2.3. Розвиток ідеї правосуддя в Новий час

2.3. Розвиток ідеї правосуддя в Новий час

Подальшого суттєвого розвитку дослідження проблем здійснення правосуддя набули в Європі у Новий час. Так, в Англії провідником ідей незалежності судової влади, визначення її опозиційності проти спроб посилити королівську прерогативу був головний суддя сер Едвард Коук (1552–1634). Його розповідь про нараду з королем Яковом є яскравим прикладом становлення ідеї відокремленості, правової незалежності суду задовго до зародження теорії поділу влади: «Тоді король мовив, що, на його думку, право ґрунтується на розумі й що йому та іншим розум притаманний так само, як і суддям; на що я відказав, що Бог і справді наділив його величність блискучими знаннями та великим природним хистом, але його величність не був навчений правам свого королівства Англія, й справи, які стосуються життя, чи права спадковості, чи майна, чи щастя його підданих, мають розв’язуватися не природним розумом, а штучним розумом та присудами закону, й що закон той — документ, який вимагає тривалих студій і досвіду, щоб людина могла досягти його розуміння… чим король був непомалу ображений і сказав, що це ставить закон над ним, а отже, затверджувати такий закон, як він висловився, було б зрадою; на що я відповів, що Брактон (авторитетний англійський правник XIII ст. Генрі де Броктон, суддя Суду королівської лави, систематизатор загального права — В. С.) сказав: «Quod rex non debet esse sub homine, sed sub Deo et lege» («Король повинен ходити не під людьми, а під Богом і під законом»)»[93].

Ця концепція права була підставою для твердої опозиції Коука до спроб короля Якова вилучати справи із судів і розсуджувати їх або самому, або через спеціальні комісії. Вона знайшла відбиття в славнозвісних «Судових звітах» Коука. У них він зазначає, що у «Справі про прокламації» (1610) «було визнано, що король не має іншої прерогативи, крім тієї, що надана йому законами країни»[94]. У справі доктора Томаса Бонема (1610) Коук згідно з вимогами загального права легалізує принцип правосуддя, відповідно до якого «ніхто не може бути суддею у своїй справі», приймати рішення щодо стягнення штрафів на свою користь[95]. Не менш актуальною є настанова Коука про те, що «ми повинні перебувати під владою законів, а не людей»[96].

У новітній історії її було реанімовано неодноразово, зокрема під час розгляду Вотергейтської справи у США. Недарма Маргарет Тетчер відзначила Коука серед тих англійських діячів, хто вказав «Джеферсону, Медісону та Гамільтону вірний напрямок»[97].

Прикладом дуже високої оцінки суду є міркування нідерландського правознавця Гуго Гроція (1583–1645) з його трактату «Про право війни і миру» (1625): «…незважаючи на те, що державні суди встановлені не природою, а людською волею, проте вони є незрівнянно досконалішими, ніж творення природи, і більш придатними для спокою людей; тому й звернення до них ні для кого не є таким важливим, як для окремих людей… Покору настільки похвальній установі вселяють сама справедливість і природний розум». І далі: «Не підлягає, звичайно, сумніву, що самоправство, яке існувало до заснування судів, вельми обмежене. Проте самоправство існує й, мабуть, не перевелося й дотепер там, де закінчуються межі судової влади; тому що закон, який забороняє здійснення свого інтересу всупереч суду, може бути застосований лише тоді, коли забезпечена повна можливість звернення до правосуддя»[98]. Адже саме правосуддя покладає кінець правопорушенням, вирішує спір не зброєю, а правом[99]. Автор визначає важливий принцип світського правосуддя: «без правопорушення покарання не може бути», нащадки не можуть бути покарані за злочини предків[100]. Додержання правосуддя (зокрема щодо іноземців) разом з користуванням правом Гроцій визначає як вирішальні ознаки держави, що відрізняють її, наприклад, від зграї розбійників[101].

Нових висот дослідження проблем правосуддя досягло у зв’язку з виникненням і розвитком однієї з найвпливовіших конституційних доктрин Нового часу й сучасності — теорії поділу влади. Французький правознавець Шарль-Луї Монтеск’є (1689–1755) у славнозвісному трактаті «Про дух законів» (1748) визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Задля забезпечення політичної свободи людини потрібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві законодавчої та виконавчої влади призводить до втрати такого спокою (отже, втрати політичної свободи). Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу, оскільки в першому випадку суддя стає законодавцем (отже, «життя та свобода громадян залежатимуть від сваволі»), а в другому — може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній з осіб одного стану, взагалі веде до «загибелі всього». З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам[102].

Але цим висновком його теорія не вичерпується. З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропонує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так, функції судової влади автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з «Духу законів», посідає центральне місце в забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього зіткнення державної влади, закону та індивіда й може слугувати найкращим запобіжником беззаконних дій державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. Водночас учений наполягає на суворій відповідності судових рішень законові[103].

Ідеолог Французької революції Жан-Поль Марат (1743–1793) у своєму «Проекті Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції» (1789) велику увагу приділив правосуддю в новій державі. Серед його засад він виокремлює такі: здійснення правосуддя виключно судами, встановленими представниками нації, і тільки іменем суверена (народу); встановлення правосуддя в кримінальних і цивільних справах; значущість особистих і професійних якостей судді: освіченість, професіоналізм, неупередженість, непідкупність («…навіть наймудріші закони були б марними, якби обвинувачений або відповідач вимушені були побоюватися неуцтва, упередженості або продажності суддів», «…витончені обов’язки суддів вимагають наявності гострого розуму, мудрості, бездоганної чесності»[104]); публічність судового процесу; незалежність судової влади від влади виконавчої в поєднанні з її підзаконністю; створення судів, визначення їхніх обов’язків законодавчою владою; висунення кандидатів у судді народом та їх обрання муніципалітетом від імені народу.

Яскраво й докладно концепція місця й ролі судів у системі поділу влади розроблена авторами «Федераліста» — американськими конституціоналістами А. Гамільтоном, Дж. Медісоном і Дж. Джеєм, котрі спільно працювали під псевдонімом «Публій». Цей проект являє собою серію з 85 статей, опублікованих у нью-йоркських газетах з жовтня 1787 р. по травень 1788 р. Це був перший в історії приклад впливу на суспільну думку з метою попередньої легітимації ще не сформованих державних інститутів (зокрема федеральних судів, Верховного суду США). У ньому отримала теоретичне обґрунтування система стримувань і противаг, а також доктрина судового захисту та тлумачення конституції.

Питання судової влади висвітлені переважно у статтях 78–83, написаних, як встановлено й визнано, Александром Гамільтоном (1757–1804). На його думку, з трьох гілок державної влади судова «за самою природою своїх функцій завжди становить найменшу небезпеку для конституційних політичних прав, бо має найменше можливостей порушити ці права чи якось зашкодити їм»[105]. Це випливає з того, що вона не розпоряджається ні мечем (на відміну від виконавчої влади), ні скарбницею (на відміну від законодавчої), «не впливає ні на силу, ні на багатство суспільства й не може ухвалювати жодних дієвих рішень»[106].

Звідси Гамільтон робить низку важливих висновків. По-перше, судова влада є найслабшою з-поміж трьох гілок, і «для захисту від їхніх зазіхань їй потрібна вся можлива обережність»[107]. По-друге, суди «ніколи не становитимуть загрози для загальної свободи народу»[108]. Однак вони можуть бути дуже небезпечними в союзі з будь-якою з інших гілок влади, від якої повсякчасно ризикують зазнати утиску, залякування та впливу внаслідок своєї природної слабкості. Перешкоду цій небезпеці Гамільтон вбачає у встановленні системи забезпечення незалежності судів. До цієї системи входять незмінюваність суддів (довічне здійснення суддями своїх повноважень за умови їх бездоганної поведінки під час перебування на суддівській посаді) й стала оплата їхньої праці (матеріальна забезпеченість).

Цілковита незалежність суддів є особливо важливою для реалізації ними права визнавати нечинними акти законодавчої влади через їх невідповідність конституції. Проте з цього не випливає висновок про верховенство судової влади над законодавчою. Гамільтон підкреслює, що це право означає лише, що «влада народу є вищою за обидві, і там, де воля законодавчого органу, висловлена в його законах, суперечить волі народу, висловленій у Конституції, судді мають керуватися не законами, а Конституцією»[109]. Саме це право дає можливість «розглядати суди як бастіони обмежувальної Конституції проти зазіхань законодавчої влади»[110].

Ретельне дослідження судової влади в США та її впливу на політичний устрій американського суспільства здійснив французький соціолог Алексіс де Токвіль (1805–1859) у фундаментальній праці «Про демократію в Америці». Він зазначає, що американський суддя за характерними рисами своєї діяльності нічим не відрізняється від суддів інших країн, але водночас наділений величезною політичною владою. Причину цього автор вбачає в тому, що «американці визнали за своїми суддями право обґрунтовувати свої ухвали, виходячи, насамперед, з конституції, а потім уже із законів, — інакше кажучи, вони дозволили суддям керуватися тільки тими законами, які, на їхню думку, не суперечать конституції»[111]. Очевидна небезпека, що криється у такій владі, значною мірою зменшується тим, що судді мають право виступати проти закону тільки шляхом використання визначеного судового механізму. Токвілю не подобається це право суддів, нездійсненне в умовах сучасної йому монархічної Франції. Однак він визнає, що «навіть залишаючись у певних межах, право американських судів оголошувати той чи іншій закон таким, що не відповідає конституції, є все ж таки однією з наймогутніших перешкод, які будь-коли спрямовувалися проти тиранії політичних органів»[112].

Серед інших прав, наданих американським суддям, Токвіль виокремлює право карати представників виконавчої влади в разі порушення ними закону (адміністративна юстиція).

Особливу увагу Токвіль приділяє суду присяжних, розрізняючи в ньому юридичну установу (власне судовий орган, що виконує функцію правосуддя) і політичну установу (один з видів народовладдя). Причому автора цікавить передовсім політична складова, яку він справедливо вважає найважливішою. Саме з цієї точки зору «суд присяжних становить собою установу, що найвищою мірою сприяє зміцненню республіканської форми правління»[113]. За його існування «суддею стає саме народ…його треба розглядати як одну з форм суверенної влади народу»[114]. Токвіль відзначає великий вплив суду присяжних на національний характер, підтримує його поширення не тільки на кримінальні, але й на цивільні справи (з метою охоплення найбільшої кількості людей і їхніх інтересів). На думку дослідника, «суд присяжних, і особливо суд присяжних з цивільних справ, почасти прищеплює всім громадянам спосіб думок, властивий способові думок суддів, а саме це найліпшим чином готує людей до вільного життя»[115]. Він поширює в суспільстві «пошану до ухвал суду й поняття права» — на переконання Токвіля, «без цих двох чинників любов до незалежності перетворюється на пристрасть до руйнування»[116].

Серед інших суспільно значущих якостей суду присяжних Токвіль відзначає такі: він на практиці показує, що таке справедливість; навчає кожну людину відповідати за свої дії, без чого неможливо виховати політичну порядність; протистоїть індивідуальному егоїзму, згубному для суспільства; дивовижно розвиває незалежність міркувань і збільшує природні знання народу, що дає можливість розглядати його як безкоштовну школу, в якій кожен присяжний вчиться користуватися своїми правами; є інструментом поширення американським судовим відомством духу законності на найширші прошарки суспільства. Отже, висновує Токвіль, «суд присяжних, будучи найнадійнішим засобом здійснення влади народу, водночас найліпшим чином вчить народ користуватися своєю владою»[117].