6.2. Судова інтерпретація факту

6.2. Судова інтерпретація факту

Як було нами встановлено, першою з трьох головних герменевтичних проблем для судді постає інтерпретація фактичних обставин справи. Зміст даної процедури описується, зокрема, А. Бараком так: «Цей тип розсуду стосується, наприклад, питання про те, чи був присутній Ікс в місці Ігрек у час Зет, чи ні. Цей розсуд дійсно є найбільш важливим у судовому процесі, оскільки більшість спорів, які виносяться на розгляд суду, стосується тільки фактів. Звісно, класична роль судді полягає у встановленні фактів на основі даного правила. Відповідно, складність тієї служби, яку судова система несе для суспільства, полягає у владному встановленні фактів. У переважній більшості конфліктів сторони не обговорюють право або його застосування, і єдина розбіжність між ними стосується того, що в дійсності мало місце. В цьому їм не вдається прийти до згоди, і єдиний шлях вирішення конфлікту — це передача його третій стороні, об’єктивній та незалежній, яка прийме рішення про факти і висновки, що з них випливають»[491].

Таким чином, судове осягнення факту — це, як правило, інтерпретація-в- часі. При цьому, як пояснює О. Черданцев, «об’єктом юридичної кваліфікації може бути будь-який факт, що має юридичне значення: факти-дії і факти- події, дії правомірні та неправомірні; факти минулого, теперішнього і майбутнього; факти позитивні та негативні («відсутні»)[492]. В переважній більшості випадків у цій операції «відтворення минулого» суддя намагається силою власного «Я» проникнути у віддалений від нього час, щоб побачити випадок, осмислення якого є необхідним у контексті вирішення справи. Причому, як зауважує Р. Циппеліус, фактами є «не лише предмети, які можна безпосередньо відчути органами чуття, а й певні психічні явища, наприклад, спалах жаги до насильства чи рішення вчинити вбивство, які є конкретними і встановлюваними в часі подіями. Фактом є також те, що певні вчинки або певна поведінка (наприклад, звичаї, конкурентні дії, тощо) в конкретному історичному відрізку були схвалені або, навпаки, не були схвалені певними людьми чи категоріями людей (наприклад, більшістю членів суспільства, тощо)»[493].

Отже, діяльність із встановлення факту, здебільшого будучи процесом відновлення обставин минулої події через силу власного історичного відчуття, як і будь-яке інше гуманітарне пізнання, насамперед, є працею духовної (психологічної) сфери. Цей суддівський акт, головну роль у якому відіграє «спілкування» із доказами по справі, є своєрідним реставруванням «колишнього» з вибудовуванням у свідомості досліджуваних обставин у їх взаємозв’язках, які завжди просякнуті духом суб’єкта. Так, за словами Л. Богословської, «подія злочину як явище об’єктивної дійсності пов’язана з нею численними різноманітними внутрішніми і зовнішніми зв’язками, що мають необхідний і обов’язковий характер. Вчиняючи злочин, людина вступає в певні відносини з іншими особами (співучасниками, потерпілими), вона використовує різні предмети як знаряддя злочину, своїми діями вона порушує певний порядок речей і їх зв’язків, внаслідок чого утворюються нові зв’язки і відносини. Виявляючи і встановлюючи їх, органи розслідування і суд пізнають суть злочину»[494].

Особливої ваги набуває вміння «історичного розуміння» для судді і з огляду на те, що, як відзначає Е. Мурадьян, «час здатен приховати істину. Докази зникають або стають непридатними. Свідок після спливу багатьох років після інкримінованих у вину підсудному подій мало що пам’ятає. Пам’ятає лише, що був скандал між потерпілим і обвинуваченим, але хто кого обвинувачував у шахрайстві, не пригадує. Або скаже, що вони обвинувачували один одного «в чомусь». Час безжальний до істини, яка цікавить суд, від якої залежать рішення, права і долі»[495]. Ось чому для судді дуже важливо оволодіти мистецтвом історичного відчуття та переживання.

Саме таку концепцію відновлення минулого, як відомо, детально розробив В. Дільтей, відповідно до ідей якого суб’єкт «повинен не просто відтворити істинну картину історичної події, але «пережити» її заново, «розтлумачити» і відтворити як «живе»[496]. В цьому контексті слід згадати і про гадамерівську концепцію історичного розуміння, згідно з якою, як висловлюється Б. Бессонов, «справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди також і продуктивним відношенням. Воно потребує постійного врахування історичної дистанції між інтерпретатором та текстом, усіх історичних обставин, які їх безпосередньо або опосередковано пов’язують, взаємодії минулої і сьогоднішньої духовної атмосфери; це не тільки не ускладнює, а, навпаки, сприяє процесу розуміння історії»[497]. Як зауважує Г.-Е Гадамер, інтерпретація віддалених у часі об’єктів здійснюється, насамперед, не через експеримент та різноманітні фізичні виміри, — а за допомогою історичного «переживання» у формі внутрішнього осмислення, що дає змогу отримати первинну чисту даність досліджуваного минулого[498]. Саме тому і в цьому сенсі «герменевтика будує міст у просторі, що існує між одним духом та іншим, і зменшує відчуженість чужого духу»[499], виступаючи в ролі інструмента з історичного реконструювання події.

Як було попередньо встановлено, суддя крізь власне юридичне мислення пізнає докази та оцінює їх у сукупності з іншими, перебуваючи, таким чином, у структурі «герменевтичного кола». Дана процедура відбувається інтуїтивно, шляхом ірраціонального внутрішнього моделювання з обов’язковою логічною перевіркою щодо «математичного» узгодження з іншими матеріалами справи. Як справедливо наголошує з цього приводу Л. Богословська, «виявлення відповідності між суб’єктивними враженнями суддів і об’єктивно існуючими обставинами вчиненого злочину досягається в результаті тривалої пізнавальної та практичної діяльності. У процесі пізнання, що йде від суб’єкта до об’єкта, найважливішою ланкою виявляється практика, практична перевірка не лише істинності самого пізнання його результатів, але й відповідності суб’єктивних оцінок суддів об’єктивній дійсності»[500]. Внаслідок чого, за словами Е. Мурадьян, «інтуїція цінна тільки у зв’язці зі здатністю досліджувати докази традиційними методами. Переконання приходить як результат подолання і розв’язання сумнівів, продукт розумно критичного дослідження»[501].

Оскільки акт вибудовування в уяві «минулості», як правило, становить зміст інтерпретації факту, суддя мусить добитися точної відповідності своїх висновків обставинам конкретного випадку, що розглядається ним, адже, як вдало зауважує Е. Мурадьян, «правда факту — умова встановлення істини в судовій справі»[502]. Тому необхідно встановити фактичність справи адекватно тому, як усе відбувалося насправді, що, в свою чергу, досягається лише достовірним реконструюванням події. В цій герменевтичній процедурі дуже важливим є те, щоб інтерпретатор ще до процесу пізнання не визнавав суть досліджуваного встановленою[503]. На особливій важливості цього моменту для судді наголошував ще Ф. Бекон, попереджаючи, що «в будь-якій справі перші відомості, якщо вони навіть хоча б трохи западуть у пам’ять судді, пускають там глибоке коріння і повністю охоплюють його розум, так що це враження лише завдяки великим зусиллям вдається перемогти, якщо тільки не виявляється очевидна брехня в самому повідомленні або якась нещирість у його викладенні… Тому найнадійніше для судді — не мати завчасно жодної уяви про те, хто правий і хто винний у цій справі доти, доки не будуть вислухані обидві сторони»[504]. У зв’язку з чим мислитель наголошує, що «вміння вислуховувати терпляче і холоднокровно становить важливу частину суддівських обов’язків… Судді не личить першому вимовляти те, що він може своєчасно почути від адвокатів, вихвалятися своєю кмітливістю, перериваючи на півслові свідка або захисника, і переривати показання питаннями, навіть хоча б і своєчасними. Обов’язки судді при слуханні справи можуть бути зведені до чотирьох: направляти показання; попереджати багатослів’я, повторення та несвоєчасні промови; відібрати і звести в ціле найбільш суттєве з промовленого і винести рішення або вирок. Все, що зверх цього, — зайве і пов’язане з марнославством та словолюбством, або нетерпінням, або від безпам’ятства, або від невміння зосередити свою увагу»[505].

Отже, встановлені суддею обставини повинні осягатися у їх сукупності — лише так можна встановити повну уявну картину досліджуваної ситуації. За словами С. Бородіна, «оцінка кожної обставини вчиненого злочину окремо і всіх їх у сукупності дає можливість при кваліфікації врахувати усі ознаки, які мають для цього значення. Дотримання даної умови повинно сприяти скороченню випадків односторонньої оцінки ознак злочинів при їх кваліфікації». Так, на переконання цього науковця, наприклад, «помилки у справах про злочини проти життя здебільшого є результатом переоцінки значення для кваліфікації якої-небудь однієї обставини при залишенні поза увагою інших суттєвих обставин. У цих випадках при кваліфікації враховуються іноді лише сам факт умисного заподіяння смерті потерпілому, а інші дії, найчастіше дії потерпілого, не отримують відповідної оцінки». Тому С. Бородін наполягає, що «питання відносно ступеня значення неправомірної або іншої аморальної поведінки потерпілого для виникнення наміру у суб’єкта злочину, його кримінальної відповідальності і кваліфікації вчиненого повинно вирішуватися… судом у кінцевому випадку на основі оцінки усієї сукупності обставин»[506] [30, с. 24–25]. Таким чином, судове пізнання обставин справи по суті є класичним розумінням, яке здійснюється за методом «герменевтичного кола».

Як бачимо, факти, відіграючи гносеологічну роль, є дискретними частинами дійсності. За таких умов встановлення всіх складових віддаленої в часі реальності — це процес, схожий на складання «мозаїки», коли у пізнанні всіх частин у повному обсязі і вибудовується образ події. За словами Е. Мурадьян, «в процесі розгляду судової справи істина проявляється поступово, спочатку слабо вирізняється, є нечіткою, шляхом перевірки фактів, визнання їх істинності, дослідження всіх версій, різноманітних тлумачень, співставлення і аналізу доказів»[507].

У міру нагромадження інформації під час інтерпретації факту через оцінку доказів, тобто з’ясування обставин справи, суддя формує і певні висновки щодо процесу правозастосування у справі. Однак, врешті-решт, не варто сподіватися на те, що суд завжди беззаперечно виявляє об’єктивність у встановленні факту. Так, Е. Мурадьян справедливо говорить про те, що «реально, насправді знайти істину настільки непросто, що практично її віднайденням закінчується тільки частина судових справ»[508]. Тому «було б неправдою стверджувати, що кожний процес завершується торжеством істини»[509].

Аналогічної думку дотримується і А. Барак, який наголошує, що «вся судова об’єктивність містить велику дозу суб’єктивності в розумінні певної суб’єктивації об’єктивного. Суддя — лише тільки людина, і при всьому своєму бажанні відхреститися від власних пристрастей він не може відхреститися від самого себе. Тому завдання полягає не в тому, щоб досягнути абсолютної об’єктивності, а, швидше, в тому, щоб знайти прийнятний баланс між об’єктивністю і суб’єктивністю. Для цього вимагається самокритика, самообмеження та інтелектуальні зусилля в пошуках об’єктивного. В цьому пошуку тільки природно, що в даній системі різні судді знаходять іноді різні речі»[510].

Суддя, що добре розуміє, які саме факти потребують вивчення для правильного розгляду та вирішення справи — закладає першу цеглину в здійснення правосуддя. За словами В. Пучинського, «висновки судді відносно обсягу та характеру важливих для конкретного спору фактів викликають серйозний вплив на рух і кінцевий результат процесу»[511], зважаючи на те, що «невелике розширення предмету доказування перетворює просту справу на складну»[512]. Безумовно, що обсяг проведення судового слідства в усіх випадках повинен визначатися, виходячи із діалектики наявного матеріалу для дослідження та необхідного обсягу проведення робіт для досягнення істини як осягнення дійсних фактичних обставин справи. Як справедливо наголошує Е. Мурадьян, тут мова має йти лише про факти, які матимуть юридичне значення[513]. У зв’язку з чим, зокрема, К. Л. Шеппель підкреслює, що «юристам для їх професійного розмірковування важливо знати не тільки опис конкретної події, але також юридичне значення цього опису для того, щоб дійти до того результату, який має йти з пізнаної фактичності»[514]. Ось чому в цьому контексті дуже важливу роль відіграє вже сама підготовка до судового розгляду[515]. Саме на цьому етапі, як наполягає науковець Т. Марітчак, корисно скласти план майбутнього судового слідства, який повинен коригуватися по ходу процесу[516].

Основою, від якої починає відштовхуватися суддя в процесі інтерпретації факту, є обвинувальний висновок прокурора (заява потерпілого в порядку приватного обвинувачення), позовна заява, скарга, тощо. Саме з вивчення даного виду документа, який дає уявлення про суть інкримінування підсудному обвинувачення або, відповідно, про предмет і зміст цивільної вимоги, і розпочинається детальне вивчення справи. Подальшими дороговказами для судді стають докази, якими є будь-які орієнтири, що направляють до істини, тобто відповідні інформативні дані, що вказують на досліджувану подію та за допомогою яких відтворюється в контексті справи певний необхідний історичний відрізок. Як свідчить життя, такі «компаси» не можна перелічити, а лише можливо встановити їх приблизний перелік, тому це є незакінчений ряд, адже в конкретиці судового розгляду ними може стати будь-що.

Отже, як справедливо зауважує О. Костюченко, «першочергове завдання правосуддя полягає у встановленні істини у справі»[517], що з’ясовується у судовому засіданні. При цьому чи не основна проблема судового слідства полягає в складності визначення необхідних меж доказовості для встановлення істини. Дуже часто суддю відвідує думка обмежитись у дослідженні доказів, зупинившись на їх вивченні, при появі у нього твердої впевненості, до прикладу, вже посередині процесу про те, нібито все зрозуміло і подальше продовження розгляду — це тільки непотрібне затягування часу. Але він не повинен зупинятись: необхідно довести до кінця дослідження, перебуваючи у рефлексії доти, доки вся доказова база справи не буде вивчена, адже ціна помилки в правосудді є надто великою. Отже, суддя ні в якому разі до завершення судового розгляду не повинен бути введений в оману думкою про достатність доказування. Конкретні ж глибина, обсяг та зміст цієї діяльності залежать від обставин розв’язуваної справи.

Разом з тим, зрозуміло, що мету з осмислення усієї сукупності фактичних обставин, які пов’язані із пізнаваною ситуацією, суд не повинен переслідувати: завдання полягає в пізнанні лише тих фактів, які вкажуть на правильну кваліфікацію дій підсудного, справедливе розв’язання цивільного спору і т. д. Таким чином, судді не потрібне встановлення усієї безмежності фактичності: необхідно лише осягнути подію в обсязі, який дасть можливість досягнути ціль судочинства. Оскільки, як вірно зазначає Р. Циппеліус, ««зосередження на суті питання» є лейтмотивом правозастосування»[518]. Тому встановити істину в судовому процесі означає пізнати минулу подію, яка лежить в основі справи. За словами Е. Мурадьян, «судова істина — це продукт пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, які становлять суть справи, адекватного їх тлумачення і визначення юридичного смислу, значення з позиції закону, що підлягає застосуванню»[519]. Інакше кажучи, цей процес, що є певною запорукою винесення правильного рішення по справі, передбачає осягнення усіх обставин, що підлягають дослідженню, відповідно до того, як вони мали місце в дійсності. Однак дуже часто, як зауважує А. Барак, «навіть якщо представлена найбільш широка фактична база, суддя не завжди володіє інтелектуальними інструментами, щоб впоратися з фактами»[520]. До того ж, звертає увагу Е. Мурадьян, «факт, який першопочатково уявлявся значущим, у подальшому може бути визнаний таким, що не стосується справи, — в міру прояснення ситуації замість колишньої з’являється інша інтерпретація та кваліфікація і, відповідно, підлягає з’ясуванню інший склад фактів (або частково інший)»[521]. Тому, на думку цієї дослідниці, «осягнення судової істини — це подолання невизначеності, невідомості, рух від незнання до пошуку доказової інформації, до подолання сумнівів, незрозумілостей, двозмістовностей і позбавлених смислу речей, дій, неймовірних… тлумачень або позицій замовчування, відсутності будь-яких доказів»[522]. За таких обставин, попереджає Е. Мурадьян, «істина встановлюється на основі складних пізнавальних процесів, причому розвиток, рух інформаційних потоків може приймати і напрямок, протилежний істині»[523].

Таким чином, осягнення факту в судовому процесі досягається лише повного відповідністю висновків суду об’єктивній дійсності минулого. Однак досягти цього виявляється надскладним завданням. Як наголошує Е. Мурадьян, «пошук істини ведеться в особливих, по кримінальних справах — у екстремальних умовах. До правозастосувача пред’являються суперечливі вимоги: істина повинна бути встановлена в своєму природному, цільному вигляді; все важливе для справи слід з’ясувати повно, всебічно, об’єктивно, оскільки істина не існує фрагментарно, подрібнено, частково. Але проти вимоги цільності судової істини діють бар’єри «процесуальної економії», процесуальних строків, обмеженості пізнавальних, процесуальних, кадрових, науково- технічних, матеріальних, фінансових ресурсів. Звідси — особлива важливість цілеспрямованого пошуку, релевантності, вміння виділити головне, бути лапідарним»[524]. Як пояснюють П. Пашкевич та О. Сухарев, «на шляху до істини в судовій справі зустрічаються хибні показання, наклепницькі побудови, добросовісна омана й інші перешкоди. І щоб подолати все це, розібратися в заплутаних явищах та людських відносинах, від… суддів вимагаються глибокі знання, великі затрати розуму і праці»[525].

Отже, дійсність, яка розкривається в суді через процес доказування, можна сформулювати як відповідність отриманих знань судді під час судового процесу справжнім фактичним обставинам, тобто це є характер знання юридичного фрагменту реального буття, що мав або має місце по конкретній справі. Для цього необхідно отримати відповіді на всі питання, які прояснюють характер події[526]. Разом з тим, істина завжди формується через дослідження доказів за відсутності повного гарантування відповідності отриманих «свідчень» справжнім подіям, тому не можна говорити про те, що її забезпечення у суді завжди досяжне. Зважаючи на те, що суддя задовольняється можливими ймовірностями, які видаються йому об’єктивністю, зінтерпретований ним факт — це, за будь-яких обставин, лише вірогідність. Так, за словами Е. Мурадьян, «на відміну від істини математичної судова істина — не формула, точність якої підтвердять різні дослідники. Якщо одну і ту ж гіпотетичну судову справу… розглянуть різні судді, обличчя істини з їх рішень може мати не більше схожості, ніж зображення одного і того ж натурщика учнями школи живопису»[527]. Тому про повну безсумнівність тут не можна вести мову, адже, як свідчить практика, інколи після судового розгляду виявляється справжня дійсність, яка прямо вказує на хибність розв’язання справи. Завдяки цьому принцип безумовного досягнення об’єктивної істини як вимога процесуального закону носить завжди недосяжний та декларативний характер у людському недосконалому світі. Тому, як справедливо зауважує Е. Мурадьян, «істина в судовому процесі — те, що шукається. Судові процедури відкривають різноманітні шляхи пошуку, руху до істини, тобто судові процедури по- своєму впливають на досягнутість (і недосягнутість, розкритість або прихованість істини), але характер істини від судових процедур не залежить»[528].

Як свідчить практика, процес доказування, крім процесуальної форми, має також і зворотний нерегламентований бік, що формується із нагромадження нераціоналістичних характеристик, які не можуть бути логічно вирахувані, однак суттєвим чином впливають на з’ясування факту. Так, іноді трапляються випадки, коли докази, які бездоганно, переконливо та безсумнівно виглядають в позапроцесуальному полі, проходячи крізь «сито» правила допустимості, усуваються в судовому розгляді. В зв’язку з цим є обґрунтованим наступне зауваження Л. Богословської, що «в жодній галузі наукового знання суб’єкт пізнання не ставиться в такі жорстокі рамки регламентації процесу дослідження, як… суддя. Недодержання встановлених законом норм і правил збирання та дослідження обставин вчиненого злочину призводить до знецінення одержаних результатів, коли вони навіть істинні»[529]. Внаслідок чого, як констатує Е. Мурадьян, «система пошуку істини в суді має жорсткі обмеження»[530]. В зв’язку з цим, на її переконання, «вимоги закону до судового пізнання суперечливі. Один і той самий судовий закон вимагає, щоб справа була вивчена повністю та всебічно, в той самий час діє правило жорсткої релевантности відносності, дотримуючись якого, суд завжди обмежує межі пізнання, і до певної міри дослідження є не відкритим, а замкнено ізольованим. Розподіл фактів на відносні і такі, які не стосуються справи, зважаючи на всю вихідну необхідність, на практиці нерідко призводять до їх штучної розірваності, і за межами уваги суддів залишаються факти… суттєві для розуміння справи»[531]. І дійсно, в таких випадках, як правило, суддя інтуїтивно відчуває справжність «орієнтирів дійсності», але відповідно до закону він змушений відхилити їх, залишивши поза увагою, — тим самим, можливо, віддалившись від істини. За таких обставин як інструмент погодження з вимогами процесуальності можна використати можливості неокреслюваних меж інтерпретації.

Таким чином, наявність у справі доказів, що були здобуті процесуально недозволеним шляхом, наштовхує на важливе питання про можливість їх прихованого оцінювання та врахування суддею, оскільки такі докази об’єктивно існують, однак, відповідно до процесуального закону, для суду вони не мають жодного правового значення. Вважаємо, що такі докази все-таки необхідно оглянути та взяти їх до уваги, бо вони фізично мають місце, їх так просто неможливо визнати неіснуючими, адже вони можуть вивести на істину. Крім того, в протилежному напрямку до справжнього факту скеровують суд численні фальсифікації, неправдиві показання і висновки, обмови — видиме видається і приймається за правдивість, дійсне ж — дуже часто залишається в недоступних пластах пізнання. Трапляються іноді випадки, коли істину видно неозброєним оком, але вона інтерпретується неправильно, а отже — необґрунтовано заперечується судом. Внаслідок чого, як наголошує Е. Мурадьян, «не по кожній судовій справі є можливість відшукати істину. Нерідко істина, як би до неї не наближався суддя в процесі, так і залишається горизонтом. Відсутність достатніх доказів, небажання сторін… відкрити істину судові, дружня погоджена брехня учасників справи… все це випадки, коли справа вирішена — істина не встановлена»[532].

Проти віднайдення істини може бути і об’єктивний стан речей: випадкові збіги обставин, що приймаються як докази, які грамотний юрист, з успіхом замаскувавши, «видасть» суду за начебто правдиві; відсутність, повна втрата або сумнівність джерела про минулу подію; неможливість перевірити суттєву доказову інформацію, тощо. При цьому жоден доказ не повинен мати для суду наперед встановленої сили: інтерпретація факту повинна базуватися на суддівському внутрішньому переконанні, і лише потім узгоджуватися із процесуальною формою. Так, скажімо, зізнання підсудного не має бути стовідсотковим доказом того, що саме дана особа вчинила злочин, адже практика знає стільки навмисних обмов самого себе. Як правильно зазначають у зв’язку з цим П. Пашкевич та О. Сухарев, «суд не може брати на віру ні зізнання обвинуваченим своєї вини, ні її заперечення. Він повинен шукати об’єктивні докази»[533].

Зрозуміло, що інтерпретація факту, як і будь-який інший герменевтичний акт, корегується дією антропологічних сил, більшість з яких досить згубно діють на віднайдення істини. У зв’язку з цим Л. Богословська зауважує, що «подія злочину стає достовірним фактом, коли вона безумовно доведена, встановлена. Встановити, довести той чи інший факт події злочину — це означає, насамперед, відбити факт в уявленні судді таким, яким він є в дійсності. З цією метою пізнання і практика осіб, що проводять розслідування і розгляд кримінальної справи, мають «очистити» факт не лише від усяких суб’єктивних перекручувань достовірності інформації, що міститься в певних джерелах інформації, але й також від тих обставин (подій), що стоять за кримінальною справою і які можуть позначитися на адекватності (правильності) оцінки зібраних у справі доказів»[534].

Схожої позиції дотримується і Е. Мурадьян, яка говорить про конкретну дію людського фактора, зазначаючи, що «жодних розмірковувань про ефект краси або почуття суддівської симпатії-антипатії до суб’єктів судової справи бути не повинно…. А судове життя підтверджує, що в ряді випадків саме симпатією… до підсудного можна пояснити невиправдано м’які вироки»[535]. Подібні негативні явища досить часто відбуваються і в цивільному процесі. Так, скажімо, розпочинаючи розгляд спадкового спору, суддя вже під час свого першого ознайомлення з матеріалами часто починає перебувати під тиском відповідних уявлень та вражень, які вже заздалегідь існують у його свідомості, сформовані під впливом власного спадкування. Цей прояв підсвідомого буде завжди виявляти себе, так чи інакше керуючи діями судді під час осягнення справи. Суддя ніби ставить себе на місце сторони, зважаючи на власний досвід. Інакше кажучи, пережита спадкова ситуація, яка знайшла своє відображення в підсвідомості, проектується на досліджувані матеріали: відбувається моделювання у формі зрівняння цих двох випадків — «сьогоднішнього» та «колишнього власного».

Дуже часто у судді виробляється і звинувачувальний нахил, який проявляється, зокрема, в: некритичній оцінці матеріалів слідства; порушенні вимог про всебічне, повне та об’єктивне вивчення обставин справи; переоцінці значення показань, отриманих на досудовому слідстві, тощо. Це є ніщо інше, як непринципова позиція, квапливість та зневажливість до точного та неухильного дотримання правил здійснення правосуддя, при цьому, як бачимо, нівелюється основне завдання судочинства — віднайдення істини в справі. Як зауважує з даного приводу Е. Мурадьян, «виконання суддями чужорідної обвинувальної функції ускладнює або створює серйозні перешкоди віднайденню істини, безпристрасному і об’єктивному підходу і рішенню»[536]. Особливо негативного характеру набуває це явище у випадку, коли подібні дії призводять до незаконного засудження особи.

Після процедури повного осмислення доказів у «герменевтичному колі» відбувається остаточне й достатнє усвідомлення та поява певної однієї картини події, яка дає можливість відповісти на всі конкретні питання, що ставляться процесуальним законодавством перед судом. У зв’язку з цим судді мало зрозуміти певні факти, потрібно вміти їх зінтерпретувати в контексті судової справи, що розглядається ним. Для цього спочатку необхідно пізнати факт шляхом його умовного уявного відтворення в свідомості з відповідним інтерпретуванням. Так, кваліфікація поведінки особи стосовно вчинення нею злочину полягає у зіставленні з’ясованих її дій зі складом суспільно небезпечного діяння, передбаченого відповідною статтею кримінального закону, за якою обвинувачується особа. Таким чином, інтерпретація факту суддею в кримінальному процесі — це результат процесу пізнання фактичних обставин шляхом знаходження об’єктивного через суб’єктивне, тобто повна реставрація історичного моменту злочину з його подальшим адекватним розумінням, тлумаченням та застосуванням.

Разом з тим, ця діяльність має проходити таким чином, щоб образ минулої реальності, знайдений на підставі досліджених у засіданні доказових матеріалів, відповідав розвитку і характеру осягнутих подій, які мали місце в минулому, тобто був адекватний об’єктивній істині, релевантний конкретному факту. Інакше кажучи, за словами Л. Богословської, необхідно «розглянути даний факт у об’єктивно існуючому причинному, закономірному взаємозв’язку з іншими фактами, з усією сукупністю встановлених фактів, поставити його у зв’язок з існуючими положеннями кримінального закону»[537]. Однак, як відомо із практики, в умовах судової діяльності неможливо вимагати встановлення достовірної вірогідності, тому потрібно, щоб сформоване переконання у винності особи у вчиненні злочину було максимально можливе. При цьому відсутність у судді сумнівів щодо доведеності обвинувачення та тверда впевненість у правильності власних висновків ще не гарантує віднайдення істини. На практиці часто встановлюються неістинний факт або ж відбувається невірна його інтерпретація. Тому, на жаль, іноді суддя має справу з формальною істиною, яка далеко не завжди відповідає реальності: його висновки відповідають виявленій фактичності, а не тому, що мало місце насправді. Так, у більшості випадків вироки виносяться в рамках загальної логіки з’ясованих обставин, залишаючи важливу частину фактичності так остаточно і не з’ясованою.

Отже, як бачимо, при дотриманні процесуальної процедури суд може встановити лише юридичну істину, яка є результатом активності опонентів судового засідання. Так, одній стороні життєво важливо віднайти факт, іншій — не менш актуально його приховати шляхом орієнтування суду на хибний напрямок. За таких умов насправді процесуальна істина — це відповідність висновків суду дослідженим обставинам без повної впевненості в тому, що встановлене відповідає дійсності. Тому, попри всі запевняння фахівців кримінальної юстиції, що судові процеси завдяки процесуальній формі спрямовуються на встановлення саме «об’єктивної істини» та майже завжди при цьому її досягають, — ніколи не слід забувати про те, що подію неможливо точно фізично відтворити у суді. Та навіть якби останнє і вдалося, все одно залишаться не повного мірою зрозумілими деякі важливі фактичні обставини справи, зокрема внутрішні моменти (мотиви, цілі, вина і т. д.). Як наслідок, для встановлення абсолютної істини про подію не допоможе і її відеозапис. Чи не тому на сьогодні, як зауважують П. Пашкевич і О. Сухарев, «безпосереднє дослідження доказів по справі — найбільш надійний спосіб встановлення істини»[538].

На відміну від кримінального судочинства, де головним завданням є встановлення дійсності про подію злочину, а істина є стрижневою категорією[539], в цивільному фактично все зводиться до правильного правового оцінювання спору між сторонами, оскільки, як справедливо зазначає В. Бєлоконєв, тут «завданням суду є правильне вирішення спору і захист порушеного або оспорюваного права на підставі тих матеріалів, які у нього є (тобто тих, які подаються сторонами — А. Б.)»[540]. Тому в цьому виді правосуддя спостерігається математичне отримання результату: суд дає відповіді на питання, запропоновані позивачем, юридично розв’язуючи та вирішуючи їх. При цьому, як точно зауважує В. Бєлоконєв, активність суду зводиться лише до надання допомоги зацікавленим особам у витребуванні доказів, а не в роботі за них у розкопуванні істини[541]. Справжня істина у таких випадках досягається набагато рідше, ніж по кримінальних справах, в яких суд зобов’язаний дійти до абсолютності дійсності, не будучи зв’язаний обсягом матеріалу, поданого сторонами судового процесу: тут на нього не покладається завдання самостійного встановлення факту.

Диспозитивність, на якій, як відомо, ґрунтується усе цивільне судочинство, значно обмежує активність судді в пошуках дійсності. В зв’язку з цим досить справедливим є зауваження Е. Мурадьян про те, що «чим більше диспозитивності, тим менше простору залишається для пошуку судової істини»[542], оскільки «тут диспозитивність переважає… навіть над з’ясуванням істини»[543]. Небезпека цього принципу полягає в тому, що суд іноді неспроможний сягнути абсолютної істини про факт, оскільки не може бути правильно поінформований про усі нюанси справи виключно зацікавленими сторонами. Це зумовлюється, насамперед, тим, що деякі обставини, які безпосередньо направляють на вірне вирішення справи, можуть бути приховані учасниками судового розгляду. Випадки, коли позивач і відповідач прагнуть розкрити всю об’єктивність, трапляються досить рідко, — здебільшого сторони керуються прагненням переконати суд у своїй правоті. Отже, формування рішення у справі зумовлюється тут зацікавленістю сторін у викривленні істини на свою користь, тому віднайдена дійсність, з огляду на те, до якої точки зору пристав суд, майже завжди є суб’єктивною, а тому в переважній більшості випадків — відносною.

Отже, важко говорити про істину в цивільному процесі, коли суд позбавлений можливості ставити на обговорення факти, не заявлені особами, які беруть участь у справі, та, за великими рахунком, збирати докази за власного ініціативою. Зрозуміло, що мова може йти тільки про істину суб’єктивно- логічного характеру, яка встановлюється на підставі доказів, поданих сторонами, що вигідні для них у світлі обґрунтування своїх вимог і заперечень: суд може лише допомогти в їх отриманні у разі складнощів це зробити. Він, фактично здійснюючи технічні процедури, може лише радити сторонам подати ті чи інші докази, які, на його думку, є необхідними для встановлення істини у справі, а тому змушений безальтернативно обирати один із шляхів до правди, визначений йому позивачем або відповідачем.

Таким чином, для судового пізнання в цивільному процесі характерна обмеженість доказового матеріалу. Тому своєрідність судової істини тут визначається тим, що суд вивчає не всі обставини, які мають значення по справі, а лише надані сторонами. З цього приводу, зокрема, Е. Мурадьян пише про такий суд наступне: «Переважання змагальності над істиною. Крок в бік від правосуддя (правового справедливого суду) до судового поєдинку. Парадокс у тому, що непереможна об’єктивна істина не може постояти за себе. Часом складається враження, що категорія істини девальвувалась, а принцип істини зник, і правосуддя позбавилось від нього, як від зайвого баласту. Насправді істина є глибинною, а принцип істини — незамінна основа, без якої правосуддя перестає бути правосуддям. Ідея відмови від принципу істини об’єктивно побудована на приниженні правосуддя, зневіри і неповазі до суду… Істинне правосуддя — це правосуддя, що орієнтується на правду-істину. Поза спрямованістю до істини немає правосуддя. Принцип істини судового права не може бути скасований… Принцип істини першопочатковий. Відмова від принципу істини рівнозначна відмові від правосуддя». Тому, на переконання Е. Мурадьян, «судовий процес «працює» на істину. Курс істини — природний курс процесуального руху, запорука законності, справедливого вирішення справи. Як би не змінювались підходи та інтерпретації судових принципів, неможливо заперечувати, що і змагальність… і процесуальна диспозитивність… це все безумовні слуги Істини. В судовому праві кожен принцип має позитивний зв’язок з принципом істини. Функціональне призначення судової законності полягає, перш за все, в тому, щоб судовий процес та його результат відповідали судовій істині. Істина — ціль правосуддя. Перша ціль. І орієнтир правосуддя. Основний орієнтир. Істина не об’єкт угод… На істину не поширюється жодна влада та повноваження… Законний судовий процес за жодних обставин не повинен прийняти напрямок, протилежний встановленню істини… Судовий документ, що суперечить істині, не вартий того, щоб називатися актом правосуддя. На наближення до істини, на пошук її направлений весь судовий процес»[544].

Концепція обмеження ролі судді у з’ясуванні обставин справи відповідно встановлює положення в процесуальному законі про те, що суд, обмежившись лише наданими сторонами доказами, не повинен відповідати за невсебічне, неповне та необ’єктивне з’ясування факту. Як наслідок, відсутність такої вини не визнається підставою для скасування рішення у разі неповноти з’ясування обставин, які мають важливе значення для правильного вирішення справи: відповідальність за несумлінне ставлення сторін щодо доказування ними своїх вимог чи заперечень, на які вони посилаються, лягає на них самих! Інакше кажучи, за словами В. Бєлоконєва, якщо не з вини суду «допущене неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, то це не може бути підставою для скасування рішення суду в касаційному порядку і у порядку нагляду». Тому цілком справедливим є висновок цього науковця, що «за таких обставин суд стає заручником осіб, які беруть участь у справі»[545].

У випадку, коли від суду вимагається лише правильність правової кваліфікації фактичного матеріалу, наданого сторонами, незалежно від того, наскільки адекватна його відповідність дійсним життєвим обставинам (що ми маємо змогу спостерігати в цивільному процесі), то це означає одне: правосуддя діє в ім’я принципу формальної юридичної істини. Однак суть здійснення правосуддя не повинна полягати у відмові від принципу об’єктивної істини! За цих умов єдиним надійним гарантом для встановлення дійсних обставин справи виступає наявність гострої боротьби сторін у наданні та дослідженні ними доказів суду, який зацікавлений у справедливому вирішенні справи[546]. На цей момент, зокрема, звертає увагу і Е. Мурадьян, вказуючи, що «як метод пізнання судової істини змагальність безцінна»[547], внаслідок чого «змагальність — засіб виходу до істини». Тому цей принцип посідає чільне місце в системі упевненості встановлення об’єктивної дійсності. Під час безпосередньої реалізації змагальності перевіряється щонайменше дві версії, що сприяє встановленню істини[548]. Якщо протягом усього судового процесу, аж до моменту винесення вердикту, відбувається запекла боротьба позицій, які по-різному віддзеркалюють подію, то така система лишає сподівання на якнайточніше відтворення дійсності.

Отже, за будь-яких умов суддя не повинен займати пасивну позицію при з’ясуванні фактичних обставин справи, а має здійснювати усі дії, необхідні для досягнення істинності: саме йому належить ключова роль у дослідженні всіх «орієнтирів», що вказують шлях до істини. Як справедливо говорить Е. Мурадьян, «судова істина, як і будь-яка істина, — єдина, безваріантна, безальтернативна»[549]. В зв’язку з цим, як наполягає науковець, «якщо суддя перетворюється на спостерігача, нейтрального до того, чи є добросовісними сторони в процесі, чи шукають вони правду або використовують судовий канал для її приховання, істина як ціль і орієнтир судового процесу губиться, а висновки, до яких приходить суд у рішенні, — при всій їх відповідності результатам такого процесу — можуть бути проблематичними, що розходяться з дійсними обставинами справи. Якщо судовою істиною оголошується такого роду судовий результат, то це, звісно ж, не істина, а такий же її ерзац, як протез, який відповідає — за технологією виготовлення — затвердженим умовам, що до певної міри функціонально заміняє відсічену частину організму. Але щодо можливості шукати судову істину, а не підміняти цей пошук із самого початку, не зневажати інтересом суспільства до судової істини і справедливості, — тут такої необхідності і безвиході немає»[550].

Отже, суд в усіх випадках мусить прагнути до встановлення максимально можливої істини не тільки на підставі доказів, поданих сторонами. Саме на ньому лежить обов’язок встановлення реальної дійсності, а не обрання поміж точок зору одного із опонентів. Віднайдення істини у справі забезпечується активною роллю судді, що полягає в зобов’язанні докласти всіх можливих зусиль для того, щоб вона була встановлена по закінченні судового слухання, навіть незважаючи на ступінь ініціативності сторін. Однак при цьому, як справедливо зауважує Л. Богословська, «складність пізнання тут полягає в тому, що коли в інших галузях діяльності процес встановлення істини допускає обґрунтування її будь-якими довільно обраними засобами, аби вони давали правильний результат, то судове пізнання регламентоване… процесуальним законом, який визначає чіткі форми та умови, що стосуються суб’єктів, предмета, засобів і мети доказування»[551].