12.3.2. Персоналізм

12.3.2. Персоналізм

Існують різні варіанти персоналізму. Хоч термін “персоналізм” був уведений ще в 1903 р. Шарлем Ренув’є, але, скажімо, у Франції у якості окремого філософського напрямку персоналізм склався тільки у 30-х роках минулого століття. Найбільш активну роль тут відіграв Емманюель Муньє (1905-1950).

Згідно Муньє, вихідне положення персоналізму - існування вільних і творчих осіб. Особа не є об’єктом, вона є тим, що є у кожній людині. Спостерігаючи різні грані існування конкретної людини, ми зустрічаємось лише з окремими аспектами буття особи. Особа є жива активність самотворчості, комунікації і єднання з іншими особами. Особа реалізується і пізнається у дії, якою є досвід персоналізації. Розглянувши історію поняття особи, Муньє вказує на екзистенціалізм і марксизм, які найбільше вплинули на персоналізм: перший посприяв збільшенню уваги до проблем свободи, внутрішнього світу особи, комунікації, смислу історії, а другий вказав на необхідність враховувати актуальні проблеми сучасності, зв’язок з реальністю.

Персоналізм перекреслює поділ світу і людини на дві частини - матеріальну й духовну. Людина є тіло, однак і дух, вона вся - тіло, як і вся - дух. Особа є центром, на який повинен орієнтуватися Всесвіт: “Відмовимось від матеріалістичного міфу про природу як про безособову Особу”[252]. Всесвітня історія свідчить про виникнення творчої особи у результаті боротьби двох протилежних тенденцій:

- тенденція до деперсоналізації;

- тенденція персоналізації, котра починається тільки з появою людини, до чого вона (поява) підготовлена історією Всесвіту.

Виникнення особового універсуму не перериває природну історію, воно залучає її до історії людини, не підкорюючи повністю одну другій. Говорити про особовий універсум можна тільки стосовно майбутнього; сьогодні є лише окремі індивідуальні або колективні його утворення. Поступальне розширення цього універсуму і є людська історія.

Людина персоніфікує природу, остання знаходиться у його обігу. Справі персоніфікації заважає трагічний оптимізм. Природа є агресивною, і такою, що загрожує особовому універсуму блокадою.

Цивілізація, до якої прагне персоналізм, - суспільність. Найперша справа особи - разом з іншими будувати суспільство осіб, у якому звичаї і спосіб життя, суспільні структури й установлення відповідали б вимогам особового існування:

- вийти за власні межі (“відкритись іншому”);

- розуміти (“дістатися згоди”);

- взяти на себе відповідальність за долю іншого (“захворіти іншим”);

- віддавати (щедра й безвідплатна самовіддача);

- бути вірним.

Єдність людства - ключова ідея персоналізму Муньє. Свободу він розуміє як утвердження особи (“Свободою живуть, а не милуються”). Дух свободи може бути виражений так: “Битва за свободу не має кінця”[253].

Північноамериканський персоналізм бере свій початок від філософа (і священика) з Бостона Борда Паркера Боуна (18471910), який у 1908 р. видав книгу під назвою “Персоналізм”. Загальною філософською основою цього варіанта персоналізму став принцип плюралістичного ідеалізму, прототипом якого була монадологія Лейбніца. Все суще є духовним одиничним. У Брайтмена (1881-1953) центр переміщується у сферу аксіології. Особа - вища цінність. Персоналізм же в цілому для Брайтмена “є віра в те, що всесвіт це є суспільство свідомих істот, що енергія, яку описують фізики, є Божою волею у дії, і що не існує безсвідомого, безособового буття. Все, що є, є свідомий дух, або деяка фаза чи аспект свідомого духу”.

Особа священна і недоторканна як прояв космічної енергії, яка створює світ і надихає все геніальне в людині. Особа - первинна, а суспільство - вторинне.

Північноамериканський персоналізм дуже негативно реагував на технічну цивілізацію: людина придушена своїми творіннями. Представники цієї течії виступали за теократію, за перетворення суспільства у моральний еквівалент Бога.