, на думку Габріеля Марселя може бути пов’язаний лише з відсутністю знання про світ, яке свідчить про те, що в світі є місце надії і ця надія можлива лише завдяки Божественній Присутності.
Свої основні погляди Марсель висвітлює в своїй «програмній» праці, яка складається із щоденникових записів «Бути та мати» («Etre Et Avoir»). Ця робота включає в себе нотатки 1928-1933 років, які поєднуються назвою «Метафізичний щоденник», а також резюмуючим «Есе феноменології володіння». Щоденникові записи 1928-1929 років відтворюють динаміку духовного руху Ґ. Марселя від містико-релігійного осягнення до ортодоксального католицизму.
Тут увага концентрується на внутрішньому духовному досвіді, наявностях внутрішнього екзистенційного досвіду. Наполягаючи на необхідності принципу сповіді, Ґ. Марсель тлумачить її як відверте звернення людини до самої себе, що і дозволяє почути «самотній голос людини»: «... Мені прикро, я невдоволений собою, розуміючи, що порушив чіткі й очевидні правила філософської гри, ті самі, яких усі майже скрізь і завжди дотримувалися аж до наших часів»[338].
Фундаментальний онтологічний зв’язок полягає у взаємозв’язку усвідомлюючого себе суб’єкта зі своїм власним тілом. За Ґ. Марселем існує дилема онтологічного вибору — з одного боку людина може підвестися до автентичного буття, реалізуючи фундаментальну свободу, але для досягнення такого поступу необхідне позбавлення усвідомлення світу в якості світу володіння. Однією з характеристик такого світу є панування суб’єкт-об’єктних відносин, а також егоцентризм суб’єкта, потреба «мати» — проти яких виступає французький мислитель.
Запорукою досягнення свободи є звільнення від егоцентризму через релігію, творчість та любов. Раціоналістична філософія також є характерною особливістю духу володіння (esprit, de l’avoir) — характерним для такої філософії є протиставлення об’єкту суб’єкта, що пізнає цей об’єкт, а також проблемний підхід до розв’язання філософських питань.
Задача Ґ. Марселя полягає в описі власного містичного досвіду, який свідчить про те, що людина в одкровенні відчуває себе в єдності з буттям — це є Божественна Присутність, яка не може бути вираженою через поняття. Доведення буття Бога є зайвим і другорядним, оскільки ми можемо мати інтуїтивне знання про його існування.
Віруюча людина автоматично сповідує інші від буденних, високі цінності. Віра, надія, любов, самопожертва — данності, що складають духовно-практичну основу конкретної онтології. Терпіння та смирення, зосередженість, служіння, що запобігає можливості самогубства, мучеництво та самопожертва віруючого — ось виразні моральні орієнтири у філософії Ґ. Марселя.
Екзистенціалізм Ґ. Марселя, завдяки його релігійному спрямуванню, виразно відрізняється від атеїстичного екзистенціалізму, одним з головних представників якого є Ж.-П. Сартр.
Так, Сартр, скоріше за все, є саме виразником духу своєї епохи. В розумінні ним філософських проблем переважає індивідуалізм, притаманний західному суспільству його часів. Відокремлення у суспільстві людей одне від одного відбувається у двадцятому столітті на тлі «переоцінки всіх цінностей». Стає загальнорозповсюдженим новий підхід до способу самовизначення людини, до визначення нею своїх моральних орієнтирів та цінностей. Тепер людина може обирати особисто те, що вважає за потрібне з цілого «арсеналу», набору переконань, які історично накопичувалися людством протягом всіх попередніх часів.
Таким чином люди з різноманітними, часто протилежними цінностями стають «чужими» одне одному. Стають відсутніми, або принаймні примарними можливості консолідації суспільства зради спільних цілей, ідеалів, цінностей.
У таких умовах несумісності індивідуальних переконань — одна людина стає вже не партнером, але перешкодою у досягненні іншою своєї мети. Отже, і для Сартра в його розумінні свободи досягнення індивідуальної мети наштовхується на перешкоду — «інші».
В атеїстичному екзистенціалізмі інші не тільки утворюють певні перешкоди в намаганні здійснювати свободу і несуть переважно негаразди, але сама наявність та матеріалізація свободи стають абсурдними. Філософія А. Камю, умовно кажучи, починається з твердження про те, що все людське життя — абсурд. Камю та Сартр стверджуючи свої атеїстичні істини кажуть про те, що займають героїчну позицію.
Героїчність її полягає в тому, що вони відмовляються приймати зручні життєві переконання. На їх думку це такі переконання як віра в Бога, в життя після смерті тощо. Такі переконання вважались зручними оскільки вони приносять людям надію, сподівання на те, що не можна жодним чином хоча б приблизно довести, чи переконатись в цьому. Героїчна позиція полягає в тому, щоб прийняти світ таким, яким він є, а не таким, яким ми хотіли б його бачити. Прийняти і не змиритися з цією «істиною», продовжувати життєву боротьбу не зважаючи ні на що.
Але, в залежності від бачення людиною життя, від гносеологічної установки на його певне сприйняття також багато що залежить. І, якщо не мати надії, не любити, не вірити, тоді дійсно світ спустошується під тиском «голого», позбавленого людськості аналізу і постає цілковитим абсурдом. Тому Марсель протистоїть традиції проблематизації ключових для людини питань. Вирішення цих питань шляхом наукоподібного пошуку знищує цілісність дійсного феномену і подає спотворену картину реальності.
Релігійний екзистенціалізм, пропонуючи нову методологію пізнання, навпаки, стверджує позитивні цінності, які дають можливість людині відчути себе не тільки повноправним учасником всесвітніх перетворень, але й зрозуміти свою унікальність через надання визначних місць у своєму житті вірі в Бога, любові, надії тощо. Такий підхід наповнює життя людини смислом, смислу набувають всі благородні її устремління.
Але, як можна помітити, тут немає гносеологічної помилки — вірити, надіятися, любити — це природні людські якості (здатності) і саме їх заперечення було б невірним. Зокрема «...надія — це знання потойбіч незнання — але знання, що виключає будь-яку самовпевненість, знання дароване, надане, знання одержане з ласки і аж ніяк не здобуте власними зусиллями»[339]. А також «Любов обертається навкруги певного стану, в якому немає ні мене, ні іншого як такого: інший стає тим, що я називаю «ти» ... Любов, оскільки вона відрізняється від бажання, протилежна йому, підкорює «я» вищій реальності, — тій реальності, яка ближча моїй сутності, ніж я сам, — оскільки розрив напруженості, який пов’язує мене з іншим, з моєї точки зору, заслуговує назви фундаментальної онтологічної данності; і я думаю, — я вже говорив це раніше, — що онтологія позбавиться від схоластичної рутини, тільки коли вона набуде повної свідомості цього абсолютного пріоритету»[340].
Екзистенціалізм Ґ. Марселя вельми специфічний, оскільки тяжіє до есенціалізму. Буття, за Марселем, передбачає таїну і сутність. У той же час, для людини буття відкривається якраз суто екзистенціальним чином. Людина все життя перебуває в екзистенційній ситуації. Це обумовлено специфікою існування, яке не передбачає знання про майбутнє. Всякі прогнози, передбачення можуть бути спростовані подальшим розвитком подій в царині існування, екзистенції. Тому і пізнання не може бути завершеним, систематичним. Марсель заперечує можливість сталої системи знань про реальність, так як вона постійно змінюється в своїй плинності.
Тип пізнання, який властивий людині це — спочатку сприйняття, а потім осмислення сприйнятого. Він не передбачає висування пізнавальних інтуїцій до майбутнього. Але не можна говорити, за Марселем, що в специфіці людської екзистенції в пізнавальному плані присутні лише негативні риси. Скоріше навпаки, оскільки при завершеному пізнанні досягається і символічне завершення життя, так як життя є постійним рухом від незнання до знання. Завершення такого руху означає смерть — метафізичну, якщо фізіологічні процеси продовжуються і фізичну, якщо вони закінчуються.
Отже філософія Марселя є філософією надії. Основною рушійною силою філософування, на думку Марселя, має бути метафізичний неспокій, який і буде спонукати до його висловлювання у філософічному ключі.
Повертаючись до проблеми «іншого» в екзистенціалізмі, слід зазначити, що «інші» для Марселя не є перепоною у здійсненні власної свободи. Навпаки, інші лише стимулюють її як і ставлення до Бога, яке забезпечує положення людини в центрі Всесвіту. «Інші» спонукають людину до саморозкриття себе перед ними. Це стосується і феномену надії: «...Надія може існувати тільки на рівні ми — або на рівні агапе (приязні), якщо висловитись інакше — тобто вона неможлива у випадку самітного я, котре завжди орієнтується на досягнення своєї індивідуальної мети; це також означає, що не годиться змішувати надію з амбіцією, бо вони належать до різних духовних вимірів»[341]. В такому разі вже не може існувати ставлення до іншого в ракурсі використання.
Так зароджується потреба піднести міжлюдські стосунки на вищий щабель взаємодії. Починає переважати прагнення здійснювати, матеріалізувати намагання «бути», але не підкоритися прагненню «мати». Найбільш яскравим прикладом володіння є власність. Власність поглинає людину, поглинає людське буття, відбирає у людини свободу, людина у відношеннях власності належить їй, знаходиться у неї в розпорядженні, підкорюється нею. Власність обтяжує дії людини.
У відношенні «бути» саме і постає свобода, вільне відношення до світу і в той же час з свободою співприсутня відповідальність. В комплексі всі ці феномени народжують справжню особистість. «Особистість», яка знаходиться під впливом «мати», використовуючи іншого як знаряддя, потрапляє в полон принизливого існування.
У філософії Марселя присутнє прагнення знайти вихід за межі системи «володіння», яка є домінуючою у сучасному світі:
«Мені скажуть, що я можу бути абсолютно байдужим до того чи іншого об’єкта, яким я володію; але я тоді скажу, що таке володіння буде лише номінальним.
Напроти, надзвичайно важливо відзначити, що володіння присутнє, і вже у найбільш глибокому смислі, в бажанні...»[342].
Розкриття себе, своєї внутрішньої сутності, своїх внутрішніх потенцій неможливо здійснити без відкритого ставлення до інших. Страх перед можливістю проявити любов до іншого, повною мірою радіти перед іншими, страх бути покараним за свою безпосередність породжує безрадісне існування кожної окремої людини і суспільства в цілому. В такому випадку життя стає сірим, безглуздим, повним зневіри і відчаю: «... Важить тільки глибинна життєва снага, яка не піддається статистичним обрахункам, а чи можемо ми бути певні, що вона лишилася неушкодженою?»[343].
Але насправді немає причин не розкривати свій творчий, сутнісний потенціал, адже радість, надія, любов — це те, що наповнює життя смислом і їх пригнічення призводить до домінування їх протилежностей, які спотворюють цілісність, гармонію людської душі, душі суспільства: «Але саме душа, саме вона — одвічна мандрівниця, саме про душу і тільки про неї буде одвічною правдою сказати, що бути — це бути в дорозі» — яка, безперечно, відрізняється від того, що можна назвати «...оманливою стежкою бергсонізму»[344].
Марсель відкриває гуманність емпіричного пізнання та світовідношення на противагу раціональному у відношенні до іншого. Але це не «...нігілістично намагнічений емпіризм»[345]]. Ґ. Марсель по-особливому задіює основний принцип емпіричної філософії, який можна означити як принцип «наявності» (теперішньої даності).
«Наявність» є недоступною науці, раціональному осягненню, вона постійно змінюється і неначе вислизає з рук дослідника. Так і ставлення до «наявностей» має бути у відповідності з їх природою, але не як до сталих об’єктів, які піддаються раціональному пізнанню, що може утворити систему. Таким чином уникається відношення «мати» і домінуючого відношення до дійсності набуває ставлення «бути», так як бути — це завжди певна наявність, незалежна від зацікавленості — справжня об’єктивність.