11.2. Філософія В. С. Соловйова

11.2. Філософія В. С. Соловйова

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) після закінчення Московського університету ще рік навчався у Московській духовній академії. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію „Кризис западной философии”, а у 1880 р. - докторську „Критика отвлечённых начал”. На викладацькій роботі у Санкт-Петербурзькому університеті перебував зовсім недовго і решту життя провів у вільній творчості. Це є, мабуть, найбільш оригінальний і систематичний філософ Росії, який вплинув на багатьох своїх сучасників і послідовників. Впливу його творчості зазнав увесь той напрямок, який ми звемо „російська релігійна філософія”.

Соловйов вважав, що за формою філософія є справою особистого розуму або окремої особи. Але за змістом - мета філософії одна: відображення абсолютно сущого або всеєдності („всеединства”). Отже у змістовному плані предмет філософії - один: „1) Есть всеединое первоначало всего существующего. 2) Это всеединое первоначало в своей проявляемой действительности, которую мы познаём в области нашего опыта, представляет несомненно духовный характер. 3) Эта духовная действительность принадлежит первоначалу независимо от нашего сознания и первее его...”[229].

Філософ вказує далі на три джерела пізнання, які знаходяться у єдності: досвід внутрішній, досвід зовнішній і міркування як форма чисто логічного пізнання. Істинне знання є результатом емпіричного, раціонального і містичного пізнання у їх єдності. “Полное определение истины, - зауважує Соловйов, - выражается в трёх предикатах: сущее, единое, всё... Истина есть сущее всеединое”[230].

Природа людини, яка пізнає, постає у трьох основних формах буття: почуття, мислення й діяльна воля. Ця тріада утворює “начала” загальнолюдського буття. Почуття мають своїм предметом об’єктивну красоту, мислення - об’єктивну істину, воля - об’єктивне благо. Їм, далі, відповідають три сфери людського буття: творчість, знання і практична діяльність. Творчість виражається у технічних витворах, у мистецтві й у формі містики. Знання виступає у формі позитивної науки, філософії і теології. Практична діяльність реалізується у формі економічного суспільства, політичного (держава) і духовного суспільства (церква).

В основі соловйовської онтології лежить принципове розрізнення “сущого” і “буття”. Первинним є суще, воно виступає у якості суб’єкта будь-якого реального судження, тоді як буття завжди є предикатом (напр., “я є” ). “Бытие есть проявление сущего... Всякое бытие относительно, безусловно только сущее... Сущее есть являющееся, а бытие есть явление”[231]. Далі Соловйов приходить до ідеї Абсолюту (Бога). Суще як таке (Бог) породжує тріаду: дух - розум - душа. У Абсолютного є два полюси: 1) абсолютне у собі, тобто абсолютне, що знаходиться поза існування; 2) прагнення до існування, коли матерія може бути витлумачена “Божим тілом”.

Від учення про суще Соловйов переходить до теорії світового процесу. У розвитку світу є два етапи: 1) до появи людини, коли проходить еволюція самої природи; 2) історія. У цілому світовий процес рухається так: царство мінеральне, рослинне царство, тваринне царство, царство людське, Царство Боже. Все, що виникає до людини вивчають такі системи знання як теогонія (витлумачення походження Бога), софіологія (вчення про світову душу), космогонія (вчення про становлення й розвиток світу).

У людини Соловйов відмічає суперечливість, невідповідність між духом і плоттю: “Человеческое Я безусловно в возможности и ничтожно в действительности. В этом противоречии зло и страдание, в этом - несвобода, внутреннее рабство человека... Человек есть вместе и божество и ничтожество”[232]. Сама людина не може досягти абсолютної повноти буття, яка дається тільки через повне взаємне проникнення усіх живих істот, об’єднаних любов’ю один до одного і до Бога. Ідея абсолютної повноти буття міститься у свідомості людей, але вона не може автоматично здійснитися, її досягнення є вільним актом. Люди можуть піднятися до Бога, коли наповняться відчуттям досконалої любові, тобто зречуться власного самоствердження.

Своєрідно переходить Соловйов до етичних проблем. Увесь космос набуває морального забарвлення, адже йдеться про первинність ідеї або сутності Добра, яке розлито у всесвіті. Добро нерозривно пов’язано з усім космоеволюційним процесом. Російський філософ вважає, що саме на людський дух покладається відповідальність за долю всього світу. По суті тут задача виходить за межі власне етичного, вона набуває виду соціально- етичного: віднайти істинні форми солідарного буття людей. Солідарність - загальний факт світового розвитку людства, але початково вона є недосконалою, оскільки має безсвідомо-примусовий характер і не одухотворена високими моральними нормами. Треба, щоб кожен розумів і виконував загальну справу як свою особисту. Мета й смисл людського життя полягають у добрі, в його примножуванні. Соловйов погоджується з Кантом у тому, що людина не може бути засобом.

У центрі філософсько-історичної думки Соловйова знаходиться категорія “богочеловечество”. Історія людства є історією становлення релігійної свідомості. І вся вона поділяється на два періоди: 1) рух людства до Христа; 2) рух від Христа до Вселенської Церкви, яка повинна втілювати в собі людство, що возз’єднане зі своїм божественним началом через Ісуса Христа. Усі історичні події пояснюються еволюцією і станом релігійної свідомості людства, яке йшло через боротьбу християнської та національної ідеї. У підсумку йдеться про рух до всесвітньої теократії, до вселенської божественної влади.