4.2. Онтологічна проблематика у досократівський період розвитку античної філософії

4.2. Онтологічна проблематика у досократівський період розвитку античної філософії

До афінського філософа Сократа антична думка була здебільшого космоцентричною, спрямовувалась на космологію, тобто пояснення світу в цілому. Серед онтологічних питань частіш за все порушувались такі: як поєднані численне й єдине, як співвідносяться мінливість речей і їх усталеність, що є першою причиною (началом) всього сущого, або “Що є все?”. Питання про можливості й умови пізнання, тобто про все те, що прийнято називати гносеологією, в цей час ще активно не ставляться. Перші філософські школи, що виникли у Греції, саме й переймалися вказаними онтологічними питаннями і були дуже різноманітними. Розглянемо їх коротко.

Мілетська школа

У Іонії, де знаходилось місто Мілет, корені культури були дуже глибокими. Вже у II тисячолітті до н. е. тут мав місце високий рівень розвитку техніки й мистецтва, відзначався значний вплив Єгипту, Ассирії та Вавилону. У Мікенську епоху відбулася колонізація Малої Азії. Розвивалися мореплавство й торгівля. Середземне море стало відомим аж до Гібралтару. Спілкування з багатьма народами, з їх звичаями, релігіями, знаннями виявляло умовність, відносність усіх людських переказів та релігій, відкривало шлях до вільних досліджень та до раціоналістичної критики. Усе це сприяло урізноманітненню суспільного життя, розкладаються його старі форми, виникають нові. Виникає й потреба у законодавстві, котре забезпечило б міцний державний устрій. Серед відомих видів античних мистецтв з’являється вище - мистецтво політики, яким славилися перші грецькі мудреці (Солон, Піттак, Біант та ін.) Був серед них і Фалес, засновник давньогрецької філософії.

Фалес (640-562 р. до н. е.) - не тільки перший філософ Греції, а й перший вчений (математик, астроном). Подорожуючи світом у якості купця, він придбав багато знань у Єгипті, Вавилоні та у інших країнах. Переказують, що на основі розрахунків він передбачив сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е. Фалес був непоганим радником у справах держави і в практичних справах. Бажаючи показати, що йому розбагатіти зовсім неважко, аби тільки було його хотіння, він одного разу, очікуючи великого врожаю олив, орендував усі олійні і тим самим надбав багато грошей.

Що стосується самої філософії Фалеса, то вона дійшла до нас всього у двох положеннях: 1) усе виникло з води; 2) усе наповнено богами [демонами, духами]. Згідно з Гегелем, філософія з’являється з постановкою питання про сутність, яке не тільки сформульоване, але й вирішене поза межами методології й термінології міфологічного мислення (без алегорій і персоніфікацій). Якщо погодитись з гегелівським критерієм філософії, то оті два висновки, яких дістався Фалес, і були за своїми якостями першими власне філософськими висновками.

Другим представником мілетської школи був Анаксімандр (611-546 р. до н. е.). Йому приписують складання першої географічної карти, спорудження глобусу, виготовлення деяких приладів, серед яких називають гньмон, що вказував на сонцестояння та рівнодення, і сонячний годинник. Анаксімандр першим піднявся до ідеї про безліч світів, Земля - тільки частка світу, метеор, оточений безмежним світовим простором. Те фізичне начало, з якого все виникає і у яке все перетворюється у процесі вічного руху (Анаксімандр дав йому термінологічну назву архє - принцип, начало) є дещо „безмежне” (апейрон - dnsipov) й “божествене”, яке всім керує. Слово апейрон, як вважають деякі дослідники, характеризує одну з одвічних властивостей першоначала, яке не є водою, повітрям, вогнем тощо, але все ж воно є началом предметним, тілесним. Можливо це першоначало було сумішшю багатьох елементів. Виникнення світу Анаксімандр пояснював боротьбою і відокремленням протилежностей (перш за все холоду й тепла). У надрах “безмежного” спочатку виникає зародок світу, у якому вологе й холодне ядро оточене вогненною оболонкою. Під впливом жару ядро висихає, а його пар роздуває зовнішню оболонку аж до її руйнування. Оболонка розпадається на декілька кілець. Десь після цього виникає циліндрична Земля, яка висить нерухомо у центрі сферичного Всесвіту. Ці процеси, за Анаксімандром, періодично повторюються: через певний час світ знову поглинається навколишнім “безмежним” началом.

Третім відомим мілетським філософом був Анаксімен (585-524 р. до н. е.), учень Анаксімандра і останній представник цієї школи. Началом усього Анаксімен вважав не щось невизначене, як про це думав його вчитель, а повітря. З повітря все виникає й до нього все повертається. Розрідження повітря призводить до виникнення вогню, коли ж повітря густішає це веде до появи вітру, хмар, води, землі, каміння тощо. Процес виникнення Землі з повітря Анаксімен порівнює з процесом валяння шерсті до утворення повсті, з якої робляться валянки. “Повстяна” Земля на вигляд схожа на стіл і, на відміну від думки Анаксімандра, не висить нерухомо у центрі світу, а підтримується знизу повітрям. У цілому вчення Анаксімена мало більше власне грецьких мотивів, ніж вчення його мілетських попередників, і воно відіграло велику роль у формуванні поглядів Анаксагора, Левкіпа та Демокріта.

Піфагор та піфагорійський союз

Особа Піфагора, засновника однієї з найдавніших філософських шкіл, вже у V ст. до н. е. була оточена легендами і точних відомостей про його життя та вчення дуже мало. Жив він близько 584-500 р. до н. е. спочатку на острові Самос, а пізніше відбув у Південну Італію (м. Кротон), де й заснував зі своїми прихильниками союз. Сукупність вчень під загальною назвою „піфагорська філософія” існувала з VI ст. до н. е. до III ст. н. е., однак вже з IV ст. до н. е. піфагорійський союз відомий як містична, релігійна секта.

Сам Піфагор - один з найвидатніших грецьких мислителів і вчених. Він встановив, що висота тону залежить від довжини струни, дав математичні співвідношення у скульптурі, архітектурі („золотий перетин”, правильні кількісні співвідношення між різними частинами споруд). Виходячи з ідеї про досконалу фігуру, зробив висновок про кулястість Землі. До цього слід додати, що Піфагор є творцем наукової геометрії, теорії чисел і оригінального філософського світогляду, згідно з яким у Всесвіті панують математичні закони. Як політичний діяч Піфагор намагався створити нову аристократію, заснувати державу, в якій би панували кращі з людей за допомогою релігійного союзу і виховання у філософській школі. І йому дійсно вдалося об’єднати численних представників розумової аристократії.

Піфагорійці відкрили у математиці шлях до безумовно істинного знання. Світ є організоване (влаштоване, упорядковане) ціле, лад, або „космос”. Піфагор першим з філософів став вживати слово “космос” у смислі “всесвіт”. Завдання філософа полягає в тім, щоб зрозуміти устрій, лад всесвіту та його закони. А саме математика й дає ключ до такого розуміння.

Усі якісні відмінності у світі піфагорійці звели до кількісних. Звідси йде висновок, що „все небо є гармонія й число”. Зрозуміти ідею про те, що число є першоначалом всього, непросто. Фактично піфагорійці методологічний принцип перетворили у певну метафізичну реальність. Особливо що стосується одиниці. Адже одиниця - початок чисел, причина їх єдності (напр., 7=3+1+3; 5=2+1+2). „Священними числами” вважались 1, 2, 3, 4, 7, 10. Певно напівмістичне вчення піфагорійців призвело до того, що число стало для них символом єдності, закономірності всесвіту. Те істинне знання, яке доступне людині є знанням математичним, воно універсальне, досконале, божественне знання: оскільки світ ми пізнаємо завдяки числу, значить „число” і є архе всіх речей.

Геракліт Ефеський (540-480)

Рідне місто Геракліта - Ефес, що знаходився у Малій Азії. Походив він з багатої сім’ї і міг би стати, як старший син, царем, але відмовився від такої посади на користь брата та покинув місто. До кінця свого життя Геракліт ненавидів демократію як панування натовпу, тиранію більшості. „Один для мене - десять тисяч, якщо він найкращий”. - писав він[40]. За переказом, зненавидівши людей і покинувши місто, Геракліт жив у горах, споживаючи рослини, траву, а захворівши на водянку, повернувся до міста та звернувся до лікарів з загадковим проханням аби ті „змінили затяжні дощі на засуху”. Але лікарі не зрозуміли його, тоді він закопав себе у хліві для волів, маючи надію випарувати погану вологу. Однак полегшення не настало і Геракліт помер.

Свою філософію Геракліт виклав у творі під прийнятою в ті часи назвою „Про природу” (“ ???? ??????”), яка складалась з трьох частин: про все, про державу, про божество.

Найважливішим поняттям у філософській системі Геракліта є логос. Смисл його багатозначний. Це і деякий закон, що керує всесвітом, але це й слово, навіть мова самого Геракліта. Він ремствує, нарікає на людей, що люди не розуміють цього логосу, бо логос у нього є одночасно й істина: „Хоч цей логос існує одвічно, люди не розуміють його - ані раніше, ніж почують про нього, ані почувши уперше. Адже все здійснюється за цим логосом”[41]. Більшість людей не розуміють логос, бо мають нечутливі, варварські душі. До невігласів Геракліт зараховував Гесіода, Ксенофана, Піфагора. Останнього взагалі називав „ватажком шахраїв”. На думку Геракліта, люди ведуть себе так, неначе у кожного з них є якась своя особиста свідомість. Вони подібні тим, що сплять, бо кожний сплячий живе в своєму світі, в той час як для тих, хто не спить, світ завжди один, загальний для всіх.

Другим фундаментальним поняттям філософії Геракліта є „вогонь”. Вогонь - це першооснова всього, що існує, архе. Він ототожнюється з космосом, тобто упорядкованим, організованим Всесвітом: „Цей космос, один і той же для всього, що існує, не створив ніякий бог і ніяка людина, але він завжди був, є і буде довічно живим вогнем, що мірами спалахує, мірами пригасає”[42].

Що стосується ідей Геракліта, то найперша і найважливіша з них - ідея єдності і боротьби протилежностей. На його погляд, усе у світі складається з протилежностей, боротьбою яких визначається сутність будь-якого явища чи речі: „Війна - батько всього і всього цар”; „І добро і зло (одно)”; „Безсмертні - смертні, смертні - безсмертні. Смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають”[43]. Діючи одночасно, протилежно спрямовані сили утворюють напружений стан, яким і визначається гармонія речей. Цю велику думку Геракліт пояснював знаменитим прикладом про лук та ліру. Обидва кінця лука прагнуть випрямитись, але тятива стягує й утримує їх.

Друга ідея Геракліта - ідея плинності всього, безупинної мінливості[44]. „На того, хто входить у одну й ту ж річку, течуть все нові й нові води”. - так ілюстрував Геракліт цю свою кардинальну ідею про перевагу мінливості над усталеністю[45].

Елеати

Назва цієї філософської школи походить від міста Елея, що знаходився на півдні Італії. Однак засновником її був громадянин м. Колофон Ксенофан (565-470). Свої думки він викладав у поетичній формі і це успадкував його учень Парменід (540-470). Ксенофан рішуче виступив проти міфологічного політеїзму, проти міфологічного світогляду взагалі. Повстав він і проти Гомера та Гесіода за те, що вони приписували богам людські вади. Вважав також, що вища істота, тобто бог, може бути лише одною[46]. Вчення Ксенофана пантеїстичне[47], адже „все - єдине” і „єдине є бог”: „Богом наповнене все”[48]. Істинне божество є єдиним, вічним, безмежним началом. Безмежне ототожнюється з світом, що оточений неосяжним небом, небо - видимий образ божества. У Ксенофана відчувається скепсис відносно можливостей людського пізнання[49].

Оманлива видимість - така загальна доля усіх людських суджень стосовно природи і божества. Хоча у Ксенофана важко відзначити чітко окреслену філософську систему, однак він безумовно забезпечив для елейської школи програму дій, котру виконав Парменід. Переказують, що коли Парменіду було 65 років, він відвідав Афіни і Сократ, який був тоді ще зовсім молодою людиною, мав з ним розмову. Кажуть також, що свого часу Парменід був посвячений у Піфагорійський союз, як і його учень і послідовник Зенон.

Власні філософські погляди Парменід виклав теж у поемі „Про природу”, яка розділена була на дві частини: „Про істинно-суще” (це коли йдуть шляхом правди); „Про позірне” (це похід за знанням шляхом неправди). Свої думки автор подає як боже одкровення. В поемі йдеться про те, як деякий юнак (так називає себе сам автор) прибуває колісницею до богині Правди, Справедливості (Діке), котра сповіщає йому істину про світ. Вчення будується на такім основнім положенні: думка та предмет думки — одне й те ж саме. Йдеться про те, що думка — це завжди думка про предмет, або, як пише Парменід: „Ибо то, чего нет, нельзя ни познать, ни изъяснить... Ибо мыслить - то же, что быть...Можно лишь то говорить и мыслить, что есть; бытие ведь есть, а ничто не есть: прошу тебя это обдумать. То же самое - мысль и то, о чем мысль возникает, ибо без бытия, о котором ее изрекают, мысли тебе не найти. Ибо нет и не будет другого сверх бытия ничего”[50]. Аргументація тут така: думка може стосуватися тільки того, що існує, отже вона і є буття. Думка не може бути відокремленою від свого предмету, від буття. Думка є завжди буття. Навіть коли ми прагнемо мислити небуття, воно все ж таки існує, має буття і навіть є буттям. Адже коли я скажу „Небуття є”, то дієсловом „є”, я вже автоматично перехрестив „небуття” у „буття”, оскільки все, що „є”, відноситься до буття. Отже небуття не можна навіть помислити, а значить є тільки буття.

Але двоєдушні смертні весь час блукають у сфері помилкової чуттєвої видимості, бо вони змішують те, що є, з тим, чого нема, покладають небуття поруч з буттям, тоді як його нема зовсім. Думка не може відноситись до небуття, вона відноситься тільки до буття, співпадає з ним, цілком тотожна йому. Треба відвернути свою думку з шляху помилок, відмовитись від обманливого свідоцтва почуття, спрямувати свій розум на свідоцтво самої істини.

Якщо стати на точку зору Парменіда, то все, що існує як відокремлене від чогось іншого, повинно уявлятись неістинним. Припустимо, що існують дві окремі речі, які, звичайно ж, розділені порожнечею. У такому разі ми могли б вважати порожнечу „небуттям”. Однак це не так, бо, за тезою Парменіда, якщо порожнеча є, то вона не може бути небуттям, вона входить у обсяг поняття „буття”. Отже насправді, скаже нам цей елеат, нема ніякого проміжку між речами і тому все єдине. Якщо ж проміжок чи пустота є щось існуюче, то знов-таки треба визнати: між одним сущим і другим нема і не може бути проміжку, суще безпосередньо примикає до сущого, так що все єдине, все суще є нероздільне разом. Істинне суще - вічне, ні з чого не виникає і ні у що не зникає, воно однорідне, нерухоме, незмінне, досконале.

Вчення Парменіда було спрямоване проти піфагорійців, які визнавали пустоту, що обіймає світ. За їх вченням, живе кулясте тіло світу дихає, усмоктуючи до себе зовні пустоту.

Врешті-решт це призводить до того, що куля поділяється на відокремлені речі, які пустота і розділяє.

Але як же тоді бути з очевидністю існування окремих речей? Чи заперечує це Парменід? Ні. Парменід хоче лише сказати, що у межах його раціоналістичного вчення про істинно-суще немає світу окремих рухливих речей. Однак поза його межами, у рамках неістинного, логічно непослідовного знання, звичайно, визнається рух, мінливість окремих речей. Парменід чітко фіксує якісну відмінність почуттєвого і раціонального пізнання. Численність існує тільки для почуття. Та почуття не дають істинної картини світу. Така картина відкривається тільки розуму.

Вчення Парменіда викликало гострі заперечення, особливо у людей, що володіли „здоровим глуздом”. Завдання відстояти погляди свого вчителя взяв на себе Зенон (прибл. 480-430). Про нього повідомляють, що неначе він був співучасником у змові проти тиранна Неарха. Будучи схопленим, Зенон звернувся до тих, хто його оточував, з такими словами: „Дивуюсь я з вашого боягузтва; аби не постраждати як я, ви плазуєте перед тиранном”[51]. А сказавши це, відкусив собі язика і виплюнув його тиранну в лице. Громадян це так схвилювало, що вони забили камінням того тиранна до смерті. Був Зенон витриманим, але одного разу у відповідь на лайку все ж таки розсердився. Коли його докоряли за це, він відповів так: „Якщо я зроблю вигляд, що мене буцімто не лають, то я не відчую, коли мене хвалитимуть”[52].

Отже, Зенон для захисту вчення обрав метод доведення від супротивного і склав ряд апорій (від грець. ? - частка “не” і ?????; - “вихід”; задачі, що важко розв’язуються). З чотирьох десятків апорій особливо виділяються апорії про рух, напр., „Ахіллес і черепаха”, „Дихотомія”.

У апорії „Ахіллес і черепаха” йдеться про те, що прудконогий Ахіллес ніколи не дожене повільну черепаху, через те, що поки Ахіллес добіжить до того місця, звідки стартувала наша черепаха, вона зуміє якось перміститися дещо вперед; поки ж Ахіллес добіжить до цього нового місця, черепаха знов просунеться на деяку відстань. Отже, виходить, що Ахіллес ніколи не дожене черепахи. У апорії «Дихотомія» стверджується, що рух неможливий, оскільки все, що рухається, до того як воно досягне кінцевої точки свого руху, повинно подолати половину відстані, і так далі до безконечності.

По суті ці дві апорії спрямовані проти безперервності і безконечної подільності простору й часу. Проблема може бути сформульована ще й так: як можна подолати за конечний відрізок часу безконечну кількість точок простору.

Аргументи Зенона проти руху надихнули О. С. Пушкіна на вірш “Движение”:

“Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить.

Сильнее бы не мог он возразить;

Хвалили все ответ замысловатый.

Но, господа, забавный случай сей

Другой пример на память мне приводит:

Ведь каждый день пред нами солнце ходит,

Однако ж прав упрямый Галилей”[53].

Вигадливому “другому” мудрецю (за переказом, ним був Діоген Сінопський, а першим мудрецем “брадатым” - хтось, але не Зенон, адже Діоген помер через сотню років після смерті Зенона) можна було б протиставити той аргумент, який наводив Ленін В. І. на полях свого конспекту гегелівських лекцій з історії філософії: “Питання не в тім, чи є рух, а в тім, як його виразити у логіці понять”[54]. Той же Гегель зауважує, що “ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення проти реальності руху, якими вони здаються на перший погляд, а як указівку на необхідний спосіб визначення руху і на хід думки, якого слід дотримуватися при цьому визначенні”[55].

Останнім представником школи елеатів був Меліс Самоський, акме якого випадало на 440 р. до н. е. («акме» у давніх греків - вік життя, коли людина має пік своєї фізичної і інтелектуальної форми, це, як правило, відповідає сорока рокам). Меліс уславився як успішний політик і умілий флотоводець. У 442 р., будучи навархом (командувачем самоських морських сил), розбив флот афінян під керівництвом Перикла). Меліс вважав, що універсум безконечний, незмінний, нерухомий, єдиний, однорідний, наповнений. Відмінність від Парменіда полягала у тому, що він визнавав безкінечність космосу, а Парменід наполягав на конечності світу у просторовому відношенні.

Емпедокл і Анаксагор

Серед фізиків-філософів, які хоч і не залишили після себе тривало існувавших шкіл, однак мали потужний вплив на сучасників і пізніших античних філософів, були Емпедокл і Анаксагор. Емпедокл (бл. 481-421 до н. е.) походив з Акраганта, що в Сицилії, але набув загальногрецького визнання. Повідомляють, що він навчався у піфагорійців і був прибічником деяких сторін вчення Парменіда. Як і Парменід, Емпедокл написав великий віршований твір під традиційною назвою “Про природу” і вважав, що буття єдине, а небуття немає. Відмінність же полягає в тому, що Єдине твориться з множинного, основу якого складають шість начал, чотири з них пасивні, а два активні (рушійні сили). Пасивні начала (Емпедокл їх називає “коренями”) - це Вогонь, Земля, Вода й Повітря, а активні - Любов і Ворожнеча (Ненависть). До єдиного може приводити як любов, так і ворожнеча, дія цих активних начал полягає у почерговому змішуванні інших (перших стихій) або їх роз’єднанні та у створенні речей. Спираючись на таке фізичне вчення, Емпедокл прагнув пояснити і наші здатності до пізнання: подібне пізнається через подібне. Людина створена з тих же самих елементів (коренів), що й навколишні речі, і це робить її причетною до сутності всього сущого.

Анаксагор (бл. 500-428 до не.) походив з Клазомен, що в Іонії і можливо навчався філософії у колах, близьких до Анаксімена. Десь у віці 40 років був запрошений Периклом у Афіни і своєю активною діяльністю прилучив афінян до філософії, там же він, як свідчить Аристотель, започаткував риторику. Деякий час Анаксагор був надзвичайно популярним у Афінах, там його твір (звичайно ж це був твір “Про природу”) можна було придбати у книжковій лавці усього за одну драхму. Коли вплив Перікла дещо послаб, консервативні кола афінян звинуватили Анаксагора у тому, що він не шанує їхню релігію і вчить, неначе Сонце є розпеченим каменем, а Місяць схожий на Землю і на ньому є поселення, гори та ущелини. Філософ вимушений був покинути Афіни, переїхав у свою Іонію і там у м. Лампсак відкрив власну школу. Коли правителі міста запитали у нього, що вони можуть для нього зробити, він відповів: “Нехай на той місяць, коли я помру, учнів щороку звільняють від занять”.

Особливості фізичного вчення Анаксагора полягають у припущенні існування “сімені речей” (“гомеомерій”, як їх пізніше назвав Аристотель, і що в перекладі означає “схожі частини”). Гомеомерії є частками суміші, складеної з елементів, представників усіх речей. Тут під “речами” слід розуміти всяк суще, включаючи форми, кольори, запахи, смаки всякого роду тощо. Гомеомерії нескінченні числом і якістю і перебували всі від початку у змішаному стані, створюючи хаотичну суміш. Як же утворились видимі нами окремі речі? Анаксагор вводить іще одне начало - Розум (Нус - від грець. ????). Пасивна, інертна маса гомеомерій приводиться у рух через дію активного начала - Розуму: “Розум є дещо необмежене і самовладне і не змішане з жодною річчю, єдине - саме по собі... Адже він найтонше й найчистіше з усіх речей, і зумовлює абсолютно все, і має щонайбільшу могутність. І усіма істотами, що мають душу, як великими, так і малими керує Розум. І загальним круговоротом світу керує Розум, так що через нього цей круговорот взагалі почався. Спершу круговорот почався з малого, тепер він розширився, а у майбутньому розшириться ще більше. І те, що змішується, і те, що виділяється з суміші, і те, що розділяється, - усе це зумовлює Розум”[56].

Як наслідок такого міркування важливе місце у космології Анаксагора займає знаменита теза “Все в усьому”[57]. Вона означає, що всі абсолютно тіла, речі містять повну множину представників світу гомеомерій, але у різній пропорції, і це дає відмінність речам, та робить їх схожими. Сім’я речей може поділятися до безконечності, однак не перетворюється в ніщо, оскільки “Ніщо” не існує. У цьому моменті Анаксагор є солідарним з елеатами.

Атомістика

Засновником атомізму вважається Левкіпп з Мілету, який був учнем чи то Парменіда, чи то Зенона. Жив близько 500540 р. до н. е. Однак самим блискучим і плідним представником атомізму визнається Демокріт з Абдери (його інколи так і звуть - Абдерит). Роки його життя близько 460-370 до н. э. Походив він зі знатної сім’ї, багато подорожував, витративши заради знань і науки всі свої кошти. Написав близько 70 книг з різних галузей знань. Цицерон повідомляв, що Демокріт осліпив себе, аби душа якомога менше відволікалась від роздумів. В свою чергу Діоген Лаертський повідомляє, що жив Демокріт понад 100 років, а коли став зовсім старим і очікував кінця, то його сестра горювала з того, що він може померти у дні свят. Демокріт підбадьорив її та велів приносити йому щодня теплі хлібини, і, підносячи їх до ніздрів, зумів підтримати своє життя протягом святкових днів, а потім безболісно розлучився з життям.

Демокріт вважав, що в світі нема нічого крім атомів і пустоти. Він пояснював постійні зміни і походження речей численністю різноманітних і одвічно рухливих елементів (атомів). Атоми - неподільні, непроникливі частки речовини, абсолютно щільні, відрізняються одна від іншої об’ємом, положенням та фігурою. Завдяки зчепленню атомів, які одвічно рухаються у безмежному просторі, створюються всі тіла, всі світи. Справжні якості речей - це ті, що належать атомам. Решта (колір, смак, температура тощо) існує не в речах, а в наших чуттєвих сприйняттях, тобто в уявленні[58].

Все, включно з психічними процесами та пізнанням, пояснюється матеріалістично або, точніше, природно. Так зір Демокріт пояснював тим, що від видимих речей відходять атоми, які передають контури речей. Це не що інше як образи ( ??????). „Бачимо ми, - пише Демокріт, - внаслідок входження в нас образів (??????)”[59]. Мислення фактично не відрізняється від почуття, це всього лише рух душевних атомів.

Цікава етична сторона вчення Демокріта: „Той, хто бажає перебувати в гарному настрої духу, не повинен братися за багато справ ні в своєму приватному житті, ні в громадському, і що б він не робив, він не повинен прагнути робити понад свої сили та свою природу”[60]. Метою життя Демокріт вважав гарний стан духу (евтюмія), який він також називав душевним добробутом, безстрашністю. Ось ще деякі з його етичних положень: „Відмовляйся від будь-якої розваги, яка не корисна... Благородство худоби полягає у добрій якості їі тіл, благородство ж людей - у доброму напрямку їх вдачі. ...Жити недобре, нерозумно, нестримано і нечестиво - означає не жити погано, а повільно вмирати. ...Розсудливий той, хто не журиться з того, чого в нього нема, а радіє з того, що має. ...Не говори й не роби нічого ганебного, навіть коли знаходишся на самоті. Вчися значно більше соромитись себе, ніж інших. Людям слід більше піклуватись про душу, аніж про тіло, бо досконалість душі виправляє недоліки тіла. ...Доступний підкупу ніколи не може бути справедливим. Тільки та любов справедлива, яка прагне до прекрасного, не спричиняючи образ. ...Хто має потребу, той небагатий, а хто не має потреб, той небідний. ...Дуже шкодять дурням ті, хто їх хвалить. ...Лікарське мистецтво лікує хвороби тіла, а філософія звільняє душу від пристрастей...”[61].

Загальне значення античного атомістичного вчення звичайно ж міститься в ідеї атому. Ця ідея не загубилася, вона пройшла через віки і завжди була у свідомості видатних учених.