Етнокультурна передісторія української людності

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Етнокультурна передісторія української людності

Український терен — унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту (III тис. до н. е.) в результаті з’єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов’язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікуються процеси формування гумусу. Внаслідок цього, як свідчить відомий ґрунтознавець В. Докучаєв, сформувалися ґрунти, що були «результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов». Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини — єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки. Тож не дивно, що одна з найдавніших землеробських культур (трипільська) виникає тут уже в III тис. до н. е., коли протослов’янські племена, що були «мовними предками слов’ян»[448], відокремлюються від загального масиву індоєвропейської людності, яка заселяла територію України ще за доби протонеоліту. На цей же час припадає формування так званої прабатьківщини слов’ян, межі якої, за чеським дослідником Л. Нідерле, охоплювали на заході Верхню та Середню Віслу, на півночі межа йшла по Прип’яті, на північному сході й сході включала в себе пониззя Березини і Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули. Південний рубіж праслов’янського світу йшов від Дніпра й Росі на захід до верхів’їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну[449].

Поняття слов’янської прабатьківщини є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу зафіксувати наявність на її терені (ще з трипільських часів) автохтонного населення, досить впевнено говорити про неперервність історичного зв’язку нинішніх мешканців території від Сяну до Дніпра (українців) з прадавніми трипільськими її мешканцями (йдеться, звичайно, про історичний, а не етногенетичний неперервний зв’язок). Новітні історичні дані дають підставу припустити існування вже в III тис. до н. е. на території нинішньої України перших державних утворень типу Крито-Мінойської держави[450].

Однією з найдавніших археологічних культур на території України вважається так звана тщинецько-комарівська (XV—XII ст. до н. е.), за нею йде білогрудсько-чорноліська (XI—VII ст. до н. е.), представники якої, обороняючись від степовиків-кіммерійців, будували на своїх південних кордонах потужні укріплення (їх залишки збереглися досьогодні під назвою «Змієві вали»). Безпосередні нащадки представників цієї культури зазнали сильного впливу скіфів — союзу іраномовних племен, що витіснили кіммерійців і запанували на території Північного Причорномор’я. Зазнавши в цей період VII—IV ст. до н. е.) скіфського впливу, наші пращури, проте, зберегли свою етнічну окремішність.

Відомий скіфолог О. І. Тереножкін писав: «Найбільш імовірно, що праслов’янами були носії культури землеробсько-скотарських племен, які мешкали тієї доби в Лісостепу на захід від Дніпра, відомі нам за генетично пов’язаними між собою пам’ятками білогрудівської, чорноліської та скіфоподібної культур»[451]. У своїй пізнішій праці Тереножкін пише ще певніше: «У Лісостепу між Дністром і Дніпром мешкали скіфи-орачі, котрі, як можна вважати доведеним, скіфами були лише за назвою та великою насиченістю їхньої культури скіфськими елементами, тоді як насправді, будучи автохтонами, були прямими нащадками чорноліських племен»[452].

Відмінність землеробів Середнього Подніпров’я від решти скіфів відзначав ще в V ст. до н. е. відомий давньогрецький історик Геродот, називаючи цих землеробів «борисфенітами» (від давньої грецької назви Дніпра — Борисфен, тобто Північна ріка) і нагадуючи, що їх самоназва — «сколоти». «Всі вони, — писав Геродот, — називаються екологами від імені [їхнього] царя, а скіфами нарекли їх греки»[453].

Тлумачачи слов’янський зміст назви «сколоти», Б. О. Рибаков зазначає: «Початкове «с», можливо, означало «сумісно діючі» (порівняй «су-путники», «со-ратники», «су-сіди» та ін.). Основа слова — «коло» — означає «круг», «об’єднання», групу однодумців, народне віче. Сколоти могло означати «ті, що об’єдналися, згуртувалися», «союзні», «належні до однієї округи («околоту») та ін.»[454]. Саме сколоти-слов’яни вели жваву торгівлю пшеницею з грецькими колоніями в Північному Причорномор’ї, що супроводжувалася, звичайно ж, і культурними контактами.

З III ст. до н. е. по II ст. н. е. праслов’яни (з початку нашої ери власне вже ранні слов’яни) пшеворсько-зарубинецької культури вели запеклу боротьбу проти сарматів.

У І—П ст. могутність сарматів починає слабшати, натомість розквітає нова (черняхівська) культура, що формується в поліетнічному середовищі еллінізованих пізньоскіфських, гето-фракійських та слов’янських племен. При цьому слов’янський елемент у ній з часом стає домінуючим. Це наочно демонструють суто слов’янська київська культура III—V ст., що розвинулася з черняхівської та пізнюзарубинецької культур, а також так звана пеньківська культура V— VII ст. Черняхівська культура поширюється не тільки на Лісостеп (у межах слов’янської прабатьківщини), а й на Степ до самого чорноморського узбережжя. Племена черняхівської культури (слов’яни0анти) сформували в II ст. Антську державу на чолі з царем, влада якого, проте, була далеко не абсолютною, вона істотно обмежувалася народними зборами (вічем). Анти-землероби активно торгують із Римом пшеницею (так звані «траянові віки», від імені римського імператора Траяна). Наприкінці IV ст. у причорноморських степах з’являються гуни, які, розгромивши західного сусіда антів — Готську державу, рушили в Західну Європу, де, зрештою, й зазнали рішучої поразки. Антів гуни не чіпали, навіть вступили в союз із ними. Таким чином, після розгрому гунів Антська держава лишилася єдиною силою в Північному Причорномор’ї. Досягши розквіту, вона налагоджує тісні торговельні та інші стосунки з Візантією (VI ст.). У середині VI ст. починається інтенсивна колонізація слов’янами гирла Дунаю та Балканського півострова. Проте вона незабаром припиняється через нову навалу кочівників зі Сходу — аварів (обрів). Навала аварів виснажила Антську державу, яка занепадає й на кінець VI ст. припиняє існування.

Наприкінці V — на початку VI ст. слов’янське плем’я полян, що мешкало у Середньому Подніпров’ї (в районі впадіння у Дніпро Прип’яті й Десни), ініціює створення військового союзу з іншими слов’янськими племенами — волинянами, уличами, тіверцями, бужанами, дулібами, хорватами. Це поклало початок формуванню праукраїнського етносу, державно-політичною формою якого і був названий союз, що став називатися русь (точне значення цього слова досі ще не встановлене вченими; існує кілька гіпотез, із яких найімовірнішою вважають «варязьке» — шведське — походження слова). Столицею цього військово-політичного об’єднання слов’янських («склавінських» і частково «антських») племен стає головне місто полян, відоме вже з V ст. (спочатку воно називалося Корчак, але скоро його стали називати києвом — за іменем напівлегендарного родоначальника полян кия). За назвою столиці державу русів або русичів, як почали називати її жителів, іноді називали куявією, але більш вживаною все ж була назва Русь. Трохи пізніше до Русі приєднуються племена сіверян, деревлян, дреговичів.

У 860 р. київський князь Аскольд після кількох успішних походів на Візантію запроваджує у своїй державі християнство. Тут утворюється митрополія — константинопольський патріарх Фотій прислав до Києва архієпископа Михайла Сірина та шість єпископів. У Києві починається будівництво церков, з’являється література (церковна та світська). Проте частина київського боярства, незадоволена цією реформою, що посилювала князівську владу, таємно запрошує до себе Олега — регента малолітнього варязького (за деякими відомостями, балтського, литовського) конунга Ігоря, сина недавно померлого Рюрика, що утвердився з дружиною в Ладозі (столиці другого, поряд з Куявією, великого східнослов’янського державного об’єднання — Славії).

Відкривши Олегу вночі київські ворота, змовники вчиняють державний переворот, убивають князя Аскольда і його молодшого брата Діра й проголошують київським князем малолітнього Ігоря. Династія києвичів припиняється, починається нова династія — рюриковичів. Проте ця подія мала й позитивні наслідки: дві великі східнослов’янські держави — Куявія та Славія — об’єднуються в одну — Русь. Це сталося в 882 р. Що ж до християнства, то воно залишилося, але не в статусі панівної релігії. Процес прийняття християнства остаточно завершує Володимир Великий (друге хрещення Русі в 988 р.).

Процес об’єднання слов’янських племен в єдиній державі завершується лише в X ст., коли до Русі приєднуються землі кривичів, а після розгрому Хазарського каганату — в’ятичів, радимичів і східних сіверян. Проте, хоч офіційно держава звалася Руссю, її мешканці розрізняли власне Русь, або Малу Русь (так би мовити, метрополію), і решту києворуських земель. До першої відносили землі полянського союзу, тобто землі сучасної України. Це знайшло відображення й у літописах, у яких часто йдеться про русь або русів, мешканців власне Русі. Решту населення Русі називали «словене». Русь часто називають київською Руссю. Остання назва, проте, дещо пізнішого походження, вона виникає ретроспективно, коли з’являється потреба відрізнити назву давньоукраїнської держави від Московії, яка з XV ст. починає претендувати на назву Русь. З цією ж метою все частіше вживається інша назва (в Літописі вона подибується з XI ст.) — Україна, яка походить не від слова «окраина» (як вважають деякі російські шовіністи, для яких Росія — «пуп Землі»), а від слова «край» — територія мешкання певного народу, який живе в краї; звідси й назва «Вкраїна», Україна.

Сучасні українські історики не вважають так звану «давньоруську народність» (як іменували мешканців київської Русі радянські історики) етносом. Тому початок етногенезу східнослов’янських народів — українців, білорусів, росіян — вони відносять до «докиєво-руської доби» (V ст.). Як свідчать новітні дані історії, археології, етнолінгвістики та інших наук, праукраїнський етнос виникає наприкінці V — на початку VI ст., прабілоруський і прановгородський — у VIII ст., прамосковський (праросійський) — у XI—XII ст.[455].