ЕКО

ЕКО

Умберто Еко (Eco, нар. у 1932 р.) — італійський філософ, семіотик, письменник і літературний критик; генеральний секретар Міжнародної Асоціації з семіотичних досліджень, професор семіотики Болонського університету. Основні філософські праці: «Трактат з загальної семіотики» (1975), «Проблема естетичного у Св. Фоми» (1956), «Семіотика і філософія мови» (1984), «Мандрівки до гіперреальності» (1987), «Межі інтерпретації» (1990), «Пошук досконалої мови» (1995).

На думку Еко, сучасна культура знаходиться у кризовому стані, який полягає у кризі репрезентації — «порядок слів більше не відповідає порядку речей», — а існуюча система комунікацій виявляється чужою наявній історичній ситуації. Вихід із даної ситуації Еко бачить у створенні нових формальних структур, які зможуть відобразити реальний стан речей і стати його новою моделлю.

Еко пропонує модель «відкритого твору» — «трансцендентальну схему», що фіксує двозначність нашого буття у світі. Поняття «відкритий твір» стало попередником ідеї множинності у мистецтві, постструктуралістського інтересу до читача, тексту, інтерпретації. Подібно до того, як спосіб структурування художніх форм співзвучний способу, яким наука і сучасна культура осягають реальність, так і модель «відкритого твору» повинна відображати зміну парадигми, стверджувати появу нового коду. Такий твір відкриває текст багатству інтерпретацій, змінює акценти у взаємовідношеннях текстуальних стратегій — автора й читача.

Вивчаючи мас-медіа з метою виявлення відносин між наративними структурами та ідеологією, Еко розробив концепцію кітчу як немистецтва. Кітч, на думку Еко, — це ідеальний продукт для аудиторії, що прагне отримати задоволення, не прикладаючи до цього жодних зусиль. Така аудиторія здатна сприймати лише вторинні образи, але, в той же час, вона впевнена, що насолоджується справжньою репрезентацією світу.

Еко ототожнює кітч з масовою культурою і протиставляє його «високій культурі», репрезентованій авангардом. у постмодерністській культурі таке протиставлення зникає і відбувається примирення кітчу з авангардом.

За зовнішніми ознаками постмодернізм легко сплутати з кітчем, однак якщо кітчу не вдавалося привернути інтелектуальну публіку (він не здатний розважати, не відволікаючись від проблем), то постмодернізм, навпаки, розраховує саме на таку аудиторію, яка здатна оцінити іронію твору, простежити в ньому інтертекстуальні коди, тобто розважатися, але одночасно отримувати нове знання. Для того, щоб такий контакт став можливим, щоб адресат прочитав текст, постмодернізм виробляє певні визначені принципи організації повідомлення. У даному випадку Еко звертається до аналізу взаємовідношень між різними формами авангардиського мистецтва та їх інтерпретативною спільнотою, а потім до трансформації цих форм і відносин твору з аудиторією в постмодерністській культурі.

Роздуми Еко про жанри, види і можливості мистецтва епохи масової комунікації, а також про еволюцію різних типів аудиторії розгортаються навколо опозиції «інновація та повторення». На думку італійського дослідника, модерністським критерієм оцінки художньої значимості твору була новизна, висока ступінь інформації. Приємне повторення відомої мелодії сприймалося модерністськими теоріями мистецтва як дещо характерне для ремісництва — не для мистецтва — і для промисловості. Мистецтво нагадувало, скоріше, «наукову революцію»: кожний витвір модерністського мистецтва встановлював свій закон, пропонував нову парадигму, новий спосіб бачення світу.

Згідно модерністській естетиці, основними характеристиками продуктів мас-медіа є повторення, копіювання, підкорення наперед-встановленій схемі та надлишок (на противагу інформації). Сьогодні, на думку Еко, ми є свідками дискусій з приводу однієї нової теорії мистецтва, яку називають «естетикою постмодерну» і яка переглядає під особливим кутом зору самі поняття повторення та серійності. Ці поняття мають величезну кількість значень. Один із смислів слова «повторити» полягає в тому, щоб зробити копію певного абстрактного зразка. у цьому сенсі одна річ тотожна іншій, коли вона володіє тими ж властивостями, що й перша, хоча б у деякому відношенні. Однак Еко цікавить повторюваність та серійність, які стосуються того, що, на перший погляд, не здається тотожним. у цьому плані можна виділити «рітейк» та «рімейк» як різні типи повторення, а також «петлю», «спіраль» та «сагу» як різновиди серії.

Серійність та повторення, згідно Еко, не суперечать інновації. Мистецтво було й залишається «таким, що повторюється».

Постмодерністська естетика пропонує цінне відкриття: серія можливих варіацій потенційно нескінченна. У постмодернізмі серія перестає бути бідним родичем мистецтва і стає художньою формою, здатною задовольнити нову естетичну чуттєвість.

З кінця 1960-х років Еко займається семіотичною проблематикою. Підґрунтям існування культури італійський філософ вважає ідею необмеженого семіозису. Його цікавить лише замкнутий простір культури, в якому панує Символічне, що породжує смисли та оперує ними, не звертаючись при цьому безпосередньо до фізичної реальності. Еко прагне знайти єдиний семіотичний підхід до усіх феноменів сигніфікації та комунікації, виявити логіку культури завдяки різноманітним означальним практикам, які можуть бути частиною загальної семіотики культури.