3.2. Об’єктивна і суб’єктивна справедливість

3.2. Об’єктивна і суб’єктивна справедливість

Об’єктивна, або інституційна справедливість є реалізацією ідеї справедливості в певних соціальних інститутах (економіці, освіті, сім’ї, тощо). У випадку реалізації ідеї об’єктивної (інституційної) справедливості в таких соціальних інститутах, як право і держава, об’єктивна справедливість набуває характеру політичної[198].

Інституційну справедливість часто-густо іменують соціальною. Слід зазначити, що в сучасній науці ведуться дискусії з приводу визначення змісту цього поняття. Так, сьогодні про соціальну справедливість говорять у кількох значеннях[199].

Суб’єктивна, або особиста справедливість означає ту добропорядність людини, яка добровільно і постійно виконує вимоги інституційної справедливості[200]. Справедлива особа в своїх діях керується ідеями об’єктивної (інституційної) справедливості навіть тоді, коли позитивне право має прогалини, суперечності та інші недоліки або залишає той чи інший момент на власний розсуд суб’єкта права. На думку О. Гьофе, вимоги особистої справедливості як моральної чесноти влучно охоплюються відомою формулою Ульпіяна щодо трьох основних приписів права: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (чесно жити, не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне (Дигести, 1, 1, 10)[201].

Зрозуміло, що суспільство зацікавлене в особистій справедливості як приватної, так і посадової особи. Особиста справедливість громадян, поза всяким сумнівом, підтримує ефективне функціонування правової системи, заважає перетворенню правопорядку в безправ’я.

Проте більш принциповим є додержання вимоги особистої справедливості з боку «адміністраторів» правової системи. Як відомо, один несправедливий вирок спричиняє більше біди, ніж багато злочинів, скоєних приватними особами; останні шкодять лише струмкам, тоді як несправедливий суддя псує саме джерело[202]. Р. Ієрінг підкреслював, що жодна несправедливість, яку вимушена перенести людина, якою б тяжкою вона не була, не може зрівнятися з тією, яку здійснює поставлена Богом влада, коли вона сама порушує право. На його думку, «вбивство юстиції» є справжнім смертним гріхом права. Охоронець і вартовий закону перетворюється на його вбивцю: це — лікар, який отруює хворого, піклувальник, який душить того, ким опікується[203].

За слушним зауваженням В. Речицького, несправедливість, вчинена від імені права, збуджує людей значно сильніше, ніж несправедливість, вчинена від імені окремої особи. Саме звідси ця майже нелюдська вимогливість до тих, хто застосовує право — наприклад, до суддів[204]. Невипадково у текстах присяг таких осіб зазвичай спеціально наголошується на зобов’язанні бути справедливими. Так, при вступі на посади присягаються бути справедливими судді (див. ст. 10 Закону України «Про статус суддів»),