5.4. Пізня схоластика

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

5.4. Пізня схоластика

Після Фоми Аквінського починається період пізньої схоластики. Її час припадає на XIV-XV ст. У схоластиці цього часу під впливом нових соціально-політичних і економічних умов виникають опозиційні напрямки, які прямо чи побічно полемізують з томізмом (так називають вчення Фоми Аквінського і його послідовників). Характерною рисою цих напрямків була відсутність претензій на створення універсальних систем. Сталося так, що усередині схоластики, з її системи і методу народжується критика самої ж схоластики. Значною фігурою цього часу, часу початку критики схоластики, був Іоан Дунс Скот (1270-1308). Його коротке життя було повністю присвячене науці. У 23 роки він став професором у Оксфорді, а потім був професором у Парижі. Мав славу одного з найбільш великих філософів середньовіччя. Досконально вивчивши твори Аристотеля, Фоми Аквінського та інших великих мислителів, Дунс Скот дістався думки про те, що повна гармонія між теологією і арістотелівською філософією, яку намагався відновити Аквінат, неможлива. Своєю твердою позицією у цьому питанні Скот готував передумови до розведення філософії і теології: справа філософії - теоретичне знання; справа теології - практичне знання з моральним змістом.

Критицизм у схоластиці весь час зростав і ось уже не тільки томізм піддається критиці, а й вчення самого Дунса Скота. Їх обох об’єднали під назвою „старовинний шлях” (via antiqua) на відміну від „нового шляху” (via moderna) у філософії. Усіх прихильників нового шляху поєднувало номіналістичне вирішення проблеми універсалій.

У цей час найбільш розвинену форму номіналізму дав Вільям Оккам (1290-1350). Народився він поблизу Лондона. Вчився й викладав у Оксфорді. Був членом ордену францисканців. Його найбільш важливі філософські твори - „Розпорядок”, „Вибране”, „Зібрання всієї логіки”. Оккама звали останнім представником схоластики. Як схоласт, він був послідовником номіналізму, і слід сказати, що саме з цього боку всій схоластиці був нанесений найпотужніший удар. Як відомо, головне у схоластиці те, що загальне, за яким стоїть ідея, а ще далі - Бог, є більш справжнім і реальним, ніж все поодиноке. Для Оккама ж усе навпаки. Якщо схоласти-реалісти починають з загального і прагнуть вивести з нього індивідуальне, то Оккам розглядає поодиноке як таке, як даність, що тільки й є реальним. А загальне - це те, що повинно бути ще роз’яснено, і що є змістом досліджень Оккама. Він твердо заявив, що всю теологію слід виключити з області пояснень з допомогою розуму. Догмати релігії стоять не тільки обіч розуму, а й проти розуму. Шляхом розуму можна встановити тільки вірогідність існування Бога. Отже теологія як наука неможлива.

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філософію, віру і науку, розриває зв’язок, який століттями розвивався й закріплювався схоластикою. Схоласти в епоху Оккама висували багато вербальних псевдоузагальнень, що ставали перешкодою у розвитку наукових знань. З метою зруйнування такого гальма, Оккам свою знамениту „бритву” (методологічний принцип). Частіш за все вона дається у таких формулюваннях: „Без необхідності не слід утверджувати множину” або „Сутей не слід множити без необхідності”. У конкретно-історичному значенні цей вислів ставав гаслом емпіризму, що був спрямований проти спекулятивно-реалістичної схоластики.

У останнє століття середньовіччя почалась радикальна переоцінка всієї культури взагалі і схоластичної філософії зокрема. Так переоцінка вже була справою іншого покоління - гуманістів доби Відродження.

Литература

Першоджерела

1. Абеляр П. История моих бедствий / и другие произведения / - М.: Наука, 1959. - 254 с.

2. Абеляр П. О диалектике // Вопросы философии, 1992, №3.

3. Абеляр П. Тео-логические трактаты. М.: Прогресс, Гнозис, 1995. - 413 с.

4. Августин Святий. Сповідь. - К.: Основи, 2008. -319 с.

5. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. - М.: Канон, 1995. - 400 с.

6. Антология мировой философии. Т. 1, ч. 1,2. - М.: Мысль, 1969.

7. Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья): В 2 т. Т. 1, 2. - СПб: РХГИ, 2001, 2002.

8. Боецій С. Розрада від філософії. - К.: Основи, 2001. - 146 с.

9. Мистическое богословие. - К.: Путь к истине, 1991. - 392 с.

10. Тертуллиан К.С.Ф. Избранные сочинения. - М.: Прогресс, Культура, 1994. - 448 с.

Навчальна

1. Жильсон Э. Философия в средние века: От истоков патристики до конца XIV века. - М.: Республика, 2004. - 678 с.

2. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. - М.: Энигма, 1997. - 500 с.

3. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. - М.: Мысль, 1979 - 431 с.

4. Суини М. Лекции по средневековой философии. Выпуск 1: Средневековая христианская философия Запада. - М.: Греко-латинский кабинет Ю. Л. Шичалина, 2001. - 304 с.

5. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М.: Высшая школа, 1991. - 512 с.

Додаткова

1. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М.: Мысль, 1975. - 293 с.

2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искусство, 1972. - 318 с.

3. Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей - 1054 г.). - К.: “Путь к истине”, 1991. - 614 с.

4. Честертон Г.К. Вечный человек. - М.: Политиздат, 1990. - 544 с.

5. Неретина С. Огурцов А. Пути к универсалиям. - СПб.: РХГА, 2006. - 1000 с.