3.3. Формальна, змістовна і процедурна справедливість

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

3.3. Формальна, змістовна і процедурна справедливість

Після появи «Теорії справедливості» Дж. Ролза (1971) в філософських дослідженнях зазвичай проводиться розрізнення між формальною, змістовною і процедурною справедливістю.

Основна ідея формальної справедливості — до однакового слід ставитись однаково. Коректного загального правила, як його визначено інституціями, влада постійно дотримується й належним чином його інтерпретує. У цьому виді справедливості (справедливості як правильності) акцент зроблено на безсторонності та послідовності при застосуванні правил, тоді як питання про визначальні (сутнісні) принципи цих правил залишено поза увагою[205]. Водночас О. Гьофе наголошує на тому, що безсторонність має два ступені: першим ступенем є безсторонність застосування правила, а другим — безсторонність установлення, прийняття правила[206]. Отже, слід пам’ятати, що формальна справедливість означає необхідність безсторонності не лише при застосуванні, але й при виробленні правил[207]. Її мінімальною умовою є заборона на свавілля[208].

На думку Д. Ллойда, ідея формальної справедливості має на увазі три взаємопов’язані концепції: 1) повинні існувати норми, що вказують, як слід поводитись із людьми в конкретних випадках; 2) ці норми повинні бути загальними за своїм характером, тобто передбачати, що будь-яка особа, котра підпадає під їх дію, повинна дотримуватися їх; 3) ці загальні норми повинні застосовуватися неупереджено — без потурань, дискримінації і виключень[209].

Зрозуміло, що формальна справедливість імпліцитно присутня в самому понятті права, яке за своєю природою є нормативним явищем. Завдяки цій характеристиці право фактично виконує роль третьої, незацікавленої особи, яка розв’язує конфлікти, що виникають між людьми[210].

Важливим засобом забезпечення формальної справедливості виступають основні джерела права. Так, загальний характер має нормативно-правовий акт, і це саме по собі вже є гарантією проти свавілля, оскільки завдяки цій властивості нормативно-правовий акт зазвичай не створюється на користь або проти конкретної особи. Досягненню формальної справедливості сприяє також судовий прецедент. Нагадаємо, що доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis (стояти на вирішеному), згідно з яким суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Судді дотримуються принципу stare decisis не стільки під загрозою санкцій (звільнення з посади), а для того, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Цей принцип відображає загальне правило, що «панує право, а не примха», тобто закон за однакових обставин має застосовуватися однаково, що зміцнює авторитет суддів як безсторонніх слуг правосуддя[211].

Справедливе застосування норм права — це, передусім, недискримінаційний підхід, неупередженість, — підкреслює Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання[212]. Як відомо, безсторонність (неупередженість) вимагає розгляду спірних випадків, незважаючи на особу. Це стрижнева засада будь-якого судочинства. Саме з цього й випливає образ Феміди (богині справедливості) із зав’язаними очима. Це дає змогу характеризувати суддю як третю (незацікавлену) особу в другому ступені[213]. Вимога однакового ставлення лежить в основі іншого важливого принципу судочинства і здійснення адміністративних процедур — audi alteram partem (кожна сторона повинна мати право бути вислуханою).

У свою чергу, послідовність у застосуванні проголошених правил створює передбачуваність і означає заперечення сваволі при виведенні конкретного права у кожному окремому випадку. Ця ідея перекликається з влучним висловом Ульпіяна (Дігести, 1, 1, 1, 10): «Iustitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuique tribuendi» («Справедливість — це непорушне й постійно незмінне прагнення надати кожному належне йому право»)[214], в якому в даному випадку акцентується на непорушності і постійності як відправних точках передбачуваності[215].

«Формальна справедливість у правових інституціях, — слушно зауважує Дж. Ролз, — це просто один з аспектів правління закону, яким підтримуються й забезпечуються законні сподівання»[216]. Одним із його порушень є неспроможність суддів та інших представників влади при вирішенні претензій дотримуватися належних правил чи їх інтерпретацій. Іншими словами, ми можемо побачити, що ідея формальної справедливості лежить в основі формального аспекту принципу верховенства права.

На нашу думку, саме стандарти формальної справедливості є тими мінімальними вимогами справедливості, яким має відповідати певний соціальний регулятор, щоб взагалі вважатися правом. Приблизно в цьому ж дусі мислив Г. Харт (Hart), який підкреслював, що мінімум справедливості обов’язково здійснюється скрізь, де людська поведінка регулюється публічно проголошеними та застосовуваними в судовому порядку загальними правилами[217]. Додержання цих стандартів є своєрідним критерієм, що відзначатиме межу між правом і не-правом. Коли соціальний регулятор переступає цю межу, він одразу перестає існувати як право взагалі. Інакше кажучи, право не просто поступово згасає, а йде, грюкнувши дверима[218].

Ідея формальної справедливості в правовій сфері втілюється в принципі формальної рівності, що конкретизується у вимогах рівності перед законом, рівності перед судом, рівності прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Як підкреслює Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання, зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки. Невипадково, що для римлян, які визначали справедливість як рівність, символом (атрибутом) юстиції стали терези[219].

Змістовну справедливість слід розуміти як додержання певних принципів, за допомогою яких можна з’ясувати, що ж конкретно належить кожному як учаснику суспільних відносин. Тут ми мусимо згадати про Арістотеля, який підкреслював, що забезпечення справедливості — це досягнення належного (рівномірного) для учасників відносин обміну і розподілу[220]. Якщо формальна справедливість асоціюється з принципом формальної рівності, то справедливість змістовна втілюється у принципі пропорційності, або розмірності.

Ідея пропорційності також знайшла своє відображення у вислові Ульпіана (Дігести, 1, 1, 1, 10), що наводився вище для ілюстрації ідеї послідовності. Проте якщо справедливість як послідовність розкривається через непорушне й постійно незмінне прагнення, то пропорційність — через вимогу віддати кожному йому належне. Символом пропорційності також можуть бути терези Феміди, які відповідають за точність певних вимірювань[221]. Конституційний Суд України також визнає принцип розмірності (пропорційності) елементом ідеї права та ідеології справедливості (див. рішення від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності)[222].

Змістовна справедливість вимагає, зокрема, пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (тому покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного), встановлення і диференціювання публічно-правових обмежень залежно від конкретних обставин, що обумовлюють їх запровадження. Так, на думку Конституційного Суду України, висловлену в Рішенні від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 у справі про податкову заставу, розмір податкової застави, виходячи із загальних принципів права, повинен відповідати сумі податкового зобов’язання, що забезпечувало б конституційну вимогу справедливості та розмірності[223]. У рішенні від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності Конституційний Суд України зазначає, що обмеження прав кредиторів суб’єктів господарювання у комунальному секторі економіки на задоволення своїх вимог у провадженні в справах про банкрутство має бути розмірним (пропорційним), тобто визначеним відповідно до встановлених принципів справедливості.

Пропорційність у сфері обміну реалізується як еквівалентність. Еквівалент — це встановлена дослідом рівновага між двома сторонами, умова, за якою кожен отримує своє і ніхто не залишається в програші[224]. Отже, еквівалент є здійсненням ідеї справедливості у відносинах рівних партнерів і тісно пов’язаний з концепцією урівнюючої справедливості (justitia commutativa). Зазначимо, що в сучасному суспільстві ця форма справедливості виявляється, наприклад, у таких сферах, як договірні відносини (вона втілюється насамперед у концепції справедливої ціни), трудові відносини (де діють концепції справедливих умов праці і справедливої винагороди), відносини з відшкодування шкоди (за загальним правилом завдані збитки відшкодовуються у повному обсязі). Зазвичай обмін є справедливим за умови, що він є вільним і взаємовигідним (еквівалентним). Слід погодитись із тим, що урівнююча справедливість є справедливістю приватного права[225].

Традиційно найскладніше розкрити зміст пропорційності в сфері розподілу. Зрозуміло, що за це питання відповідає концепція розподільної справедливості (justitia distributiva). Як відомо, розподільна справедливість урегульовує відносини між окремими індивідами та суспільними утвореннями. Її мета — зробити кожну окрему людину причетною до спільного блага шляхом його справедливого розподілу. Тому розподільній справедливості притаманна вирішальна роль у державному і громадському житті, оскільки саме пропорційної рівності зазвичай прагнуть при зміні доходів, при покараннях, а також при розподілі соціального й інших видів забезпечення[226]. Природно, що розподільна справедливість є справедливістю публічного права[227]. Спотворений образ дистрибутивної справедливості — це корупція будь-якого виду, сприяння певним людям чи групам або їх утискування[228].

Слід зазначити, що в юридичній літературі цей аспект справедливості зазвичай описують вкрай туманно. Наприклад, Р. Циппеліус підкреслює, що право має регулювати людську поведінку в такий спосіб, який потрібен для того, аби вигоди (цінності, переваги) та обтяження (витрати, зобов’язання) були розподілені справедливо; суперечливі інтереси були задоволені в порядку, відповідному до їх ваги і значущості; ті, хто чинить карані діяння, отримували за них належну відплату, — одне слово, аби при вирішенні конфліктів, що виникають у суспільстві, панувала справедливість[229].

Така ситуація не є дивною. Адже концепція справедливості не пропонує нам загальновизнаних змістовних принципів розподілу. Перефразовуючи Р. Нозіка, можна констатувати, що прогалини в формулах «кожному за його____» та «від кожного за його______» й дотепер не заповнені[230]. Наприклад, стверджується, що при розподілі, який має на меті забезпечення (досягнення) пропорційності, можуть використовуватися такі змістовні принципи справедливості, як: кожному за потребою; кожному за його гідністю; кожному за його внеском; кожному одне й те саме[231]. Як правило, саме баченням змістовних принципів справедливого розподілу насамперед і відрізняється більшість сучасних теорій справедливості (йдеться, зокрема, про ліберальні, лібертарні, комунітаристські, постмодерністські, феміністичні концепції).

Зрозуміло, що це залишає відкритим питання про те, які саме принципи справедливого розподілу мають бути втілені в праві. Для вирішення питань справедливості при їх закріпленні в праві слід шукати якомога ширшу міжсуб’єктну основу, а саме — правосвідомість якнайширшого кола осіб і засновані на цій правосвідомості, знову ж таки, підтримувані більшістю, уявлення про справедливе. Потенційно ж консенсуальні уявлення суспільства про справедливість будуються на основі керованої здоровим глуздом совісті звичайної людини[232].

Процедурну справедливість можна визначити як додержання процедурних правил, що спрямовані на забезпечення справедливості результату тієї чи іншої дії, незалежно від інших обставин. Справедливість у процедурах визнається цінністю в більшості культур, місць і епох; на думку С. Хемпшира, чесність в процедурі є константою людської природи[233]. Існує суто процедурна, абсолютна і неабсолютна процедурна справедливість.

Суто процедурна справедливість визнається там, де немає незалежного критерію для правильного результату, а є натомість коректна або справедлива процедура, наслідок якої також є коректним або справедливим незалежно від його суті, — аби тільки належно дотримувалися процедури[234]. Іншими словами, справедливість полягає в самих процедурах, і не існує процесуально незалежної міри справедливого результату. В цьому випадку справедливий результат — це будь-який результат, отриманий за умови додержання процедури. Ілюстрацією для цієї ситуації є будь-яка гра (наприклад, карти чи футбол), якщо тільки вона ведеться чесно (за правилами). Суто процедурна справедливість лише іноді знаходить своє втілення в праві. Наприклад, вона покладена в основу інституту жеребкування, що традиційно використовується під час виборів.

На відміну від суто процедурної, абсолютна процедурна справедливість має незалежний критерій справедливого результату і процедуру, яка з великим ступенем гарантії призводить до цього результату. Прикладом такої справедливості є спосіб розподілу пирога, коли той, хто ділить, бере свій шматок останнім (за умови, що ми прагнемо розподілити пиріг на рівні частки). Є підстави вважати, що в цьому випадку той, хто ділить, намагатиметься досягти досконалої рівності часток. Досконала процедурна справедливість також знаходить обмежене застосування в праві. Одним із нечисленних прикладів такої процедури є порядок формування складу третейського суду.

Характерною ознакою неабсолютної процедурної справедливості є те, що хоча й існує незалежний критерій для правильного висновку, проте немає такої підхожої процедури, яка б напевно привела до нього[235]. Зазвичай правила неабсолютної процедурної справедливості лише сприяють досягненню справедливого результату (матеріальної справедливості) внаслідок дотримання процедури, однак не гарантують його. Вони спрямовані на забезпечення неупередженості (безсторонності) і зменшення можливості свавілля. Ідея недосконалої процедурної справедливості в правовій сфері найяскравіше виявляється саме в судочинстві (про це докладніше — далі).

Слід зазначити, що всі види справедливості тісно пов’язані між собою. Там, де ми знаходимо формальну справедливість, імовірно знайдемо й змістовну справедливість, оскільки вони схильні йти разом. Тому, принаймні, вкрай несправедливі інституції рідко, а то й ніколи не бувають керовані безсторонньо й послідовно[236]. У свою чергу, абсолютна і неабсолютна процедурна справедливість спрямована на забезпечення змістовної справедливості (завдяки цим видам процедурної справедливості досягають допоміжної легітимації результату[237]), а суто процедурна — на її заміну (у випадку коли для певних відносин не можуть бути визначені принципи справедливого розподілу процедурна справедливість гарантує первинну легітимацію результату). Крім того, процедурна справедливість сприяє реалізації формальної справедливості: саме процесуальні подробиці, точність, детальність і скрупульозність процесуальних норм, чіткість вимог і визначеність правил гарантують рівність сторін процесу і об’єктивність влади, що приймає рішення[238].

Саме врахування в процесі правотворчості вимог формальної, змістовної і процедурної справедливості призводить до появи повністю легітимного права, а їх одночасна реалізація в процесі судочинства свідчить про справжнє здійснення правосуддя.