8.3.2. Проблема істини у філософії і науці

8.3.2. Проблема істини у філософії і науці

Істина - центральна категорія гносеології. До неї як до певного фокусу сходяться врешті-решт усі проблеми гносеології.

До того ж істина має й ціннісний аспект, тому правий був Гегель, коли писав: «Для неупередженої людини «істина» завжди залишиться великим словом, яке примушує серце битись сильніше»[529]. Що ж таке істина? Як можливе досягнення істинного знання? Відповісти на ці питання прагнули філософи з найдавніших часів і за довгий період розвитку філософії склалось декілька концепцій істини.

Класична (або кореспондентська) концепція була сформульована ще в античності і її в різних формулюваннях можна віднайти у Платона і Арістотеля. Так у діалозі «Кратіл» Платон словами Сократа запитує: «Той, хто говорить про речі у відповідності з тим, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, помиляється?» «Так.» - погоджується співбесідник Сократа Гермоген[530]. Можна сказати те ж саме в редакції англійського філософа і логіка Пітера Стросона: «Той, хто висловлює якесь припущення, висловлює істинне припущення тоді й тільки тоді, коли речі є такими, як про них говориться в припущенні»[531]. І тут, і там істина - відповідність думок дійсності. Під дійсністю слід розуміти не тільки зовнішній світ, його речі, властивості й процеси, а й будь-що дійсно існуюче, або таке, що дійсно мало місце, нехай ним буде й психічний процес. Кореспондентська концепція істини на перший погляд здається цілком прийнятною, однак з таким розумінням істини пов’язані й певні проблеми: у практиці життя люди завжди знаходяться у оточенні елементів знань і майже не мають справ з чисто об’єктивним світом, «світ» їхнього сприйняття вже дещо спотворений складом попередніх учень і окультурених почуттів. Вказують також і на деякі логічні суперечності, до яких приводить таке поняття істини, а саме - коли мають справу з самореферентними висловлюваннями. Одним з прикладів такої суперечності є «парадокс брехуна», відомий ще з VI ст. до н. е. У передачі Арістотеля він має такий вигляд «Чи бреше той, хто говорить, що він бреше?». Якщо ми віднесемо вислів брехуна «Я брешу» до фіксованого проміжку часу, в який цей вислів промовляється, то ми й отримаємо парадокс. Для цього нам достатньо задати питання про істинність вислову брехуна «Я брешу».

Когерентна концепція, засновником якої вважається І. Кант, зводить питання про істину до проблеми когерентності (від лат. cohaerentia - взаємна сплетеність), тобто узгодженості, несуперечності знань. Вважається, що в усіх конкретних науках одні висловлювання порівнюються з іншими і приводяться до взаємної узгодженості один з одним, а загальні питання їх відношення до дійсності вирішують не спеціальні науки, а метафізика (тобто філософія). У XX ст. когерентна концепція була відроджена неопозитивізмом у зв’язку з необхідністю подолання труднощів, з якими зустрілась класична концепція під час бурхливого розвитку наук і загострення проблеми критерію (від грець. ????????? - відмітна ознака, мірило) істини.

Прагматична концепція теж склалась у минулому столітті. Один з засновників прагматизму В. Джеймс так пояснював своє бачення істини[532]. Спочатку він говорить, що прагматизм формально приймає кореспондентську концепцію істини як відповідності знань дійсності. Відмінності починають простежуватись тоді, коли порушується питання: що, власне кажучи, значать слова «відповідність» та «дійсність», якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення? Традиційне бачення істини Джеймс засуджує за те, що в ньому істина виглядає пасивним, статичним відношенням. Насправді дійсність не статична, процеси й події змінюють один одного, ведуть до нових станів у майбутньому. Людина завжди включена в ці події та стани і знання повинні служити нам. Це означає, що ідеї й теорії повинні стати посередниками між усіма попередніми істинами і деяким новим досвідом. «Істинні ідеї, - пише Джеймс, - це ті, які ми можемо засвоїти, підтвердити, підкріпити і перевірити. Помилкові ж ідеї - це ті, з якими ми не можемо цього зробити. У цьому й полягає практична різниця між істинними й помилковими уявленнями. Отже в цьому й полягає смисл істини, адже це й є все те, за що ми визнаємо істину»[533]. Роз’яснюючи це визначення, Джеймс звертає особливу увагу на процес перевірки знань з точки зору оцінки їх як знарядь практичної дії. Ми живемо, каже він, у світі реальностей, котрі можуть бути як безмежно корисними, так і безмежно шкідливими. Ідеї, які відкривають нам, що ми можемо очікувати від цих реальностей, оцінюються на першому ступені перевірки як істинні. Але це ще не кінець і не самоціль, це тільки попередній засіб для інших потреб і цілей. Скажімо, коли я заблукав у лісі й помираю з голоду, і тут натрапляю на дещо, що своїм виглядом нагадує доріжку, то дуже важливо, щоб я уявив собі житло у її кінці. Адже коли я так зроблю і піду доріжкою, то я врятуюсь. Істинна думка тут корисна, бо корисним є її об’єкт - житло в кінці доріжки. З цього прикладу видно, що в потрібний час із запасників численних абстрактних істин ми вибираємо одну і користуємось нею при певних обставинах. Ми можемо тоді сказати про неї, що «вона корисна, бо істинна», чи що вона «істинна, бо корисна», і ці вирази будуть тотожні. Джеймс додає, що слова «відповідати дійсності» можуть означати тільки те, що ми зі своїми знаннями підведені до такого активного зіткнення з дійсністю, при якому можемо впливати на неї краще, ніж тоді, коли б такої відповідності не було.

Прагматизм у тому вигляді, в якому він був започаткований його творцями, вже відійшов у минуле, але досвід прагматистської інтерпретації істини ще довго зберігав своє значення. Особливо в тих випадках, коли у розвитку науки основну увагу вчені приділяють не стільки питанню відповідності терміна якомусь референту (речі чи її властивості), скільки ефективності його використання у певних пізнавальних ситуаціях.

Семантична концепція була запропонована американським логіком польського походження Альфредом Тарським теж для удосконалення класичної[534].

Щоб дати адекватне й коректне визначення поняття істини, Тарський спочатку радить проводити розрізнення між реченням, яке дещо стверджує, і самим «дещо», котре виражене у цьому реченні. Якщо ми застосуємо класичне визначення істини до конкретного випадку, наприклад, такого - «Речення «Сніг білий» істинне тоді і тільки тоді, коли сніг білий», то ми побачимо, що в лівій частині виразу фраза «Сніг білий» вживається в лапках, а у правій - без лапок. У правій частині ми маємо саме речення, а у лівій його ім’я.

Поняття істини Тарський відносить до розряду семантичних понять, маючи на увазі, що семантика досліджує відносини між мовними висловлюваннями і об’єктами (або «станом справ»), яких стосуються ці висловлювання. Типовими прикладами семантичних понять є поняття позначення, виконуваності й визначення. У той час, як слова «позначає», «виконує» і «визначає» виражають відношення, слово «істинно» має іншу логічну природу, воно виражає властивість певних виразів, а саме речень. Слід пам’ятати, що висловлювання у формі речень говорять не тільки власне про речення, а одночасно й про об’єкти (або стан речей), про які йдеться в цих реченнях. Тарський вважає, що кращим способом побудови точного визначення істини є той, що спирається на використання семантичних понять, зокрема на поняття виконуваності (це поняття мається на увазі, коли, наприклад, ми кажемо, що якесь слово виконує деяку функцію у певному реченні).

Узагальнюючи всі процедури визначення поняття істини, Тарський приходить до висновку, що удосконалення класичної концепції істини і, тим самим, уникнення можливих парадоксів може відбутися шляхом переходу від природної до формалізованої мови, яка не містить в собі у змішаному вигляді (на відміну від природної мови) лінгвістичних об’єктів для позначення предметів, імен цих лінгвістичних об’єктів, семантичних відношень, включно з терміном «істина». Коли така формалізована мова вже створена, далі переходять до використання особливої мета-мови. Відношення між формалізованою мовою і метамовою Тарський описує так: «Перша з них є мова, котра «про щось говорить»... Друга - та, якою ми «говоримо про» першу мову і в термінах якої ми хочемо, зокрема, скласти визначення істини для першої мови. Першу мову ми будемо називати «об’єктною мовою», а другу - «метамовою»[535]. Завдяки метамові, яку Тарський називає семантичною метамовою, може бути сформульовано поняття істини для об’єктної мови. Отже, проблема істини може бути коректно поставлена й вирішена тільки засобами метамови.

Запропонована Тарським семантична концепція істини широко обговорювалась філософами й логіками і багатьма вважалась за таку, що суттєво удосконалює класичну концепцію, хоча були й такі, які не вважали її універсальною та відмічали певні недоліки й обмеженість.

Після викладеного стає очевидним, що когерентна, прагматична і семантична концепції істини формально не суперечать кореспондентській (класичній) у її найабстрактнішому формулюванні, вони враховували її і завжди прагнули удосконалити. Ці прагнення спонукувались труднощами її застосування (відкритими логічними парадоксами й антиноміями), бажанням більше врахувати активність суб’єкта пізнання і практичну орієнтованість людського знання, врахувати вимоги наукової точності й суворості у висловлюваннях.