11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.

В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких представників цього напрямку.

Флоренський Павло Олександрович (1882-1937) вивчав математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство. Загинув у таборі в часи масових репресій.

Свою основну філософську працю Флоренський назвав “Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе, надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием, который есть Церковь Бога живого, столп и утверждение истины” (1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії - питання про істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне переживання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:

1) етап логістики як панування раціональної філософії, розвиток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;

2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;

3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові, оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.

Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залучається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.

Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія поєднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу. За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове, а саме - кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”, деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.

Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) закінчив юридичний факультет Московського університету, працював у Київськім політехнічнім інституті (1901-1906), був професором Московського Комерційного інституту (1906) і Сімферопольського університету (1918), у 1923 р. його вислано за межі Радянського Союзу. Булгаков є автором таких творів як “Философия хозяйства”, “Свет невечерний: Созерцания и умозрения”, двох- томної збірки “Два града”, збірки “От марксизма к идеализму” і багатьох інших, головним чином богословських праць, на яких, однак, лежить печатка філософування.

Булгаков - релігійний філософ. “Начав чистым общественником, - писав він, - но подвергая исследованию основу идеалов общественности, я познал, что эта основа - в религии”. Мабуть найбільш філософічною роботою Булгакова є “Свет невечерний”. Назва роботи запозичена зі слів О. С. Хомякова у вірші “Вечірня пісня”: “Господи, путь наш меж камней и терний, Путь наш во мраке... Ты, Свет Невечерний, Нас осияй!”[233]

“Свет невечерний” складається зі вступу про природу релігійної свідомості і трьох розділів: Божественне Ніщо, Світ, Людина. Основною рисою релігійної свідомості Булгаков називає віру. Вона має дві сторони: суб’єктивне прагнення, або людське запитування, і відповідь Бога, або об’єктивне одкровення, тобто знання, отримане через одкровення.

У розділі “Божественне Ніщо” йдеться про антиномічність релігійної свідомості, що походить від трансцендентності Бога і його одночасної присутності у світі, а це, в свою чергу, веде до того, що у релігійній свідомості склалося два шляхи розвитку: апофатичне (заперечне) і позитивне богослов’я. Булгаков тут багато місця відводить аналізу творчості середньовічних релігійних філософів, містиків. На вчення про “Ніщо” виходить будь- яке апофатичне богослов’я, яке обов’язково торкається теми творення Богом світу. У Булгакова має місце діалектика Ніщо і Дещо. Ніщо не є абсолютним. “Божественное Ничто как Нечто - пише Булгаков, - обозначает собой изначальное, источное бытие в его неподвижной глубине, в его ноуменальном единстве, божественной первооснове. В отношении к этому Ничто всякое бытие: божеское ли, или мировое и человеческое, есть уже некое что: в Ничто возникает что... Ничто образует собой начальный момент диалектики бытия, к которому она прикрепляется и к которому возвращается; он соответствует наибольшей общности, недифференцированности, невыявленности бытия, но в то же время находится ещё вполне в его плоскости, - другими словами, ничто есть”[234].

У другому розділі, як і в цілому у світогляді філософа, одне з центральних місць посідає “Софія”. Місце Софії - між Богом і світом, але вона не розчиняється ні в першому, ні в другому. Софія - четверта іпостась (згадаймо тут Трійцю) Бога, вона є немов органічна єдність ідей усіх тварей, вона й душа світу, і natura naturans (природа, що творить): „Своим ликом, обращённым к Богу, она есть Его Образ, идея, Имя. Обращённая же к ничто, она есть вечная основа мира... Она есть горний мир умопостигаемых, вечных идей... Мир тварный существует, имея своей основой мир идей, его озаряющий, иначе говоря, он - софиен, вот величайшая, содержательнейшая и важнейшая истина о мире, сущность космодицеи платонизма”[235]. У питанні щодо Софії Булгаков бачить схожість між платонізмом і християнським богослов’ям.

У третьому розділі Булгаков викладає свою антропологію й філософію історії, які, звичайно ж, наскрізь просякнуті релігійним, навіть біблійним підходом. Та головне полягає не в тому, а тому як ставиться Булгаков як філософ до людини. Людині він теж приписує антиномічність: „Человек есть одновременно тварь и не-тварь, абсолютное в относительном и относительное в абсолютном. Он есть живая антиномия, непримиримая двойственность, воплощённое противоречие”[236]. Підкреслюється творча сутність людини, їй притаманна таємниця трансцендентності, яка йде від божественної сутності.

Однак справжнім суб’єктом історії є цілісне людство. Людство як таке і його історія з’являються з часу вигнання Адама і Єви з раю. Отже історія є народженням людства у формі зміни і взаємозв’язку поколінь. Оскільки життя окремої людини пов’язано з творчістю, то й історія є також творчістю. Людство є перш за все суб’єктом економічної (господарської) діяльності, коли здійснюється „активно-трудовий” вплив на природу. Розглядає Булгаков і роль в історії інших видів діяльності.

Історичне життя людства вимагає його організації, а це забезпечується владою. Філософ відзначає подвійний характер влади, яка включає в себе активне і пасивне начало, тобто здатність владарювання і готовність до покори. Хода історії завершиться її кінцем: „Цель истории ведёт за историю, к „жизни будущего века”, а цель мира ведёт за мир, к „новой земле и новому небу. Лишь в царстве славы, когда окончится время, осуществится цель мироздания, а всё теперешнее есть только муки рождения. Человек и вся тварь воскреснет во Христе и в Нём осознает свою природу”.

Бердяев Микола Олександрович (1874-1948) навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був публіцистом, редактором журналів. У 1918 р. заснував Вільну Академію Духовної Культури. У 1920 році став професором Московського університету, а через два роки радянська влада вислала його за межі СРСР. Основні роботи Бердяєва - „Философия свободы”, „Смисл творчества”, „Философия свободного духа”.

Творчість Бердяєва важко осягнути логікою, оскільки він не надто піклувався про послідовність і систематичність викладу. У нього можна тільки відзначити стабільність деяких тем: свобода, творчість, особа, проблеми моралі та філософії історії. Коротко зупинимось на деяких з них.

Бердяєв спочатку прагне встановити головне питання, вирішення якого визначає напрямок світогляду: „Не различие духа и материи, психического и физического является основным и последним противоположением... Основным противоположением должно быть признано противоположение духа и природы”[237]. Дух - це суб’єкт, його атрибути - свобода й творчість. А природа - то об’єкт, річ, нерухомість. Психічні явища теж відносяться до природи. Дух же не є ані об’єктивною, ані суб’єктивною реальністю: „Духовная жизнь не есть реальность объективно-предметная, но она ещё менее есть и реальность субъективная. Одинаково неверно и объективное и субъективное понимание духа”[238]. Осягнення духу здійснюється через досвід. Усі філософські системи, що будуються не на базі духовного досвіду - натуралістичні. „Духовный опыт - зауважує Бердяєв, - и есть самая духовная жизнь, самая реальность духа, самая реальность божественного”[239]. Дух є Бог, і навпаки. Бог як дух є реально присутнім у житті святих, у людей високого, напруженого духовного життя і у людській творчій діяльності: „Духовний опыт святых, мистиков, людей высшей духовной жизни есть самая реальность, само явление и обнаружение духа и Бога”[240]. Люди, що мають значний духовний досвід, не потребують раціонального доказу буття Бога. Бердяєв упевнений, що виразити Бога через поняття неможливо, бо розум впадає у антиномічність.

У вченні про свободу Бердяєв відмічає її три види: первинна ірраціональна; раціональна свобода; свобода, що замішана на любові до Бога. Перша свобода укорінена в “Ніщо”, з котрого Бог створив світ. З цієї точки зору, перша свобода не твориться Богом, бо міститься у “Ніщо” і є одвічною. Цим можна пояснити можливість у світі зла, за яке Бог не несе відповідальності. Друга, раціональна свобода полягає у підкоренні моральному закону й веде до зобов’язуючої доброчинності, а отже не є справжньою свободою. Про ці два види свободи Бердяєв пише так: „Под свободой понимается то изначальная иррациональная свобода, свобода, предшествующая добру и злу и определяющая их выбор, то разумная свобода, свобода в добре, свобода в истине”[241]. Третій вид свободи, свободи справжньої, - вільна любов до Бога: „Бог ждёт от человека свободной любви. Человек ждёт от Бога свободы, то есть что Божественная истина освободит его. Но и Бог ждёт от человека свободы, ждёт свободного ответа человека на Божий зов. Подлинная свобода и есть та, которую Бог требует от меня, а не я требую от Бога”[242].

Що стосується вчення про людину, то Бердяев вважав, що у центрі його філософської творчості знаходиться саме проблема людини. „Я представитель личности, восставшей против власти объективированного «общего». В этом пафос моей жизни... Моя окончательная философия есть философия личная, связанная с моим личным опытом... Я могу сказать, что у меня был... опыт о человеке, который есть единственный предмет философии”[243]. Основні положення щодо людини зводяться Бердяєвим до наступного.

Людина є мікрокосм і мікробог. Він утворений за образом і подобою Бога. У той же час людина є істотою природною, обмеженою. У людини є подвійність: людина є точкою перетину двох світів, вона відображає в собі світ вищий і нижчий. Як образ і подоба Бога, людина є особою. Особу слід відрізняти від індивіда. Індивід - категорія натуралістично-біологічна, а особа - категорія духовно-релігійна. Індивід є частиною природи і суспільства, а особа не може бути частиною чого-небудь: вона є єдине ціле, вона співвідносна суспільству, природі і Богу. У якості тілесної істоти людина пов’язана з усім коловоротом світового життя, а як істота духовна - пов’язана зі світом духовним і з Богом.

Філософсько-історичні думки Бердяєва також пов’язані з його християнськими позиціями. Ми живемо, писав він, у часі, розірваному на минуле, теперішнє й майбутнє. Перемога над смертоносною ходою часу є основним завданням духу. Смисл історії осягається через традицію, яка уявляє собою творчий зв’язок між минулим і теперішнім. Визнання нескінченого прогресу у історії означало б визнання безсмисленості історії. Смисл історії повинен мати смисл для кожної людської особи, він повинен бути сумірним з її індивідуальною долею. Ідея ж прогресу вбачає в кожній людині і в кожному поколінні тільки засіб для прийдешніх людей і поколінь. Історія повинна мати кінець, і смисл історії пов’язаний з есхатологією.

Для екзистенціальної філософії, підкреслював Бердяєв, суспільство є частиною особи, її соціальною стороною. У особи є духовне начало, яке не визначається суспільством, тому існують межі влади держави й суспільства над людиною. Вищим типом суспільства є суспільство, у якому сполучені принципи особи і принципи суспільності (еквівалентом цьому терміну є загальновідоме німецьке слово Gemeinschaft). Такий тип суспільства Бердяєв погоджується назвати персоналістичним соціалізмом, у ньому визнається абсолютна цінність кожної особи, панування принцип справедливості і братської співпраці людей.

Карсавін Лев Платонович (1882-1952) закінчив Петербурзький університет, де спеціалізувався на середньовічній історії. У 1922 році теж був висланий з СРСР. З 1928 по 1949 р., до свого арешту радянською владою, працював у Каунасі (Литва), загинув у концтаборі Абезь (Республіка Комі, Росія).

До філософії Карсавін ішов від історії. Його перший філософський твір вийшов у 1922 р. Рухався він у руслі метафізики “всеєдності”, замикаючи ряд від В. С. Соловйова через П. О. Флоренського, С. М. Булгакова і С. Л. Франка. Всеєдність розумів як таку категорію онтології, що позначає принцип внутрішньої форми досконалої єдності множини, коли елементи тотожні між собою і тотожні цілому, але повністю не зливаються у цілому, утворюючи так звану “поліфонію”. Одним з центральних понять його метафізики є також поняття “стяженного”, яке інтерпретується як цілісна присутність цілого в частині. Метафізика всеєдності поширюється в нього на філософію особи, зокрема виражається у вченні про “симфонічну особу”. Це поняття стосується не тільки ізольованої особи, але й усіх груп людей, які теж являють собою специфічні “симфонічні особи”. Уся філософія Карсавіна теж має релігійний характер.

Література

Першоджерела

1. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. - М.: Правда, 1989. - 607 с.

2. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. - М.: Республика, 1994. - 480 с.

3. Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения. Т.1. - М.: Ренессанс, 1992. - 325 с.

4. Карсавин Л. П. Философия истории. - СПб.: АО «Комплект», 1993. - 351 с.

5. Киреевский И. В. Критика и эстетика. — М.: Искусство, 1979. (Девятнадцатый век - с.79-101; Речь Шеллинга - 238-248: О характере просвещения Европы и о его отношении к просвещению России - 248-293; О необходимости и возможности новых начал для философии - 293-332)

6. Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1988

7. Соловьёв В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1989.

8. Флоренский П. А. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1990.

9. Франк С. Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - 511 с.

10. Хомяков А. С. Сочинения в двух томах. - М.: Медиум, 1994.

11. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма. Т. 1-2. - М.: Наука, 1991.

Додаткова

1. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шлет Г. Г.: Очерки истории русской философии. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 592 с.

2. Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 1-2. - Л.: Эго, 1991.

3. Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 477 с.

4. Флоровский Г. Пути русского богословия. - К.: Путь к истине, 1991. - 600 с..

5. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочинения. - М.: 1989.