1.1. Філософія правосуддя як напрям філософії права
1.1. Філософія правосуддя як напрям філософії права
У теорії правосуддя здійснюється судами, на практиці — суддями. Правосуддя — це не лише умоглядна проблема теорії чи філософії права, а й практична проблема конституційного права, процесуальних юридичних наук, конкретизована у юридичній діяльності численних суб’єктів права. Сьогоднішня науково-практична актуальність правосуддя в Україні, з-поміж іншого, зумовлена її соціальною значимістю. Правосуддя стає суттєвим соціальним і приватним інтересом людини, правом, забезпечити яке покликана судова система.
Задамося базовим питанням: що таке правосуддя?
У правовій думці правосуддям традиційно вважають «правозастосувальну діяльність суду з розгляду і вирішення [справ] у встановленому законом процесуальному порядку…»[4]. Якщо вважати це визначення довершеним, то логічним є висновок: будь-яка зазначена діяльність суду є здійсненням правосуддя. Це означало б, якщо спрощено, що будь-яке, чи кожне, рішення суду констатує здійснення правосуддя.
Утім, сторони справи нерідко залишаються незадоволеними рішенням суду, оскаржують його і добиваються скасування. Тому точніше було б вважати, що не будь-яка зазначена вище діяльність суду є правосуддям, а, натомість, є судочинством, тобто «процесуальною формою здійснення правосуддя, діяльністю суду»[5]. Відтак, пропонується скорегувати визначення правосуддя, традиційне для теорії та конституційного права.
Водночас цим одним корегуванням ми навряд чи сприяли б розв’язанню практичних проблем правосуддя. Так, можна вважати, що хтось звертається до суду, аби здійснити в ньому судочинство. Але цей хтось звертається із певною метою. І визначення цієї мети як правосуддя зумовлює необхідність з’ясування сутності правосуддя — тобто його філософії.
З’ясування сутності правосуддя і є завданням наступного фрагменту. Ми спробуємо викласти без претензій на вичерпність дискурс про філософію правосуддя як прикладну філософію права, що ґрунтується на розумінні, зокрема плюралістичному, філософії права. Йтиметься про філософію правосуддя як частину філософії права. Відтак, розгляньмо філософію права і філософію правосуддя як загальне і конкретне (чи одиничне), філософію правосуддя — як окремий, зокрема прикладний, напрям філософії права[6]. Така постановка обґрунтовується нами на основі представлених далі розумінь філософії права та, відповідно, філософії правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на праворозумінні. Предмет філософії права зумовлений певним праворозумінням. Праворозуміння — це «усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій»[7], спосіб освоєння правової дійсності; цим терміном «позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність»[8]. «Різні підходи, аспекти, точки зору щодо поняття права та окремих форм його впливу» — це «зміст праворозуміння»[9]. Праворозуміння відрізняють від «правоназивання»[10] і розрізняють за «основними напрямками вчення про право»[11], «підходами»[12], «основними концепціями»[13], «школами»[14], «типами»[15], «парадигмами»[16], «станами»[17], «течіями»[18], тощо.
Праворозумінню в сучасній науковій юридичній думці властивий плюралізм, звідси і плюралізм філософій права та правосуддя, а також «проблема змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права (, що) може видатись принципово нерозв’язуваною»[19].
Визначаючи предмет філософії правосуддя через певне праворозуміння, ми конкретизуємо її, виявляємо багатоманітність смислів правосуддя. Так, правосуддя може визначатися через призму юснатуралістичного, позитивістського (легістського, соціологічного, тощо) чи інтегративного праворозуміння або їх концепцій. Йдеться про значення праворозуміння не лише для реалізації чи застосування права (правозастосування) в розумінні застосування правових приписів, а й про їх застосування з огляду на те, що може вважатися таким приписом, нормою права.
У широкому розумінні філософія правосуддя виявляється через проблему судового праворозуміння. На практиці можна помітити прихильність суб’єкта до певного праворозуміння (наприклад, судді, представника сторони чи навіть законодавця). Це виявлення сприяє не лише кращому розумінню правової позиції, аргументації певного суб’єкта, що бере участь у здійсненні правосуддя, але й з’ясуванню того, яким є зміст ролі суб’єкта в здійсненні ідеї правосуддя. Іншими словами, йдеться, наприклад, про те, чого прагнутиме суддя: досягнення справедливості (в його розумінні) чи суворого дотримання букви закону, що може суперечити справедливості.
Яка ще роль праворозуміння у правосудді? З-поміж найбільш типових прикладів — правоінтерпретаційна діяльність суду. Так, щодо «юридичного тексту відбувається певною мірою і процес «смислотворення», інакше кажучи — процес «приписування» йому саме того смислу, який уже відшукано у позатекстових джерелах»[20]. Тому, коли йдеться про роль праворозуміння в ухваленні судових рішень та їх тлумаченні, доречно застосовувати категорії текстуалізму і контекстуалізму. Це сприятиме не лише дослідженню дійсного змісту правового положення нормативно-правового акта, але й розумінню підстав і мотивів ухваленого рішення з позицій праворозуміння. Якщо текстуальний підхід визначає розуміння тексту рішення, то контекстуальний — контексту, в якому воно приймалося. Так, наприклад, рішення (та аналіз його змісту) про засудження до страти Сократа не можна вважати цілісним без урахування обставин, які зумовили процес над Сократом, історичних, соціальних умов тогочасних Афін. Те саме стосується більш сучасного процесу над Саддамом Хусейном: з-поміж контекстів процесу й судового рішення про засудження до страти є захоплення Іраку «силами коаліції», повалення режиму С. Хусейна, наявність смертної кари як виду покарання, тощо. Контекстуальний підхід дає змогу пояснити вплив різних чинників на судові рішення, зокрема і неправових (позаправових). Тому контекстуальний підхід є істотним чинником аналізу судового рішення, й зрештою «звіренням» його з ідеєю правосуддя.
Як відзначалося, у випадку з предметом філософії права проблема змістовної, формальної чи неформальної уніфікації предмета філософії правосуддя або ж, на практиці, їх інтеграції (інтегрування) є складно вирішуваною чи засадничо невирішуваною.
Водночас і при здійсненні правосуддя у різних формах судочинства відбувається вирішення колізій праворозуміння. Наприклад, шляхом вибору певного праворозуміння (його застосування) через голосування при колективному ухваленні рішення: думка тих суддів, які становлять більшість, вважається прийнятою і визначає зміст рішення. Отже, можна говорити не стільки про «правильне», скільки про домінуюче праворозуміння — таке, якого додержується більшість суддів (інших учасників процесу) в справі.
Так, судове рішення, наприклад, у резонансній справі «Ющенко до ЦВК», яку розглядав і вирішив Верховний Суд України 2004 року, засвідчило, що більшість суддів є прихильниками так званого «широкого праворозуміння», за яким принципи права (в цій справі: виборчого права) — «складова» права, а верховенство права як принцип зумовлює право суду визначати додаткові способи відновлення порушеного права (прав виборців). Суддя чи судді, які незгодні з певним рішенням більшості суддів, можуть викласти свої позиції в окремій думці (думках). Так відбувається «цивілізована боротьба праворозумінь» у здійсненні правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон. Таке розуміння теж зумовлене видом праворозуміння, про що вже йшлося, є його конкретизацією.
«Розрізнення і співвідношення права та закону і є тією предметною сферою і теоретичним простором, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута як послідовне філософсько-правове вчення. Сенс сказаного можна резюмувати так: предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні із законом»[21].
За такого визначення предмету філософія правосуддя постає як предметна сфера правосуддя та законосуддя. На перший погляд може видатися, що ця проблема надумана. Адже суд — це «закон, що промовляє»: він зобов’язаний застосовувати саме закон (а не право), керуватися процесуальним законом у здійсненні правосуддя. Втім, історія, зокрема й права, знає приклади розрізнення права і закону в судовому правозастосуванні: інквізиційні процеси, процеси часів соціал-нацистської Німеччини, сталінських репресій, самосуд, тощо.
Конкретизуймо проблему розрізнення і співвідношення права і закону в правосудді. Йдеться як про правозастосувальну чи правоінтепретаційну діяльність суду, так і про діяльність суду в контексті мети правосуддя. Наприклад, мова може йти про те, що метою правосуддя є не лише формальне (наприклад, будь-яке) вирішення спору. Адже, говорячи словами Арістотеля, «йти до суду — означає звернутися до справедливості, бо суддя бажає бути наче втіленою справедливістю…» (Етика, V, 7). Йдеться про здійснення правосуддя як досягнення справедливості. Додамо, що історично спосіб досягнення такої справедливості фіксувався не просто як рішення, а як правова норма (норма права)[22]. Іншими словами, мова йде не лише про правозастосувальну, але й правотворчу діяльність суду з метою здійснення справедливості.
На підтвердження обґрунтованості визначення справедливості як мети (чи норми) правосуддя варто відзначити термінологічну «закономірність». Еквівалентом терміна правосуддя в англійській мові є термін justice, одним із варіантів зворотного перекладу якого є справедливість. Прийняття ж визначення правосуддя як справедливості зобов’язує: з’являється практична необхідність наповнення змістом процесу — процесу судочинства. Правосуддя постає як справедливе судочинство та процесуальна справедливість.
Відзначимо для контрасту, що історично «проблему співвідношення права і закону, справедливості (aequitas) і позитивного права за умов суперечностей між ними глосатори вирішували на користь офіційного законодавства, і в цьому сенсі вони були законниками, що стоять біля витоків європейського середньовічного легізму. У цьому зв’язку цивіліст І. О. Покровський справедливо відзначав: «…На противагу колишній свободі поводження з позитивним правом і свободі суддівського розсуду, Болонська школа вимагала, щоб суддя, відмовившись від своїх суб’єктивних уявлень про справедливість, тримався позитивних норм закону, тобто Corpus Juris Civilis. Вже Ірнерій проголосив, що у разі конфлікту між ius і aequitas його вирішення належить законодавчій владі»[23].
Ключовим питанням дискурсу при зазначеному розмежуванні є питання про те, що вважати правом чи законом, а також — прихильниками якого праворозуміння є (або повинні ставати) особи, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя. Так, суддя може стати або, умовно кажучи, законником (прихильником права як закону), або правовиком (прихильником, наприклад, верховенства права). Істотним є те, що процесуальний та інші закони, нормативно-кваліфікаційні вимоги теж зумовлюють погляди судді, зобов’язують його ставати чи діяти як прихильнику певного праворозуміння.
Так, зокрема, процесуальний закон (наприклад, України) передбачає, що «рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим» (ст. 213 ЦКП України). Разом із тим, вважається, що «законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом». При цьому передбачається, що «суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону» (п. 6 ст. 14 ЦПК України; порівняйте зі ст. 62 ЦПК України 1963 року[24], який діяв раніше). Постають питання: що означає «свобода неупередженого вирішення судових справ» і які її межі? Чи стосуються слова «що ґрунтується на вимогах закону», слів «внутрішнього переконання» чи слова «свободи»? І що, якщо «вимоги закону» суперечать уявленню судді про те, що означає «бути справедливим»? (Ст. 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, зі змінами і доповненнями) зобов’язує «вперше призначеного суддю» прийняти присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим»). Чи означатиме це, що суддя за «порушення законодавства при розгляді судових справ» буде «лише» притягнутий до дисциплінарної відповідальності (ст. 31 Закону України «Про статус суддів»), а за порушення присяги (тобто за те, що не «буде справедливим») — «звільнений] з посади» (ст. 15 Закону України «Про статус суддів»)?
Судова діяльність, а отже — і діяльність судді пов’язані з вирішенням як так званих «питань факту», так і «питань права»[25]. Тобто судді встановлюють фактичні обставини справи, дають їм юридичну оцінку[26], а також вирішують питання права — саме за допомогою, з-поміж іншого, інструментарію праворозуміння. Отже, питання, зумовлені праворозумінням, можуть мати практичне значення для суддів. Окремі судді відкрито надають перевагу певному право- розумінню, називаються його прихильниками (наприклад, «законник»[27]). Це саме може стосуватися й інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя. Наприклад, прокурорів і слідчих вважають, переважно, прихильниками легістського праворозуміння — законниками.
Прикметно, що плюралізм підходів до праворозуміння властивий також дискусіям серед прихильників «однакового» праворозуміння на предмет того, що вважати (позначати) правом чи законом. У певному розумінні маємо кореляцію філософії правосуддя, що ґрунтується на розмежуванні права і закону, та філософії правосуддя, яка ґрунтується на розмежуванні понять сущого і належного. В обох випадках ідеться про здійснення ідеї правосуддя.
Які конструктивні розробки філософсько-правової думки щодо співвідношення понять право і закон? Виокремимо з-поміж них такі, як ідея так званого «правового закону» (В. С. Нерсесянц), «надзаконне право» (Г. Радбрух), «закон як право» (наприклад, погляди В. П. Малахова).
«Правовий закон» розглядається як «право (з усіма його об’єктивно необхідними властивостями), яке отримало офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом — законну силу. Правовий закон — це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов’язковості, визначеності і конкретності, необхідні для діючого позитивного права»[28].
«Надзаконне право» (ubergesetzliches Recht) та його значення виявляється у контексті аналізу антиномії права, яка вирішується за допомогою так званої «формули Радбруха». Останнє — це результат філософсько-правової рефлексії Г. Радбруха на антиправову ідеологію та практику соціал-націоналізму. Так, у ситуації суперечності між «несправедливим законом» і «надзаконним правом» діє останнє; але лише у виняткових випадках, «коли суперечність діючого закону щодо справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» має поступитися справедливості»[29]. Суд (зокрема судді) найбільш компетентні вирішувати подібні суперечності.
Визначення «закону як права» передбачає подолання «юридико-позитивістського розуміння права, яке зводить сутність закону до його оформлення певним актом волевиявлення влади (в особі її органів), а також до його самодостатності, що не хитається залежно від змін, закладених у ньому соціальним змістом»[30]. Таке трактування сприяє співвідношенню права і закону як взаємодоповнюючого процесу: право стає законом, а закон — правом.
Філософія правосуддя, що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон, є потенційно конструктивною для юридичної практики, зокрема і судової. Межі, зміст її застосування залежатимуть від здатності артикулювати відповідну філософію правосуддя, що ґрунтується як на певному праворозумінні (нині актуальним є контекст верховенства права як ідеї, доктрини та принципу правозастосування[31]), так і філософію правосуддя, що ґрунтується на законорозумінні.
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на розмежуванні сущого і належного. За такого розуміння предмет філософії права — не право, яким воно є, а право, яким воно повинно бути[32]. Тобто йдеться про ідеальне, належне, правильне право. Звідси предметом філософії правосуддя (як частини філософії права) є правосуддя, яким воно повинно бути, тобто належне правосуддя.
Але хто і як визначає, яким повинно бути правосуддя? Суддя, сторони, їхні представники в судовому процесі? Чи «інженери» системи правосуддя — політики, правознавці, тощо? Яка роль у цій системі цінностей, інтересів, потреб?
Дослідження філософії правосуддя в цьому напрямку є потенційно плідним і конструктивним при вивченні (відображення) тих уявлень, які конституюють належне. Ці уявлення можуть бути суб’єктивними (чи то позиціонуватися як такі). Коли йдеться про те, чи здійснилося в сущому належне, критерієм виступатиме певне уявлення про належне й відтак — даватиметься оцінка дійсного з позицій ідеального. Тому неминучі різні оцінки дійсного — залежно від критеріїв певного суб’єкта (чи то об’єктивного критерію). За таких умов філософія правосуддя — критична філософія, тобто критика сущого з позицій належного правосуддя.
Загалом же така філософія правосуддя постає як філософія, предметом якої є ідея правосуддя як певне поняття, точніше — ідея правосуддя та її здійснення. Так, правосуддя як історичний феномен (його розвиток чи занепад в історії) може розглядатися як статично, так і динамічно (критично) — в розумінні поняття правосуддя як ідеї та її історичного здійснення. Критичність як властивість є конструктивною за умови, що вона сприятиме встановленню належного здійснення ідеї правосуддя.
Яка практична роль зазначеного розуміння філософії правосуддя?
Зважаючи на плюралізм думок суддів, наприклад, щодо підходів до вирішення юридичних питань справи, виникатиме (чи не заперечується) можливість артикуляції певної позиції як належної. Ймовірність подібної можливості примножується й позиціями інших осіб — учасників здійснення правосуддя. Зрештою, кожен фрагмент здійснення правосуддя може піддаватися критичному аналізу з позицій належного.
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на певному філософському розумінні того явища, яке позначається поняттям право, чи на розумінні права з позицій певного розуміння, інтерпретації. За цим критерієм філософія правосуддя постає за різними напрямами філософії: як онтологічна філософія правосуддя, або онтологія правосуддя (правосуддя як буття, тощо), гносеологія правосуддя (правосуддя як пізнання, тощо), аксіологія правосуддя (правосуддя як цінність, ціннісні виміри правосуддя, тощо), антропологія правосуддя (людський вимір правосуддя), феноменологія правосуддя (правосуддя як феномен, тощо). За такого розуміння філософія правосуддя розкривається у її різних аспектах й загалом представляється як багатоаспектне явище.
Зважаючи на високий рівень абстракції, специфічний інструментарій, складно однозначно представити практичну цінність такої постановки філософії правосуддя для цілей, наприклад, судової практики. Водночас, важко переоцінити її значення для цілей формування, умовно, спеціальної частини філософії правосуддя. Уявляється і певна практична функціональність такої філософії правосуддя: вона може проявлятися на рівні формування особистісної філософії судді чи інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на розумінні філософії як науки про закономірності. На відміну від вище наведеного розуміння, таке розуміння філософії права зумовлене поглядом, за яким предметом науки філософії права «є найзагальніші (гранично загальні) об’єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається термінопоняттям «право»[33].
Такий підхід також відмінний від підходу, за яким предмет філософії права визначається певним (напрямом, школою, типом) праворозуміння. Натомість, цей підхід має на меті «визначити в онтологічному й соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова реальність», тоді як розкриття його сутності залишається філософсько-правовим школам.
За такої постановки філософія права постає як спільний об’єкт дослідження двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права; кожна з них «освоює» цю «спільну територію» під різними кутами зору. При цьому йдеться про науку, тобто пізнання, в першу чергу, закономірностей (наприклад, як об’єктивних, необхідних, суттєвих й для певних умов сталих взаємозв’язків державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, які (взаємозв’язки) безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях)[34].
У цьому сенсі філософія правосуддя може постати, наприклад, як ідея (філософія) судової (процесуальної) справедливості (ключова категорія — справедливість), судова змагальність, судова конфліктологія, тощо — зі своїми принципами, ціннісними засадами, а також закономірностями виникнення та функціонування явища, яке позначається термінопоняттям «правосуддя».
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на пошуку смислів. Філософія права постає як смислошукання, пошук сенсів і, на відміну від науки (філософії права як науки), не ставить собі за мету чи не претендує на виявлення закономірностей, істини. «Філософія права, як загальнометодологічна галузь знання, покликана дати світоглядне розуміння права, його сенсу та призначення для людей, кожної особи, обґрунтувати глибинні соціальні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про граничні засади права як одного із способів людського буття. Філософсько-правовий підхід характеризується рефлективністю думки, тоді як загальна теорія права відрізняється теоретизуючою правосвідомістю, пошуком і обґрунтуванням закономірностей розвитку та функціонування державно-правових феноменів»[35].
Філософія правосуддя, яка ґрунтується на такому розумінні філософії правосуддя, сприяє розкриттю смислів правосуддя, які інакше могли б і не розкриватися. Так, правосуддя, наприклад, може поставати, обґрунтовуватися чи раціоналізуватися, як гра, комунікація, юридизація буття, тощо, а також конструювання, наприклад, іншої реальності, вимірів за допомогою образів із середовища правосуддя (вислови, на кшталт «а судді хто?»). Такі смисли можуть відображатися у метафорах, які, в свою чергу, сприятимуть як розумінню, так і конструюванню дійсності, зокрема і правової[36] (наприклад, у нашому дослідженні — справедливість є метафорою правосуддя).
Підсумовуючи викладене, відзначимо, що нами запропоновано кілька підходів до розуміння філософії права і правосуддя. Вони ґрунтуються на засадах (1) праворозуміння, (2) співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон», (3) розмежування сущого і належного, (4) певного філософського розуміння права; (5) розуміння філософії як науки про закономірності; (6) пошуку смислів. Запропоновані розуміння філософії правосуддя як прикладної філософії права можуть бути розширені.