3.4. Особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

3.4. Особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві

Тепер докладніше розглянемо, як ідея справедливості втілюється в судочинстві.

Поняття «справедливе судочинство» в сучасному розумінні має два аспекти:

матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права і обов’язки тих, хто звернувся до суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість);

процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур[239].

Матеріальна справедливість. У класичному розумінні суд повинен перенести ідею справедливості, втілену в нормах права, на рівень конкретних правовідносин. Так, суд конкретизує вимоги справедливості, закріплені в правовій нормі, щодо окремих правовідносин або корегує ті правовідносини, учасники яких відхиляються від нормативно встановлених стандартів справедливості. Наприклад, керуючись вимогами рівності і розмірності, він має призначити покарання, яке враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, встановити справедливий розмір відшкодування моральної шкоди, визнати недійсним правочин, укладений на несправедливих умовах, скасувати несправедливий (дискримінаційний або непропорційний) індивідуальний акт суб’єкта владних повноважень. Вирішуючи спори, в основі яких лежать приватні уявлення про справедливість, суд також сприяє формуванню і конкретизації ідеї публічної справедливості.

Крім того, суд може компенсувати окремі недоліки формальної справедливості, обумовлені такою рисою права, як загальність. Вона не дозволяє адекватно вирішувати кожну конкретну ситуацію, яка може мати певні особливості, не враховані в нормі. Відомий вислів «Summum ius, summa iniuria» («Найвище право — найвища беззаконність»)[240] з давніх-давен свідчив про стурбованість з приводу того, що суворе застосування позитивного права часто може закінчуватись найзліснішою несправедливістю. По суті, йдеться про конфлікт між формальною і змістовною справедливістю. Ця ідея походить ще від Арістотеля, який підкреслював, що право через свій загальний характер має бути доповнене особливою (вищою) формою справедливості — справедливістю окремого випадку («правдою»)[241]. Така поправка щодо правомірності (грецьк. — еріеікеіа, латин. — aequitas) є певною мірою милосердям і добротою при виконанні справедливості. Ця так звана поблажлива справедливість[242] пом’якшує формальну справедливість, робить її терпимою, знімає суперечність між законом, що претендує на загальну обов’язковість, і реальністю конкретного вчинку[243]. Подібне доповнення є особливо помітним в англійському праві справедливості (equity), де можна побачити тенденцію шукати правильне в конкретному випадку. Це відрізняє його від загального права (common law), в якому існує сильна тенденція жертвувати одиничним заради загального[244].

Одним із способів, за допомогою якого право може стати змістовно справедливим, є гнучкість норм, що дає суддям можливості розвивати і пристосовувати право, застосовувати розсуд. Прикладами подібної гнучкості є повноваження судді призначати кримінальне покарання нижче від нижчої межі, зменшувати розмір неустойки, обирати покарання в межах альтернативної або відносно визначеної санкції, тощо.

У більш складних випадках суд може застосовувати справедливість замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Як зазначав Верховний Суд США в рішенні у справі «Хенінгсен проти «Блумфілд Моторе Інк.» («Henningsen V. Bloomfield Motors, Inc.» (I960)): «Чи існує принцип більш знайомий і міцніше вмонтований в історію англо-американського права, ніж основна доктрина, згідно з якою суди не повинні дозволяти використовувати себе як інструмент беззаконня та несправедливості?»[245]. Вважаємо, що під цими словами міг би підписатися будь-який суд, що діє в європейській правовій системі.

До застосовування справедливості замість закону суд вдається, наприклад, за наявності прогалин у нормах позитивного права. Низка кодексів встановлює, що у разі відсутності закону, який регулює відповідні і подібні правовідносини, суд застосовує аналогію права, тобто виходить із конституційних принципів і загальних засад права чи законодавства (див. ч. 7 ст. 9 КАС України, ч. 7 ст. 8 ЦПК України, ч. 2 ст. 8 ЦК України, ч. 2 ст. 1 °CК України). Це, поза всяким сумнівом, означає можливість безпосереднього застосування принципу справедливості.

Суд також може діяти всупереч закону і відновити справедливість, порушену при прийнятті нормативно-правового акта. На нашу думку, вирішуючи питання, чи вимагає певне порушення справедливості, допущене при прийнятті нормативно-правового акта, її поновлення в процесі правозастосування, суду доцільно користуватися формулою Г. Радбруха. Він виходить з того, що законодавство, там, де воно не перетворюється на свавілля, створює чи, принаймні, намагається створити справедливі правила поведінки через розумне, компетентне зважування протилежних інтересів. Тому, за загальним правилом, законодавство повинно застосовуватися навіть тоді, коли у правозастосовувача існують певні сумніви щодо справедливості його змісту[246].

На нашу думку, існують два винятки з цього загального правила.

По-перше, це ситуації, коли чинний нормативно-правовий акт стає настільки несумісним зі справедливістю, що закон як «несправедливе право» заперечує справедливість. В принципі, можна чітко визначити: коли законодавець навіть не прагне справедливості, коли рівність, що становить її основу, свідомо заперечується в нормотворчому процесі, тоді закон не є лише несправедливим правом, а навіть більше того — він є неправовим за своєю природою. Яскравим прикладом таких законів є нормативно-правові акти нацистської держави.

По-друге, це ситуації, коли несправедливі нормативно-правові акти з’являються внаслідок помилок законодавця. Як правило, такі акти непропорційно обмежують свободу особи та порушують принцип рівності. В цих випадках відповідні судові органи мають повноваження визнавати несправедливі нормативно-правові акти нечинними. Наприклад, висновок про втрату чинності законами через їх несправедливість може робити лише Конституційний Суд України. Це повноваження було використано Конституційним Судом, зокрема, в рішенні від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 у справі про податкову заставу. Так, Суд зазначив, що положення закону, яке передбачає можливість поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків незалежно від суми податкового боргу, порушує справедливе вирішення питань застосування права податкової застави, тобто є неконституційним[247].

Ці два винятки мають принципову різницю між собою. Ситуацію з несправедливими нормативно-правовими актами можна порівняти із ситуацією з недійсністю правочинів. Як відомо, недійсні правочини за ступенем недійсності поділяються на нікчемні, або абсолютно недійсні, та оспорювані, або відносно недійсні. Відповідно до норм цивільного права визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається. Сторони нікчемного право- чину не зобов’язані виконувати його умови, причому і тоді, коли він судом не визнаний недійсним. На відміну від нікчемних правочинів, оспорювані правочини не залишають правочину юридичних наслідків і не приводять до бажаного результату тільки за позовом зацікавленої особи. При оспорюваності правочин вважається дійсним доти, доки не буде оскаржений в суді. Але над ним піднятий «дамоклів меч» недійсності, й оскільки ця недійсність визнана судом, він буде породжувати ті самі юридичні наслідки, як і нікчемний правочин.

Так само і несправедливі закони умовно можуть вважатися як нікчемними, так і оспорюваними. Явно несумісний зі справедливістю нормативно-правовий акт є нікчемним і не повинен застосовуватися в будь-якому випадку. Водночас інші несправедливі нормативно-правові акти є оспорюваними і підлягають застосуванню до прийняття відповідного рішення компетентним судовим органом.

На нашу думку, аналогічний підхід демонструє в своїй практиці Суд Європейських спільнот. Він виходить з того, що на правові акти, видані органами Спільноти, поширюється припущення щодо чинності, через це вони, навіть будучи такими, що суперечать праву, зберігають юридичні наслідки аж до їх скасування або відкликання. Виняток з цього принципу становлять ті правові акти, суперечність праву Спільноти яких є настільки очевидною, що вони, за жодних обставин не будучи прийнятими правопорядком Спільноти, не можуть — навіть тимчасово — набувати юридичної дії, тобто є «юридично нечинними» (тобто юридично не існують). Встановлення такого винятку має на меті задовольнити фундаментальні вимоги, яким мусить відповідати правопорядок, а саме «стабільності правовідносин та збереженню правозгідності» (судова справа С-137/92 Р, 36. 1994,1-2555)[248].

Таким чином, втілення стандартів змістовної справедливості, з одного боку, вимагає від суддів активної, творчої ролі в процесі правозастосування, з іншого, їх занадто активна, творча діяльність, їх невмотивоване нехтування нормами права або своїми попередніми рішеннями може привести до суддівського свавілля — тобто порушення ідеї формальної справедливості. Тому при вирішенні кожної справи потрібно постійно шукати необхідний баланс, символом якого є терези Феміди[249].

Процедурна справедливість. Поняття «справедливість» часто-густо стосується не лише ставлення до людей, але й процедури, до якої вдаються для того, щоб прийняти рішення про належне ставлення[250]. Цей аспект вважався суттєвим елементом правосуддя протягом всієї правової історії. Як уже зазначалось, ідея недосконалої процедурної справедливості в правовій сфері найяскравіше виявляється саме в судочинстві. Сьогодні це втілюється насамперед у праві на справедливий судовий розгляд, яке закріплене в ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу[251] та ін.

М. Ентін умовно поділяє систему елементів, з яких складається право на справедливий судовий розгляд, на чотири групи:

1) органічні елементи, тобто елементи, які забезпечують ефективне користування цим правом і його реалізацію (право на доступ до правосуддя і право на виконання судових рішень);

2) інституційні елементи, тобто елементи, що утворюють критерії, яким мають відповідати судова система держави в цілому і кожний судовий орган окремо (створення суду і формування його складу на підставі закону, достатня тривалість повноважень суддів і їх незмінність протягом строку їх повноважень, незалежність і неупередженість суддів, публічний характер діяльності суду, визнання юридичної обов’язковості рішень суду, обґрунтованість і вмотивованість рішень, тощо);

3) процесуальні елементи, які забезпечують реальну участь осіб у процесі, змагальність процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду і розумні строки розгляду справи;

4) спеціальні елементи, тобто елементи, що є додатковими гарантіями для кримінального процесу (презумпція невинуватості, право на захист, право на перекладача та ін.)[252].

Корисним для з’ясування сутності права на справедливий судовий розгляд є виокремлення в його складі (а) прав, що реалізуються ще до початку самого судового розгляду (зокрема, право на судовий захист і доступ до правосуддя, право на доступ до послуг адвоката, право не бути примушеним до свідчень проти себе); (b) прав, що реалізуються безпосередньо на стадії судового розгляду справи (право бути судимим судом, утвореним відповідно до закону, право бути судимим безстороннім, незалежним судом, право на публічний судовий розгляд, право на рівні процесуальні можливості та ін.); і (с) прав, що реалізуються після розгляду справи по суті (наприклад, право на виконання судового рішення, право на оскарження судового рішення, право на застосування принципу non bis in idem)[253].

Слід також наголосити на тому, що зміст права на справедливий судовий розгляд має певні особливості залежно від того, стосується він осіб, які обвинувачуються у здійсненні злочинів, чи осіб, які претендують на визначення своїх цивільних прав і обов’язків.

Не маючи можливості проаналізувати всі елементи права на справедливий судовий розгляд[254], зосередимо увагу лише на деяких з них, що утворюють так звані правила природної справедливості (principles of natural justice).