7.1. Загальне поняття підходу в державно-юридичній діяльності

7.1. Загальне поняття підходу в державно-юридичній діяльності

Основні різновиди праворозуміння зазвичай розглядаються як деякі ідеальні типи (образи, смислові моделі, концепти) пізнання, трактування права[677]. Стосовно ж поняття підходу в сучасній юриспруденції існує певна багатозначність[678]. Частково це пояснюється недостатньою визначеністю в цьому питанні, яка має місце у суспільствознавстві. З 70-х рр. минулого сторіччя підхід визначався, як принципова методологічна орієнтація дослідження; точка зору, з якої розглядається об’єкт вивчення (спосіб визначення об’єкта); поняття або принцип, який керує загальною стратегією дослідження[679]; «спосіб організації пізнавального процесу в конкретній науці, що фіксує не тільки інструментальний бік пізнання, але й світоглядний, загальнотеоретичний»[680].

У правознавстві методологічним підходом називались вихідні начала, що визначають основний шлях, стратегію вирішення поставленого завдання[681]; стратегію розвитку[682]. П. М. Рабінович розглядає концептуальний підхід як «побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження»[683]. Відзначимо, що в цьому випадку значення поняття підходу обмежується світоглядною засадою (ідеєю), покладеною до його основи. Натомість, як видається, специфіка підходу полягає у мисленнєвій спрямованості такої ідеї на дослідження чи на іншу діяльність, у заданості цією ідеєю загальної стратегії діяльності. Тому, на наш погляд, підхід характеризує динаміка відношення між вихідною методологічно значущою ідеєю та методами дослідження. Такому розумінню, мабуть, більше відповідатиме значення поняття підходу як світоглядно орієнтованого способу осмислення правової реальності, філософських та методологічних проблем права[684].

Згідно з поширеними уявленнями, різновиди підходів нерідко ототожнюються з типами праворозуміння. Таке ототожнення загалом відповідає теоретико-пізнавальній ситуації, яка мала місце у правознавстві, починаючи з XVII і приблизно до кінця XIX сторіччя[685]. Складність і певна парадоксальність нинішнього етапу розвитку юридичної науки полягає в тому, що з огляду на світоглядний та методологічний плюралізм залежність у ній між типами праворозуміння і концептуально-методологічними підходами вже не є лінійною та жорстко детермінованою[686]. За таких умов класифікація підходів лише на основі традиційної типології праворозуміння (легістське — юснатуралістичне — соціологічне) виявляється надмірно спрощеною, а тому не зовсім адекватною. Теоретичні узагальнення з цього питання, зроблені О. В. Сердюком[687], дають підстави для висновку, що, по-перше, правозуміння є однією зі складових правознавчого підходу, а по-друге, що воно, хоч саме по собі й не детермінує підхід, однак є одним із його важливих компонентів.

У нашому дослідженні йтиметься про підходи, застосовувані в практиці конституційного судочинства як особливого різновиду державно-юридичної діяльності. Тут специфічним аспектом зв’язку підходу й праворозуміння є те, що останнє може поставати не лише загальною передумовою (передрозумінням), але й процесом та результатом вироблення рішення про те, що ж є правом у конкретному випадку.

Як відомо, вплив на владно-регулятивну практику різноманітних соціально-емпіричних чинників (економічних, політичних, психологічних) є не тільки безпосереднім, але зазвичай значно більш вагомим, аніж на правову доктрину. Соціальна зумовленість підходу виявляється у причинно-наслідкових залежностях його вибору (свідомого чи неусвідомленого) від певних соціальних явищ — насамперед потреб та інтересів. У цілій низці випадків їх дія може визначати й особливості вибору того праворозуміння, яке буде покладено в основу юридичного рішення. З іншого боку, експлікація загального праворозуміння та інших складових підходу в правотлумачному чи правозастосовному акті часто не стільки відображає, скільки приховує вплив тих чи інших емпіричних мотивів і цілей на процес його прийняття. З огляду на це, нерідко виникає розбіжність між обґрунтуванням, наведеним у рішенні, та його справжніми мотивами. У такому випадку реконструювання змісту всіх складових підходу до випрацювання владно-регулятивного рішення повинно бути предметом спеціального дослідження (соціологічного, політологічного, соціально-економічного, соціально-психологічного та ін.).

Водночас зберігається й залежність юридико-прикладного підходу від ціннісно-світоглядних і теоретико-методологічних засад. Так, вплив ціннісно- світоглядних принципів полягає в тому, що в будь-якому владно-регулятивному рішенні опосередковано чи прямо виражаються загальні ціннісно-правові уявлення та орієнтації його автора. Теоретико-методологічні ж елементи зумовлюють залежність змісту такого рішення від гносеологічних засобів, що використовуються у процесі його випрацювання. З урахуванням сказаного можна запропонувати таку робочу дефініцію поняття, що розглядається: підхід у державно-юридичній діяльності — це зумовлений соціально, ціннісно-світоглядно й теоретика-методологічно спосіб випрацювання владно-регулятивних рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування.