6.3. Неоплатонічний період у філософії Відродження

6.3. Неоплатонічний період у філософії Відродження

Склалось так, що гуманізм до значної міри був орієнтованим на Платона. Це давало змогу критики Аристотеля, на якого спиралась середньовічна схоластика, особливо томізм. Платонізм Відродження подавав Платона у християнізованому вигляді, а у Флоренції навіть була у 1459 р. створена платонівська Академія, де Платон вважався “богом серед філософів”

Одним з видатних філософів неоплатонічної тенденції був Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494). Красень-аристократ вразив сучасників раннім виявом обдарованості, вченістю і романтичним життям, яке, правда, закінчилось загадковою ранньою смертю. Коли Мірандолі було 23 роки він опублікував 900 тез, із захистом яких мав намір виступити у Римі на диспуті, куди запрошені були вчені з усієї Європи. У цих тезах було еклектично змішане все, що він знав. Мірандола хотів узяти все раціональне звідусіль, включно з Платоном. Його світоглядні уявлення тяжіли до пантеїзму. Створений світ виглядає у нього ієрархізованим: ангельська, небесна й елементарна сфера. Бог - завершуючи сутність світу. Для пізнання світу Мірандола вважав доцільним використовувати всі засоби: магію, Кабалу, теологію, вчення прибічників Арістотеля і Платона. Своєрідною передмовою до знаменитих “Тез” могла б бути названа декларація Мірандоли “Промова про достоїнство людини”, в якій проголошується: “Хто не буде захоплюватися людиною!”[113]. Доводиться це тим, що всі створіння призначені бути тим, чим вони є. Людина ж, єдина з створінь, розміщена на межі двох світів. Її властивості не визначені наперед, а задані в такий спосіб, що людина сама творить власний образ згідно обраній формі. Таким чином людина може підійматися через чистий розум і стати ангелом, а може й ще вище. Отже велич людини буде полягати у мистецтві стати творцем самої себе.

Поворот до платонізму пов’язують також з ім’ям Марсіліо Фічіно (1433-1499), який здобув славу у таких видах творчої діяльності як переклади Платона, Плотіна, у філософії у напрямку дослідження душі як світового зв’язку та переосмислення у християнському дусі поняття “платонічна любов”. Метафізичні думки стосовно реальності йдуть у Фічіно цілком у дусі неоплатонізму: описування в спадному порядку послідовності досконал остей. Угорі Бог, потім ангели, душа, якість (= форма) і матерія. Душа - чудо природи, вона займає серединне місце, поєднує земне й небесне, є безсмертним у смертному.

Однак найбільш глибоким мислителем неоплатонічної орієнтації був Ніколай Кузанський (1401-1464). Надзвичайно обдарований та енергійний священик, він у 1448 р. став кардиналом. Залишив багато творів, серед яких “Про вчене незнання”, “Простець”, “Про припущення” тощо.

У філософському відношенні фігура Кузанця суперечлива. З одного боку він виріс з традиції середньовічного філософування, хоч і зі значним впливом пантеїстичних ідей, а з іншого боку, його погляди формувались і під впливом містичних творів. На нього також вплинула широка гуманістична течія тих часів. Цікавився він також математикою та іншими науками.

Загальне значення філософської діяльності Кузанського полягає в тім, що він перевів філософські традиції середніх віків на обміркування проблем епохи гуманізму. Центральною у його філософії є проблема співвідношення Бога і світу. Але такий “теоцентризм” суттєво відрізняється від середньовічного богослов’я. Н. Кузанський вважав, що повноти пізнання Бога неможливо досягнути у термінах схоластичної формальної логіки і тому слід виходити з принципу “незнання”, з несумірності об’єкта пізнання і тих понять і визначень, які докладаються до

нього. Єдино можливим способом пізнання Бога є так зване апофатичне або заперечне богослов’я, оскільки ніяка сукупність якостей Бога не може вичерпати всю безмежність і велич божественної природи. Бог трактується ним як безконечне єдине начало і водночас як прихована суть усього. Це фактично є неоплатонічна ідея. Кузанець ставить проблему Бога не як теологічну проблему, а як суто філософську і зокрема як гносеологічну, вказуючи на такі ступені пізнання: а) чуттєві сприйняття; б) розсудок, який спроможний розрізнювати суперечності; в) розум, що здатен співставляти їх; г) інтуїція, яка дає змогу спостереження співпадання суперечностей у безконечній єдності максимуму. Інтуїція - це і є “вчене незнання”.

Отже вирішується вказана проблема діалектично, як перехід від єдиного до численного, від безконечного до конечного. Ідея співпадання протилежностей проводиться Кузанським у космології і в розумінні природи людини. Людина містить у собі божественну досконалість (максимум), однак тільки як у людстві в цілому, окрема ж людина містить мінімум.

Віру Кузанець ставить вище розуму, хоча віра розуміється тут не в богословському, а у філософському смислі. Він згоден з тезою, що з віри починається будь-яке розуміння, але йдеться не про сліпу віру без елементів розуміння. “Віра у згорнутому вигляді містить усе, що осягається розумом, пізнання є розгортанням віри; віра керує розумом, розум поширює віру” - писав Н. Кузанський[114]. Цей філософ доби Відродження значно вплинув на подальший розвиток філософії. Його діалектичний спосіб мислення був сприйнятий Дж. Бруно, Я. Бьоме, перейшов у німецьку філософію XVIII-XIX ст., з його пантеїзму виходить Спіноза, а космологічні ідеї розвиває Декарт.