ВАТТІМО

ВАТТІМО

Джанні Ваттімо (Vattimo, нар. у 1936 р. у м. Турині) — італійський філософ-постмодерніст, професор теоретичної філософії Туринського університету, автор багатьох всесвітньо відомих книг, зокрема «Кінець сучасності» та «Прозоре суспільство» (1989), лауреат премії «Ганни Арендт» 2002 року у сфері політичної філософії, активний політичний діяч, видавець журналів «МікроМега» та «Міжнародний філософський журнал». Ваттімо досліджує існування людини в сучасному «суспільстві тотальної комунікації».

Постмодернізм. Згідно Ваттімо, поняття постмодерн, яке сьогодні дещо втратило свою популярність, у філософському сенсі залишається актуальним і передбачає процедуру деструкції деяких ґрунтовних рис модернізму, найхарактернішою з яких є віра у прогрес. Ця віра надає поняттю «модерність» ту нормативність, згідно якої все, що є сучаснішим, є ціннішим та досконалішим. Тобто, виходячи з цього, модернізм визначається як епоха, базовою цінністю якої є буття сучасного.

Однак, у наш час віра в історичний прогрес втрачена: як теоретичні роздуми філософів та істориків, так і фактичний соціально-політичний устрій сучасного світу позбавляє її будь-якого підґрунтя. Мова тут йде, на думку Ваттімо, не лише про кінець ідеологій та метанарацій, а, в першу чергу, про певну сукупність історико-політичних змін, адже після руйнації західного імперіалізму не можливо більше мислити історію як єдиний процес. дійсно, в ситуації, коли більше не існує будь-якої централізованої влади — католицької церкви, Священної Римської імперії чи так званого «цивілізованого світу», — говорити про історію як про поступальний прогресивний процес, що задає нормативні ціннісні критерії, не видається можливим.

Однією із складових даної епохальної зміни в розумінні історії Ваттімо вважає плюральність, адже якщо віра у прогрес була певним «принципом реальності» у модернізмі, то в результаті її втрати сама реальність втрачає сенс: у постмодерному сприйнятті реальність не постає як дещо об’єктивне. І пов’язано це не лише з втратою віри у прогрес. Не менш важливу роль грає тут «медіатизація» соціального життя. Мас-медіа, що великою мірою визначають наше сприйняття реальності, не привели до тотальної гомологізації світогляду, а, навпаки, спровокували вибух плюралізму поглядів.

Відвертий плюралізм разом із втратою віри в історію та відчуттям необ’єктивності світу породили послаблення почуття реальності. У зв’язку з цим, Ваттімо застосовує поняття «естетизації життя» у постмодерну епоху. На запитання про коректність застосування естетичної категорії для опису постмодерного існування Ваттімо дає позитивну відповідь, наслідуючи при цьому Канта та К’єркеґора у розумінні естетичного досвіду та естетичного сприйняття як досвіду «нейтрального» відносно істини та об’єктивної реальності світу.

Сенс постмодерної естетизації життя полягає, на його думку, в тому, що плюралізм (художніх стилів та стилів життя) більше не обмежується жорстким розмежуванням реальності та уявлення. Так, з одного боку, історія все більше перетворюється на естетику; світи та особистості, які вивчають історики, майже не відрізняються від вигаданих персонажів та світів. З іншого боку, саме естетичне сприйняття стає історичнішим, бо художній твір постає як репрезентація певного світу, як певна можлива форма життя.

Постмодерність, на думку італійського дослідника, відмовляючись від традиційних уявлень про формальну досконалість, змінює саму сутність естетичного сприйняття, визначаючи його у поняттях плюралізму. Задоволення, яке ми відчуваємо, споглядаючи витвір мистецтва, не пов’язане більше з переживанням певної завершеності; звичні критерії оцінки якості художнього твору вже не мають ніякого відношення до досконалості його форми, навпаки, вони пов’язані зі здатністю твору мистецтва породжувати, викликати у нас множину спогадів, асоціацій, зв’язків.

Суспільство пізньої сучасності, або постмодерністське суспільство Ваттімо визначає як суспільство переможних комунікацій. Всюдисуща хвиля теле- та радіоефіру незворотно руйнує реальність факту, світ розчиняється в неочевидності, а сучасна людина, приглушена потоками інформації, втрачає почуття об’єктивності.

Істина та свобода інтерпретації. Свою критику сучасного суспільства Ваттімо протиставляє теорії Юрґена Габермаса. На думку італійського філософа, у Габермаса наявна раціоналістична установка, з якої витікає претензія змоделювати суспільство непорушеної комунікації, суспільство чистої раціональності.

Якщо для Габермаса соціальна комунікація викривлена, то для Ваттімо вона ніколи і не буває «чистою», адже ідеал чистоти соціальної комунікації передбачає існування центрального комітету, диктатури експертів тощо. Тому Ваттімо оперує критерієм зменшення насильства, а не критерієм прозорості комунікації.

Згідно Ваттімо, наше суспільство зовсім не прозоре, воно існує як суспільство бойових дій, де велика кількість інтерпретаційних інстанцій знаходяться у суперечності одна з одною. Це і є свобода, оскільки, якби існували істинні інтерпретації, ми не були б вільними.

Ваттімо прагне такого суспільства, в якому можна було б вести діалог без насильницького наказу. Він не довіряє суспільству, в якому діалог — це «шлях істини». Останнє можливе лише за умови створення тоталітарного суб’єкта, здатного судити про «порушення комунікації».

Італійський дослідник впевнений, що істина як об’єктивність — це метафізичний міф. У суспільстві потрібно створювати ситуацію, коли всі є вільними у висловлюваннях будь-яких абсурдних думок, не зазнаючи насильства і не завдаючи його іншим. Такий світ вибудовується через множинність інтерпретацій — зацікавлених, викривлених, хибних, — при цьому всі вони є легітимними, якщо не застосовується насильство для того, щоб примусити замовкнути інші інтерпретації.

Ваттімо дає філософське визначення насильства як того, що «перешкоджає запитувати далі». Якщо з ідеєю істини можна прийти до тоталітарного суспільства, то з ідеєю ненасильства — ні.

Згідно Ваттімо, у сучасному світі нам потрібно орієнтуватися на ту форму свободи, яка є рухомішою та менше ідентифікується з реалізацією певної моделі. Наприклад, досвід існування у «світі мас-медіа», де через засоби комунікації є можливість по-різному інтерпретувати події, все менше стимулює нас до пошуку такого засобу, в якому світ був би відображений об’єктивно. Коли є багато агентів інтерпретації, самих інтерпретацій існує безліч, а «існувати» означає знаходитися у світі, що коливається, адже реальність з’являється в ньому в результаті нашарування великої кількості інтерпретацій.

Однак філософ не бачить трагедії у тому, що інтерпретація повністю замінила істину. Викриття мистецтва, європоцентризму, ідеї прогресу, всіх метафізичних ілюзій — все це, на його думку, не недоліки, а досягнення масмедійної картини світу.

Ставка на об’єктивність небезпечна, оскільки в кінцевому результаті приводить до авторитарної концепції реальності. Сучасний досвід вказує на зв’язок між свободою та інтерпретацією, а не на зв’язок між свободою та об’єктивністю.

Не потрібно також думати, згідно Ваттімо, що у постмодернізмі не має пріоритетів, такими пріоритетами італійський дослідник вважає гуманітарні науки та «прекрасне». Гуманітарні науки, завдяки своїй методологічній непогодженості, допомагають усвідомити те, що «метафізичні казки» — це лише казки, а «прекрасне» дозволяє розширити життєвий світ, відкриваючи інші можливі життєві світи, створені засобами мистецтва.

Епоху постмодерну Ваттімо порівнює з Новим Вавілоном. Це епоха пануючого плюралізму, всезагальної емансипованості, епоха, яка дає свободу суспільству, втомленому від істини.

Демаскація метафізики. У статті «Метафізика, насильство, секуляризація»[444]. Дж. Ваттімо розглядає проблему виходу за межі метафізики, що має назву «демаскації» метафізики (unmasking — зривання маски), а також можливі шляхи подолання метафізики, як вони виявились у низки філософів останнього часу, які намагалися розхитати основи метафізики. Аналізуючи підходи Ніцше з його теорією «демаскації демаркації», Гайдеґґера з його «пригадуванням буття», Адорно з «негативною діалектикою», Левінаса з його редукцією метафізики до етики, дерріда з його теорією онтологічного насильства мови, Дж. Ваттімо зазначає, що детальний розгляд труднощів, які виникають при демаскації метафізики ще не є гарантом логічної коректності й обґрунтованості висновків щодо вихідних позицій, визначаючих подальший хід дослідження.

Дж. Ваттімо говорить про радикальну «демаскацію демаркації» Ніцше, згідно з якою навіть ідея правди, що зриває «маску», навіть претензія або спроба досягти міцної основи поза ідеологіями й будь-якими формами хибної свідомості, є, власне, все ще «людською, надто людською» старанністю, все ще маскою. А отже, не слід обмежуватися демаскацією, яка успадкувала метафізику заради більш істинної основи. Слід відкинути саму ідею істинної основи. Теорія Ніцше — що метафізика є лише формою волі до влади — глибоко пронизала філософську думку XX століття, час від часу набираючи нових, але завжди споріднених значень. Критика метафізики, якій він присвятив стільки сторінок — це критика метафізики як прояву насильства.

Далі Джанні Ваттімо звертає свою увагу на вчення М. Гайдеґґера і зазначає, що в його роботах — як натяк в «Бутті і часі» і відкрито в пізніших творах -звучить заклик «пригадати» буття та йти за межі метафізики, мотивований досвідом насильства. Дж. Ваттімо вважає далеко невипадковими згадки Гайдеґґера про атомну бомбу і спустошення світу в лекціях і промовах 1950 року й після того, — вони не просто продиктовані добрим наміром приєднатися до тих, кого турбує майбутнє людства в епоху колосальної технології знищення. Вони, на думку Дж. Ваттімо, демонструють головний зміст усього вчення Гайдеґґера — усвідомлення насильства метафізики і необхідності її подолання.

Окремо наголошується на тому, що ні Гайдеґґер, ні Ніцше не роблять спроби протиставлення ще однієї етичної метафізики ненасильства метафізиці насильства, лишаючись тим самим у межах кола, яке прагнуть розірвати. Їхні вчення пропонують докорінно інший шлях, і тут ми підходимо до головної тези Дж. Ваттімо: демаскація — як вихід за межі метафізики та її насильства — можлива лише в разі її секуляризуючого продовження.

До ряду критиків метафізики за її жорстоку сутність Дж. Ваттімо відносить Теодора Адорно та Еммануеля Левінаса, які також досліджують проблему подолання метафізики.

Метафізика провокує жорстокість і розкривається в ній, каже нам Т. Адорно[445]. Саме тому вона виявляється дискредитованою — через свою байдужість до кожного індивідуального життя, до прав випадкового й плинного, яка завжди становила її основний смисл. Метафізика забирає право на безпосереднє життя, віднімає право на чуттєве й мінливе, що здійснюється шляхом визнання універсальних та абстрактних сутностей.

Для демонстрації цієї думки Т. Адорно звертається до історії Освенциму і зазначає, що в певному сенсі, виявляючи нестерпну жорстокість, він просто підкреслив усе це. Печі для кремації в Освенцимі — це образ, який виявляє і підтверджує всеохопну «байдужість до кожного індивідуального життя», це результат певного раціоналістичного світобачення, але також це прообраз адміністративного світу і його майбутнього за нормального розвитку подій. Джанні Ваттімо критикує Адорно за недооцінку значення Освенциму — на його думку, це поворотний пункт в історії насильства й метафізики, а не просто риторичний приклад жорстокості, пов’язаної з умовами людського існування.

Дж. Ваттімо визнає, що Т. Адорно чітко окреслив суть постніцшеанської й постгайдеґґерівської критики метафізики — метафізики як прояву насильства, що відверто було виявлено Освенцимом і жорстокістю тоталітарних суспільств, уготованою і обґрунтованою саме метафізикою як домінуючим способом мислення. Втім, ті самі причини, які надихають Т. Адорно на критику метафізики, також зумовлюють, як це не парадоксально, її відродження — як негативної діалектики, яка визначається як «заперечення заперечення, яке не стає ствердженням», як знання «абсолютне», оскільки правдиве в своїй невирішеній проблематиці.

Визнання чуттєвого й мінливого, а не його придушення, що становить суть метафізики, фактично виступає запорукою щастя — це було б примиренням двох природ людини, духовної й тілесної. Однак це примирення не може бути реалізоване. Воно завжди має лишатися лише обіцянкою, тому що реалізація цього визнання чуттєвого, й примирення духу з матерією, була б його пригніченням: «обіцянка щастя» Адорно, пише Джанні Ваттімо, по суті є видимістю — вона повинна лишатися нездійсненою і нездійсненною. Поняття негативної діалектики Дж. Ваттімо критикує як сумнівне й нестійке і це пов’язано не стільки із запереченням «обіцянки щастя», скільки із самим типом мислення, який провокує і власне є основою для подібного заперечення.

Тому виявляється, що вихід за межі метафізики та її жорстокості є у Адорно, по суті, своєрідним екзорцизмом, спробою перенести далеко в утопічну сферу страшний і бажаний момент доступу до обґрунтування. Джанні Ваттімо робить підсумок: «У своєму бажані нескінченно відкладати примирення — момент, коли діалектика стане стверджувальною, — Адорно, здається, усвідомлює, що насильство метафізики полягає не стільки в механізмі трансцендентності, звернутому до іншого порядку дійсності, що знецінює й принижує безпосередньо дане, скільки в механізмі обґрунтування, в процесі, що прагне досягти того обіцяного «іншого» і утвердитись у своїй розкритій присутності, у своїй енергії»[446], в механізмі звертання до основи.

Наступна постать, до якої звертається Джанні Ваттімо при розгляді проблеми подолання метафізики, це — Еммануель Левінас. Тут мова йде перш за все про радикалізацію етичної необхідності редукції метафізики до етики (утвердження етики як єдиної основи для мислення, що більше не буде насильницьким) та проблематизацію поняттєвої мови метафізики й секуляризації як вирішального кроку, що веде за межі метафізики. Дж. Ваттімо вбачає найплідніший аспект вчення Левінаса саме в тому, що він відсилає нас до роздумів про секуляризацію та її значення для подолання метафізики. Тут ми підходимо все ближче до основної думки статті.

Автор звертає увагу на те, що термін «метафізика» Левінас лишає для мислення, що уникає логіки насильства, відкриваючись потусторонньому, а те, що Ніцше, Гайдеґґер, Адорно називають метафізикою, він позначає як «онтологію». У цьому контексті Дж. Ваттімо робить логічний відступ у формі історичного екскурсу, наголошуючи, що онтологія, як і метафізика, завжди була наукою про буття як буття, яке виступає певним тлом, наперед-розумінням і тотальністю, що обумовлює розуміння сутностей. Він демонструє цю думку на прикладі міркувань Левінаса про бажання та стосунки з «іншим» — про іншу людину в її нескінченності, а не просто інше «Я» — це перший істинний досвід буття. Левінас зазначає, що інший бажаний для нас остільки, оскільки він відкритий нескінченності й здійснює її. Тут виникає зв’язок між буттям і дискурсом, в якому й розкривається інший, і саме це, на думку Дж. Ваттімо, вивільняє нас від жорстокості метафізики. Вслід за Левінасом він переходить до розуміння іншого як Бога, але не в сенсі онтологічної редукції, а в сенсі приналежності іншого до трансцендентального виміру.

Простежуючи розвиток думки, спрямованої на подолання метафізики і її жорстокості, починаючи від Ніцше і Гайдеґґера, переходячи до постніцшеанскьої і постгайдеґґерівської критики метафізики, уособленої Адорно, звертаючись до Левінаса, Джанні Ваттімо тепер аналізує відповідь Жака Дерріда, викладену в «Жорстокості та метафізиці: есе з приводу міркування Еммануеля Левінаса».

Дж. Ваттімо чітко виділяє два аргументи, наведенні Ж. Дерріда, які показують, що навіть Е. Левінас не зміг подолати метафізику, а якщо використовувати термінологію самого Левінаса — онтологію. Мова йде перш за все про використання мови як засобу опосередкування між співрозмовниками, що мають стати досвідом буття один для одного. І саме мова, в основі якої лежить предикативна функція,

є онтологічним насильством, і тут Дерріда вдається до аналізу цієї функції мови. Другий аргумент, наведений Ж. Дерріда, стосується філософії мінливості Левінаса, яка передбачає онтологічне наперед-розуміння.

Фактично, попри спробу мислити буття у термінах чистої мінливості, Левінас мусить визнати певну міру «трансцендентального насильства», проявом якого постає інший — інший як влада метафізичної основи, якої прагнули уникнути; як Його величність і висотність. Дж. Ваттімо логічно заключає, що у спробі подолати метафізику в першому її розуміння — як онтологію, приходить до другого її розуміння — як теології. І акцентує особливу увагу на цьому моменті секуляризації метафізики.

Дж. Ваттімо вбачає підґрунтя вчення Левінаса в есхатології біблійних пророків. Есхатологія в даному випадку тлумачиться як ідея суду, що вершиться кожної миті, підкоряючись якому людина виходить за межі історії у сферу нескінченного — у сферу тотальності, постаючи як інший.

Левінас намагається показати, що нескінченність, пов’язана з біблійною есхатологією, не має рис насильства, яке, натомість, властиве метафізичному розумінню буття. З одного боку, есхатологія пророків постає єдиним істинним джерелом мислення іншого, і якби інший мислився не стільки за моделлю картезіанської ідеї нескінченності, скільки «Господом», який говорить в Біблії, то виникла б можливість уникнути метафізичного насильства. З іншого боку, є ймовірність того, що західна філософія, пронизана тотальністю і відповідно породженим нею насильством, сама змогла б покласти кінець пануванню тотальності шляхом саморефлексії і корекції усвідомлених помилок.

Джанні Ваттімо підходить до наскрізної проблеми вчення Левінаса — проблеми взаємозв’язку між логосом західної філософії та біблійною есхатологією — проблеми, якої Левінас старанно уникає. Це проблема зв’язку між метафізикою як наукою про буття як буття і метафізикою як теологією — наукою про сутність, яка чистим діянням реалізує в собі буття в його повноті. Це проблема секуляризації. На питання, яким постає зв’язок — західна філософія підкорена і скерована есхатологією чи то є два принципово різні джерела думки — Дж. Ваттімо не знаходить відповіді у Левінаса. Він відкидає можливість самокорекції західної філософії чи її корекції шляхом зовнішнього втручання есхатології і ставить питання про інший шлях подолання розриву між грецьким логосом і есхатологізмом. Їх не можна вважати цілком окремими джерелами істини — ці дві «мови» завжди вже-дані нам як взаємно переплетені.

Виникає потреба правильної постановки питання про зв’язок цих двох традицій — західної філософії та біблійної традиції, — оскільки чітке формулювання й чітка відповідь можуть наблизити нас до самого кореня проблеми метафізичного насильства. Існує тенденція розв’язання проблеми секуляризації через просте й чисте повернення до початку, до того часу, який передує «розпаду» — секуляризації. Те, що Левінас називає пануванням онтологічного насильства, зникло б при «згадуванні», яке стало б кроком назад до належної «репрезентації» буття як іншого, спотвореної на забрудненому шляху західної історії. Однак виникає питання, зазначає Дж. Ваттімо, — чи не стане таке повернення тільки й перш за все відродженням метафізичної основи в її дикунській формі, все ще позначеній безапеляційністю взаємин володіння, тоді як метафізика «обґрунтування» представляє натомість першу секуляризацію, але також і результат цивілізації, скасування насильства?

Якщо Джанні Ваттімо, аналізуючи історію критики метафізики, починав з етичних мотивів, то тепер він підходить до того, що етичний вимір проблематики виходу за межі метафізики змінюється релігійним. Він релігійний у тому сенсі, що у спробах подолати метафізику людина стикається з «Богом» Біблії — з «началом», яке не потребує ніякого механізму обґрунтування. Адже якщо біблійного Бога не визнавати метафізичним «принципом», то есхатологія не може вважатися ні джерелом, подібним до грецької філософії, ні попереднім більш істинним моментом, до якого слід повернутися, минаючи неоднозначності й спотворення, привнесені грецьким логосом.

Саме через це «начало», через «Бога» Біблії, ми отримуємо можливість подолати метафізику, адже воно як таке виступає у подвійному сенсі: Бог не тільки творець, до якого можна повернутися через текст; він також є і самим текстом. Постає проблема формулювання зв’язку між текстом і його автором, яка і є, по суті, виходом за межі метафізики.

Джанні Ваттімо підсумовує: «Істинний смисл заклику до біблійної традиції з метою подолання метафізики, — це те, що буття постає в ньому як подія (послання, слово передане), до якої історія метафізики належить як складовий момент. Вийти за межі метафізики чи, як пропонує Гайдеґґер, verwinden, пережити її (переглянути, спотворити, підкоритись їй і звільнитись від неї), означає знову методично пройти весь шлях її видозміни або узгодити з «поставом», з його відсиланням, визнаючи його як процес секуляризації»[447].

Отже, Джанні Ваттімо розкрив перед нами історію критики метафізики й виходить на питання її секуляризації — поділ на метафізику як онтологію (яка заперечує мінливе й чуттєве) і метафізику як теологію (що звертається до основи, якою постає інший в особі Бога), — це, на його думку, як раз уможливлює її подолання через проблему формулювання зв’язку між текстом і його автором (два смисли розуміння Бога). Адже у зверненні до Бога як до основи й обґрунтування ми долаємо відчуженість й жорстокість метафізики.