7.5. Конституційна мораль правотворчості

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

7.5. Конституційна мораль правотворчості

Нині, за умов, коли положення просвітницьких доктрин юснатуралізму значною мірою об’єктивувались у позитивно-правовому інституті прав людини, звернення до деонтологічної аргументації, яка ґрунтується на розрізненні природного та позитивного права (права і справедливості, з одного боку, та закону, з іншого) є явищем не дуже поширеним у юридичній практиці. Тут не становить винятку й вітчизняне конституційне судочинство. Тому особливо прикметними видаються випадки, коли КСУ чи його окремі судді вдаються у своїй практиці до моральнісних аргументів.

Вперше така ситуація мала місце 14 грудня 1999 року в Окремій думці судді КСУ О.М. Мироненка стосовно Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року у справі про застосування української мови[765]. На підтримку наведеної автором аргументації тут було використано положення, виведене зі змісту статті 1 Основного Закону: «у правовій державі не можуть діяти неправедні норми», яке ґрунтується на одній з відомих засад моральної юриспруденції — «несправедливий закон не є законом». Юснатуралістичний характер має й вислів «дійсне, а не удаване верховенство права», який виражає типове для природно-правових концепцій розрізнення справжнього й удаваного, виключно формального у праві.

Проте видається дещо сумнівним, що уникнути здійсненого КСУ в цій справі тлумачення суттєво допомогло б «раціоналістичне (юснатуралістичне) праворозуміння»[766] як таке. Адже плюралізм трактувань природного права (див. підрозділ 7.2) дає підстави для сумнівів у тому, що ухвалити справді соціально обґрунтоване рішення дозволила б прихильність більшості суддів КСУ загалом до юснатуралізму. В даному випадку, мабуть, могло б ітись про ті лібералістичні версії природного права, в яких обґрунтовується мінімізація державного втручання у сферу прав людини. Не можна недооцінювати також і ролі впливу на конституційне судочинство політичних чинників.

Одним із проявів деонтологічного підходу у конституційному правосудді є оцінка законодавчих положень з точки зору їх справедливості. КСУ звертається до категорії справедливості у конкретному соціальному контексті, застосовуючи підхід, який може бути позначений як соціально-деонтологічний, або ж соціально-аксіологічний. Особливістю останнього є тісний зв’язок із цільовою інтерпретацією змісту законодавчих положень й сутністю соціально-правових інститутів.

Так, у Рішенні КСУ № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) здійснено соціально-цільове та деонтологічне осмислення сутності правосуддя, яке за своєю суттю «визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (п. 2)[767]. Перша половина наведеного твердження є класичним природно-правовим постулатом: несправедливе правосуддя не є правосуддям. Адже вже сама назва правового явища відображає його істотні ознаки як справедливого, праведного, належного. За відсутності таких ознак відповідний феномен втрачає свій правовий характер і не може позначатись «правоназвою» (П. М. Рабінович). Правосуддя тут визнається таким лише за умови відповідності своїй сутності, якій, у свою чергу, онтично передує його соціально-етичне призначення — здійснення вимог справедливості та поновлення порушених прав учасників спору. Водночас виражена в рішенні вимога «ефективного поновлення в правах» є проявом застосування функціонально-соціологічного підходу, за якого одним із сутнісних ознак правосуддя є його соціальна дієвість.

У цих положеннях чи не вперше у практиці КСУ був представлений аксіологічний природно-правовий підхід, який ґрунтується на поєднанні гносеологічної оцінки державно-юридичних явищ (зокрема, норм законодавства, діяльності органів законодавчої чи судової влади) як істинних, справжніх, із їх деонтологічною оцінкою як справедливих, правових. В основу таких оцінок покладено ціннісно-телеологічне розуміння правових феноменів, етичне осмислення їх сутності та призначення в суспільстві. Згодом такий підхід було розвинуто й у рішеннях КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (справа про призначення судом більш м’якого покарання)[768], № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес)[769] та № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[770].

З огляду на те, що Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року вже ставало предметом спеціального аналізу у вітчизняній доктрині[771], наголосимо лише на одному моменті, який у зв’язку з цим актом видається нам важливим. Як відомо, сам термін «справедливість» зустрічається в Конституції України лише один раз — при визначенні засад побудови бюджетної системи України (стаття 95), що з позицій позитивізму навряд чи могло б вважатись достатньою підставою для надання принципу справедливості загальноконституційного й загальноправового значення. Отож можна дійти висновку, що КСУ розглядає справедливість як неписану (хоча й «за-писану») загальновизнану засаду права, як ідею права та як його «загальний зміст», однією з форм втілення яких виступає Конституція (підпункт 3.4 пункту 3 Рішення КСУ у справі про призначення судом більш м’якого покарання)[772]. Відтак, у тлумаченні Основного Закону було використано підхід, суть якого розкрита в Окремій думці судді КСУ П. М. Ткачука стосовно Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року в справі про вибори Президента України: «…результатом процесу тлумачення має бути з’ясування неявного змісту норми, того, що законодавець мав у ній вказати (!), але з якоїсь причини не зробив цього…»[773] (курсив мій — С.Р.).

Звернення ж до поняття «ідея права» свідчить про те, що в цьому пункті природно-правова аргументація КСУ набуває, так би мовити, ідеально-метафізичного виміру, — який, однак, нерозривно пов’язується із суспільними аспектами справедливості, з соціальною морфологією природного права, із формами втілення цієї ідеї у правотворчу та у правозастосовну діяльність.

У низці випадків КСУ визначає з деонтологічних позицій як окремі обов’язки законодавця, так і ті загальні принципи, які їх визначають — йдеться про вимоги, що їх можна, перефразовуючи відомий вислів Лона Л. Фуллера, віднести до конституційної «моралі правотворчості».

Так, наприклад, у резолютивній частині Рішення № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року КСУ адресував Верховній Раді України вимогу привести положення статті 69 Кримінального кодексу України у відповідність із вказаним рішенням[774]. У мотивувальній частині Рішення № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року КСУ прямо вказав на необхідність заповнення прогалини у законодавстві про банкрутство як на позитивний обов’язок законодавця[775].

Залишаючи осторонь питання про дотримання в цих приписах меж повноважень КСУ, зауважимо, що, на наш погляд, імпліцитну вказівку на конкретні позитивні обов’язки законодавця слід вбачати загалом в усіх випадках констатації КСУ неконституційності положень того чи іншого закону з мотивів відсутності у ньому тих норм, які, виходячи з писаних чи неписаних конституційних засад або ж із духу «Конституції як єдиного цілісного документа» (п. 2 Рішення № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року)[776], повинні б у ньому міститись. З іншого боку, акти КСУ, в яких вказується на неконституційність правил, прямо встановлених у законі, повинні розглядатись як такі, що ухвалені на підставі загальної конституційної заборони подібних проявів законодавчої діяльності.

Аналіз актів КСУ дає підстави вважати засадами конституційної моралі правотворчості наступні.

Справедливість як домірність та рівність (Рішення КСУ № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (підпункти 5.5 пункту 5), Рішення КСУ № 14-рп/2004 від 7 липня 2004 року (підпункти 4.1,4.2 пункту 4)[777], Рішення КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (підпункт 4.1, 4.2 пункту 4)[778].

Прикладами соціологічної конкретизації засади домірності (у термінології КСУ — «розмірності») можуть бути Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[779] та № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності)[780]. Прикметно, що у згаданому вище Рішенні від 24 березня 2005 року (підпункт 4.3 пункту 4) справедливість, що розглядається як баланс приватних та публічних інтересів у податкових відносинах, трактується, з посиланням на статтю 8 Основного Закону, як конституційність.

Перевірка конституційності законодавчих норм виступає тут як оцінювання їх справедливості, здійснюване в одному випадку на засадах простої рівності як формальної тотожності (див., напр., Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року), а в іншому — за принципом домірності, який у західній традиції права має назву пропорційності[781]. Таким чином, в актах КСУ «ідея права» та «ідеологія справедливості» розкриваються двома відмінними способами: а) за посередництвом засади «арифметичної» рівності та б) на основі рівності «геометричної» (домірності)[782]. У першому випадку йдеться про формальну однаковість, тотожність; у другому — про ціннісне балансування, зважування законодавчих цілей та юридичних засобів їх досягнення.

Якщо вести мову про домірність не суто в тому вузькому сенсі, якого ця засада набула нині в практиці європейських судових інституцій, а в більш широкому значенні відповідності та «правосудності», яке надавалось їй Арістотелем (Нікомахова етика, 1131 в 15), тоді принцип рівності виступатиме окремим випадком дії засади домірності[783].

Таке співвідношення між згаданими засадами підтверджується, зокрема, й рішеннями КСУ в справах стосовно недоторканності окремих категорій посадових осіб (рішення у справі про Рахункову палату від 23 грудня 1997 року № 7-зп[784]; про незалежність суддів як складову їхнього статусу від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004[785]; щодо недоторканності та імпічменту Президента України від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003[786]). Аналіз цих актів дає підстави для загального висновку, що ті особливості правового статусу окремих категорій посадових осіб (народних депутатів, Президента України, суддів), які обґрунтовані їх публічно-правовим функціональним призначенням, закріпленим у Конституції України, не суперечать конституційному принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом. На наш погляд, тут можна стверджувати про дію засади домірності, складовою якої тут виступає принцип рівності, сфера застосування якого звужується стосовно окремих категорій осіб.

Принципи формальної рівності та домірності є юридико-технічними інструментами, кожен з яких може слугувати досягненню конституційної справедливості. Однак у відповідних випадках кожній із цих засад властиві як переваги, так і недоліки. Перевагою першої є формальна визначеність, можливими недоліками — надмірна жорсткість та неможливість врахувати особливі обставини справи. Другий принцип є гнучким, з огляду на що він позбавлений згаданих недоліків, однак його зворотним боком є недостатня правова визначеність.

З урахуванням неодноразового звернення КСУ до принципів рівності й домірності слід наголосити на недопустимості зведення справедливості виключно до одного з двох вищеназваних її вимірів та на необхідності випрацювання й конкретизації критеріїв, за посередництвом яких повинні визначатись соціальні підстави застосування названих аспектів загальної засади справедливості. Необхідність застосування тієї чи іншої засади повинна бути аргументована в мотивувальній частині рішення. Актуальність цього завдання підтверджують Окремі думки суддів КСУ стосовно тих його актів, у яких провідним принципом випрацювання рішення стала засада формальної рівності[787].

У сфері обмежування суб’єктивних конституційних прав осіб найважливішим критерієм домірності є принцип непорушності сутності обмежуваного права. Така непорушність розглядається як мінімальна гарантія його законодавчого забезпечення (пункти 3, 6 Рішення КСУ № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року (справа про смертну кару)[788], підпункт 5.2 пункту 5 Рішення КСУ № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (справа про постійне користування земельними ділянками)[789], підпункт 6.3.2. пункту 6 Рішення КСУ № 2-рп/2008 від 29 січня 2008 року (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі їх суміщення)[790].

Поняття «сутності права», використане КСУ в рішенні по справі про постійне користування земельними ділянками, передбачає якісну оцінку тих можливостей, які становлять зміст відповідного права, та виявлення його деякого «серцевинного» (С. П. Добрянський), «мінімального» змісту. Логічний та генетичний зв’язок цієї конструкції з класичним юснатуралізмом зумовлюється вимогою відповідності між можливостями, що випливають із загальнопоширеного («очевидного»)[791] значення слів, якими позначається відповідне право, й реальними можливостями, через які розкривається зміст права, що розглядається, при його законодавчій конкретизації.

Довіра особи до держави та правова визначеність. Важливі вимоги до якості юридичної техніки, виведені з конституційних принципів рівності й справедливості, були сформульовані в рішенні КСУ в справі про постійне користування земельними ділянками: правова норма має бути визначеною, ясною і недвозначною, «оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (підпункт 5.4 пункту 5 цього Рішення)[792]. Правова визначеність тут підпорядковується довірі громадян до держави — цінності, яка набула морально-юридичного й соціально-цільового значення у Рішенні № 6-рп/99 від 24 червня 1999 року (справа про фінансування судів)[793]. У вже згаданій справі про податки цю цінність було названо поряд із безпекою людини і громадянина (п. 4), а у справі про соціальні гарантії громадян вона була визнана принципом, підрив якого «закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави» (підпункт 3.2 пункту 3 Рішення № 6-рп/2007 від 9 липня 2007 року)[794].

Природно-правовий характер розглянутих вище засад конституційної моралі зумовлюється насамперед їх генетично-смисловим зв’язком з концепціями природжених і невід’ємних прав людини та опертям на соціально- етичні, позапозитивні критерії оцінки закону, а також їх сутнісно-змістовною пізнавальною спрямованістю.

При цьому роль деонтологічного й аксіологічного підходів у конституційному правотлумаченні й правозастосуванні полягає у виявленні філософсько-правових та морально-політичних принципів, які визначають юридичні межі суверенітету нормотворчої влади. Такі принципи слугують критеріями оцінки якості юридичної форми (правова визначеність) та змісту законодавчих рішень (непорушність сутності конституційного права особи, рівність і домірність). Таким чином, конституційне судочинство виступає одним із засобів реалізації загальної вимоги правотворчої справедливості.

Природно-правовий характер розглянутих засад конституційної моралі зумовлюється насамперед їх генетично-смисловим зв’язком з концепціями природжених та невід’ємних прав людини та опертям на соціально-етичні, по- запозитивні критерії оцінки закону, їх сутнісно-змістовною пізнавальною спрямованістю.

Роль деонтологічного й аксіологічного підходів у конституційному пра- вотлумаченні й правозастосуванні полягає у виявленні філософсько-правових та морально-політичних принципів, які визначають юридичні межі суверенітету нормотворчої влади. Такими принципами виступають засади, що слугують критеріями оцінки якості юридичної форми (правова визначеність) та змісту законодавчих рішень (непорушність сутності конституційного права особи, рівність і домірність).

Між використовуваними у конституційному правосудді підходами існують функціональні відмінності. Так, критично-оцінювальна функція природного права реалізується в практиці КСУ за посередництвом деонтологічного підходу, тоді як його пізнавальна, пояснювальна й індивідуально-регулятивна функції — насамперед на основі соціально-онтологічного.

Висновки. Таким чином, залежно від ролі, яку відіграють природно-правові підходи у прийнятті окремих актів КСУ, можна виокремити їх два значення: основне (аргументаційне) та допоміжне. У першому випадку природно-правові поняттєві конструкції стають смисловим центром рішення, набувають активного ціннісно-правового значення; в другому їх роль обмежується розв’язанням окремих пізнавально-інтерпретаційних завдань.

Поєднання соціально-онтологічного, деонтологічного й аксіологічного підходів уможливлює соціально-цільове та ціннісно-етичне осмислення державно-юридичних явищ, встановлення зв’язків позитивного права з тими антропосоціальними феноменами, уявлення про які слугують критеріями легітимації державної нормотворчості. Від того, наскільки адекватно виявлені та враховані згадані вище фактори, залежить і ступінь справедливості правових актів самого КСУ.

Звернення до природно-правових підходів у практиці конституційного судочинства пояснюється, з одного боку, тим, що саме конституційні суди, зазвичай, частіше й інтенсивніше, аніж інші національні судові органи, покликані у своїй діяльності адаптувати розуміння Конституції і законів до соціальних змін, оперативно реагувати на ці зміни своїми рішеннями. З іншого боку, основний зміст конституційної юрисдикції становить оцінка позитивного права з точки зору закріплених в Основному Законі найвищих правових цінностей, загальних засад права. Для виконання означених завдань природно-правова аргументація виявляється найбільш прийнятною, доречною й, зрештою, у багатьох випадках найбільш переконливою.

Попри очевидні переваги, пов’язані з розширенням концептуально-методологічного інструментарія офіційного правотлумачення за рахунок юснатуралістичних підходів, нині залишається актуальною проблема виваженого й соціально обґрунтованого їх використання, яке не йтиме на шкоду правопевності, стабільності державно-юридичного правопорядку й довірі людини до рішень органів судової влади.

Як видається, одним із засобів, які посприяли б розв’язанню цього завдання, могла б бути соціологічна експертиза правових актів, що їх розглядає КСУ, результати якої оприлюднювались би у мотивувальній частині його рішень та висновків. Адже, наприклад, у загальному судочинстві використання експертизи (щоправда, дещо іншого характеру) не тільки легалізоване, але у низці випадків є обов’язковим.

Наведені положення, гадаємо, можуть сприяти обґрунтуванню такого різновиду інтегрального праворозуміння, згідно з яким самі методи правотлумачної та правозастосовної діяльності виступають засобами реалізації природно-правових засад. У такий спосіб юснатуралістичні підходи до випрацювання юридичних рішень можуть бути органічно інтегровані в практику правосуддя, слугувати її необхідною й невід’ємною складовою.