7.2. Юснатуралізм: типологічні різновиди й співвідношення

7.2. Юснатуралізм: типологічні різновиди й співвідношення

Відтак, однією з ознак підходу, які можуть знаходити свій вираз у юридичній практиці, є зв’язок пізнавальних засобів, методів відбору та інтерпретації фактів із специфікою праворозуміння автора правозастосовного чи правотлумачного рішення. І хоч у більшості випадків цей зв’язок не є безпосереднім та очевидним, тією мірою, якою праворозуміння впливає на вибір прийомів, методів випрацювання юридичного рішення, або ж, навпаки, — постає результатом їх використання, зумовленого економічними, політичними та іншими потребами й інтересами, — саме тією мірою може йтись і про зв’язок юридико-прикладного підходу із відповідним праворозумінням. Отже, юснатуралістичний підхід можна визначити як спосіб випрацювання рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування, який перебуває у смисловому зв’язку з юснатуралістичним праворозумінням.

Місце юснатуралізму як підходу в практиці державно-юридичного регулювання зумовлюється низкою ознак, серед яких можна виокремити насамперед оцінювання, засноване на позалегістських (світоглядно-моральних, морально-політичних та ін.) ціннісно-нормативних критеріях; надання юридико-пізнавального й регулятивного значення цінностям, ідеалам, принципам та іншим утворенням духовно-ідеального порядку, а також емпіричним чинникам (зокрема людським потребам, сутності суспільних відносин, призначенню соціальних інститутів).

Відтак, особливого значення набуває питання про смислові й гносеологічні межі юснатуралізму як дослідницького та юридико-прикладного підходу, а також про можливості його поєднання з іншими підходами. Потрібно локалізувати юснатуралізм як специфічний спосіб осмислення правової реальності, її відображення й конструювання в юридичних актах. При цьому ми виходимо з того, що основою застосування юснатуралізму в державно-юридичному регулюванні має виступати така методологія, у використанні якої можливе опертя на практичний досвід, яка не втрачає зв’язків із соціально-емпіричною реальністю.

Спробуємо розв’язати це завдання на підставі порівняльного аналізу типологій та класифікацій різновидів праворозуміння.

Юснатуралізм та соціологічний підхід. Поширена дихотомічна класифікація типів праворозуміння ґрунтується на протиставленні легістського позитивізму всім іншим різновидам розуміння права[688], в тому числі й соціологічним. Однак такий підхід ще не містить підстав для розв’язання питання про співвідношення юснатуралізму з соціологічним підходом до права.

З кінця XIX — початку XX сторіччя у вітчизняному правознавстві починає використовуватись тричленний поділ типів праворозуміння (М. М.Алексеев, Г. Г. Бернацький, О. Е. Лейст, Р. З. Лівшиц, С. І. Максимов, Е В. Мальцев, Г. В. ЕІазаренко, А. В. Поляков, І. Л. Честнов), згідно з яким розрізняються розуміння права юснатуралістичне (інші назви «ціннісне», «ідеолого-ціннісне», «антипозитивістське», «моральна юриспруденція», тощо), позитивістське (або ж «юридико-догматичне», «формально-юридичне», «формально-догматичне», «легістське», «нормативістське», «аналітичне») та соціологічне («генетичне», «реалістичне» та ін.)[689]. Іноді з останньої групи теорій виокремлюються психологічні[690].

Характерною рисою таких варіантів систематики типів праворозуміння є розрізнення юснатуралізму та соціологізму, притаманне також і більш деталізованим класифікаціям, заснованим на диференціації епістемологічних підходів та методів у правознавстві. Так, наприклад, О. О. Мережко розглядає природно-правовий метод пізнання міжнародного права поряд із позитивістським, нормативістським, соціологічним, критичним, політико- орієнтованим та іншими, яких цей вчений нараховує близько двох десятків[691].

Однак таке розмежування відтворює лише загальну теоретичну модель природно-правового підходу, відволікаючись при цьому від самоідентифікації низки концепцій соціоцентристського й об’єктивістського спрямування як «природно-правових» та від більш детальної характеристики теоретичних співвідношень між вказаними способами осмислення права.

Якщо докорінна відмінність юснатуралізму та легізму не викликає сумнівів у всіх дослідників, то співвідношення природно-правового й соціологічного типів праворозуміння та відповідних підходів виглядає не настільки однозначно. Про це свідчать, зокрема, генетичні й логічні зв’язки концепцій природного права із антропосоціальними підходами. Добре відомо й те, що онтологічне трактування природного права має наслідком необхідність історичних та соціологічних підходів до нього[692].

Питання про співвідношення юснатуралізму з юридичною соціологією (соціологією права)[693] доцільно розглянути в двох аспектах: а) у плані типів праворозуміння; б) в аспекті взаємомозв’язків між юснатуралістичним праворозумінням та соціолого-юридичним підходом, а також між природно-правовим та соціолого-юридичним (соціолого-правовим) підходами.

В усіх цих випадках визначальним буде те, що саме розуміється під природним правом і відповідним типом праворозуміння та в який спосіб визначатимуться межі юснатуралістичного й соціологічного підходів.

Згідно із сучасним розумінням соціолого-юридичного підходу до права, останнє досліджується, по-перше, як особливий соціальний феномен; по-друге, в динаміці, як процес переходу від генезису до соціальної дії; по-третє, в контексті структурних і функціональних зв’язків з іншими соціальними чинниками, які, з одного боку, детермінують розвиток права, а з іншого, зазнають на собі його впливу; по-четверте, в динаміці всіх проявів правової дійсності; по-п’яте, як складна структура правовідносин[694].

Як відомо, основні способи осмислення соціально-правової реальності можуть мати метафізико-ідеалістичне або ж емпірико-матеріалістичне[695] спрямування (соціологічний позитивізм). Ясна річ, вузько позитивістсько- соціологічне трактування, зорієнтоване на право, яке існує виключно в зовнішніх, емпірично фіксованих формах, аж ніяк не може бути визнано особливим різновидом юснатуралізму. Однак сучасне розуміння соціологічного підходу в правознавстві дає можливість вести мову про філософсько-правову соціологію й соціальну онтологію права як про стратегії, спрямовані на виявлення імпліцитних соціальних основ, сутнісних та закономірних аспектів соціально-юридичних та соціально-правових явищ, смисли і значення яких конструюються суб’єктами у процесі їх пізнання. Відзначимо, що згідно з одним із існуючих у правознавстві «істотних методологічних постулатів» у тлумаченні поняття соціальності права, соціальна реальність права не існує як предметна дійсність, не має власних змістів, тобто належить сфері свідомості[696]. Тут соціальність, мабуть, розуміється як особлива властивість людського мислення. Можливо, саме такі різновиди юридичної (правової) соціології можуть розглядатись як одна з форм юснатуралістичного підходу. У такому випадку рух творчого мислення від правового явища до його соціальної сутності, від юридичної форми до її правового змісту, а також конструювання соціальної природи (сутності, «єства») юридичних феноменів виступатимуть ознаками соціологічного мислення юснатуралістичної орієнтації.

Піднімаючи проблему відношення між юснатуралістичним праворозумінням та соціологічним підходом, О. В. Сердюк зазначає, що «мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного підходу можливі різні типи праворозуміння»[697], зокрема, соціологічний підхід у правознавстві можливий у рамках ціннісного (природно-правового) праворозуміння[698]. Безперечно, при цьому йдеться не про соціологічний позитивізм[699], а про певні різновиди соціально-філософських (соціально-критичних, соціально-аксіологічних, ціннісно-соціологічних, ідеологічно-світоглядних) підходів, які не обмежуються самими лише емпіричними дослідженнями й описом форм соціального буття права.

Між аксіологічним (природно-правовим) та соціологічним (зокрема позитивно-соціологічним) підходами в юридичній діяльності можуть існувати також і відношення доповнюваності. Так, наприклад, А. І. Пашинський наголошує на «плідному зв’язку між соціологічним та аксіологічним підходами, коли, наприклад, основоположні правові принципи аналізуються й виводяться в остаточному підсумку з дозаконотворчих правових відносин. Особливістю соціологічного підходу в цьому випадку є розкриття соціальних потреб, які породжують відповідні відносини, особливістю ж аксіологічного — виокремлення із різноманіття соціальних зв’язків власне правових відносин»[700]. Теоретичної значущості наведеного положення не можна недооцінювати. Адже таким чином вказується на оцінювальний характер уявлень про правове (вочевидь, як про справедливе), на аксіологічність процесу розуміння права.

Слід звернути увагу на те, що критична функція притаманна не лише юс- натуралізму, але й юридичній соціології[701]. Як вказує С. В. Савчук, «…юридична соціологія не зупиняється перед пізнанням сукупності сталих, повторюваних ознак і властивостей права, тобто його суті, пошуки якої починаються там, де є розуміння невідповідності будь-якого явища своєму первісному при- значенню»[702] (курсив мій — С. Р.). Тією мірою, якою така соціальна критика здійснюється з ціннісно-ідеологічних позицій, з опертям не на існуючий, а на належний стан речей у суспільстві й, зокрема, в юридичному регулюванні, тією мірою може йтись про критику юснатуралістичного Гатунку.

Основу для поєднання юснатуралізму із соціологічним підходом дає розгляд останнього як особливої пізнавальної стратегії. Таке поєднана можливе, зокрема, на основі ідей, обстоюваних Ю. Я. Баскіним, який розподіляв філософсько-правові вчення на види залежно від того, в чому саме вони вбачають основу права. У такий спосіб виокремлювались вчення метафізичні, антропологічні та соціологічні[703]. Усі вони можуть ґрунтуватись на природно-правовому типі праворозуміння, оскільки концептуальними основами останнього можуть виступати як «божественний закон», так і «природа людини» й «природа речей».

Г. Г. Бернацький вважає, що практично всі філософсько-правові напрями можна розділити на дві протилежні групи: соціологічний напрям, який стверджує, що джерелом походження права виступає саме суспільство, і природний напрям, який стверджує, що джерело походження права та його сутність знаходяться поза суспільством (Бог, розумна природа, розум людини, тощо). Перший тяжіє до матеріалістичної філософської лінії, тоді як другий — до ідеалістичної[704]. Таке протиставлення природного й соціологічного напрямів свідчить про трактування юснатуралізму, насамперед, як ідеалістично-метафізичного праворозуміння. Однак, з урахуванням концептуального різноманіття природно-правових підходів, в обох розглянутих вище випадках соціологізм як підхід виявляється принципово сумісним із природно-правовим типом праворозуміння.

В плані епістемології соціологічний підхід пов’язаний із онтологічними та емпірико-об’єктивістськими інтерпретаціями природного права. Аби прослідкувати цей зв’язок, звернімось до доктринальної систематики класичних та сучасних природно-правових концепцій.

Типологізація юснатуралістичних учень бере свій початок у філософсько- правовій творчості Г. В. Ф. Гегеля, який розрізняв три наукових способи трактування природного права: емпіричний (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо та інші мислителі до Канта); формальний (І. Кант, Й. Г. Фіхте та їхні послідовники) та власний, абсолютний підхід[705]. Вочевидь, соціологічній версії юснатуралізму тут відповідає його емпіричне трактування. Однак низка елементів соціологізму присутня також і у більш пізніх неогегельянських розробках концепції природи речей (Е. Шпрангер, X. Вельцель, О. Бальвег та ін.).

Декілька варіантів систематики юснатуралістичних концепцій були запропоновані зарубіжними правознавцями в 70-х рр. минулого сторіччя. Так, X. Ріффель навів три підстави класифікації природного права: за критерієм змістовності — від формального «природного права зі змінюваним змістом» до сукупностей позапозитивних матеріальних принципів та норм; у плані співвідношення з позитивним правом (законом) — від зразка для правопорядку до природного права, яке заперечує позитивне; за трактуванням «природного» («природи») — від права, що випливає з природи людини, до норм універсального порядку буття[706]. В рамках цих груп можуть бути виокремлені й соціологічно спрямовані різновиди юснатуралізму.

Класифікації, засновані на особливостях значення категорії «природного» («природи») (Ерік Вольф)[707], дають можливість виявити поняттєву основу тих соціологічних підходів, якими, як буде показано далі, послуговується конституційне судочинство України при аналізі сутності й призначення соціально- юридичних інститутів.

У правознавстві радянського періоду типологізація сучасних концепцій природного права згідно з філософсько-методологічними засадами праворозуміння і пояснення правових явищ була здійснена В. О. Четверніним[708], чия схема типології достатньо повно відображає різноманіття сучасних різновидів юснатуралізму. Окремі з них (об’єктивіський, психоірраціоналістичний, частково екзистенціалістський) пов’язані з соціально-філософським та філософсько-антропологічним підходами до права.

Іншу схему групування напрямів природного типу праворозуміння наводить Г. Г. Бернацький, який називає такі його різновиди, як теологічний, натуралістичний, об’єктивно-ідеалістичний, суб’єктивно-ідеалістичний, містичний?[709]. Попри те, що запропонована система відзначається певною неповнотою, на що вказує і сам дослідник, слід відзначити виокремлення тут «натуралістичної» версії природного права, що підтверджує визнання емпірично орієнтованих варіантів юснатуралізму.

Г. В. Мальцев використовує поділ юснатуралістичних концепцій на онтологічні (Й. Месснер, Е. Вольф, Н. Боббіо, А. Кауфман, Р. Марчич, А. Троллер та ін.), деонтологічні (І. Кант, неокантіанство) та аксіологічні (феноменологія, окремі версії неокантіанства)[710]. Перевагою такої моделі є можливість виокремлення основних концептуально-методологічних підходів до розв’язання фундаментальної проблеми співвідношення між сущим та належним. Аксіологічні ж підходи, на наш погляд, в одних випадках можуть бути віднесені до онтологічного юснатуралізму, а в інших — до деонтологічного.

Безперечну теоретичну й практичну цінність мають підходи до систематизації природно-правових учень, запропоновані С. І. Максимовим[711]. До сучасних (некласичних) теорій обґрунтування права, які працюють в парадигмі «інтерсуб’єктивності», цей вчений відносить онтологічні й неонтологічні концепції. До першої групи належить правовий екзистенціалізм, або ж екзистенційна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер) та екзистенційно-феноменологічна герменевтика (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), до другої — комунікативна філософія (К. О. Апель, Ю. Габермас)[712].

Бінарний поділ юснатуралістичних концепцій на онтологічні й неонтологічні дає можливість охопити практично всі існуючі версії юснатуралізму (деонтологічні концепції слід віднести до другої групи). Онтологічний різновид концепцій природного права охоплює й сучасні природно-правові підходи (в тому числі натуралістичні, антропологічні й соціологічні), використовувані як правовою доктриною, так і практикою.

Прикметно, що в юридичній науці України є окремі прихильники натуралістичних концепцій «права Природи» (С. П. Головатий, А. С. Довгерт, О. М. Костенко, С. С. Сливка). З іншого боку, в практиці вітчизняного конституційного судочинства (О. М. Мироненко) вже обґрунтовувалась необхідність переходу від нормативістського до раціоналістичного природно-правового праворозуміння[713]. Згідно з класифікацією С. І. Максимова, обидві групи концепцій належать до класичного юснатуралізму.

Відповідно до спеціальних дослідницьких цілей можуть бути запропоновані й інші варіанти типологізації юснатуралістичних підходів:

— залежно від (наявності) міри зв’язку онтичного джерела правовості із суспільними відносинами — трансцендентні й іманентні (психологічно- чи соціально-іманентні);

— за ступенем єдності та універсальності нормативного змісту права — моністичні й плюралістичні;

— за способом обґрунтування (типом раціоналізму, втіленим у відповідній концепції) — фідео-раціоналістичні й інтелектуально-раціоналістичні (секулярні); окрім цього, теологічні концепції можуть бути розподілені також за різновидами відображеного в них релігійного світогляду — наприклад, на пантеїстичні, монотеїстичні, деїстичні, тощо. Такі поділи можуть певним чином доповнювати й уточнювати класифікації, наведені у літературі.

В аспекті нашої розвідки особливо важливими видаються ті типологізаційні схеми праворозуміння, в яких визнається існування соціологічних (емпіричних) версій юснатуралізму. Так, наприклад, К. Енгіш виокремив логічне обґрунтування природного права в концепції Т. Гоббса, трансцендентальне — у вченні Канта, діалектичне — у вченні Г. Гегеля, К. Маркса, а також онтологічний напрям, зокрема марксизм. Критерієм «юснатуралістичності» тут виступає те, що всі ці напрями оперують оціночним підходом до права з ідеологічної позиції[714].

Д. Ллойд поділяє сучасні теорії природного права на католицькі (неотомізм), філософські (сучасне неокантіанство) та соціологічні[715]. Якщо, на думку Д. Ллойда, перші дві групи концепцій, «судячи з усього, підходили до природного права з ідеалістичних позицій», то «соціологічну теорію природного права характеризує підхід, заснований, радше, на аналізі фактів», на соціально-емпіричному вивченні прагнень і потреб людини в суспільстві[716]. Попри обмеженість наведеної класифікації, яка не враховує низки інших сучасних різновидів природного права (наприклад, неопротестантських) та відсутність у ній єдиного критерію, виокремлення соціологічного напрямку юснатуралізму видається вельми прикметним.

Наведені вище теоретичні узагальнення можуть бути підтверджені й поглядами на природне право, представленими в сучасній українській юриспруденції. Не зупиняючись на відмінностях між окремими підходами, назвемо концепції загальносоціального природного (соціально-природного) права П. М. Рабіновича[717] та соціального натуралізму О. М. Костенка[718]. В зв’язку з цим, уточнюючи класифікації, запропоновані С. І. Максимовим та О. В. Стовбою[719], відзначимо, що юснатуралістичні способи осмислення правової реальності, які утворюють відмінний від правової метафізики («правового ідеалізму») підхід до права — зокрема, соціологічно орієнтований — можуть, на наш погляд, бути позначені як емпірично-об’єктивістські.

Отже, трансформація сучасних підходів до осмислення соціальності права дає можливість базувати соціологічний підхід також і на природному типі праворозуміння. З огляду на це, такі теоретико-методологічні конструкції, як «правова природа», «суть», «призначення», застосовувані до тих чи інших юридичних (політико-юридичних, економіко-юридичних, тощо) інститутів, правовідносин, суб’єктивних прав чи повноважень, можуть обґрунтовано розглядатись не лише в соціолого-юридичному, але й у юснатуралістичному аспекті як форми специфічної соціально-правової онтології. Ці категорії опосередковують пошук соціальних сутностей, виявлення й конструювання смислових основ соціально-юридичної реальності.

Сучасні уявлення про антропність та соціальність права як про ідеально конструйовані реальності роблять методологічну ситуацію в теоретичній, а іноді й у практичній юриспруденції багатомірною та мозаїчною. Це вимагає, зокрема, уточнення меж та можливостей взаємодії юснатуралістичного підходу з іншими світоглядно-методологічними стратегіями вироблення юридичних рішень — соціологічними, антропологічними, деонтологічними й аксіологічними (хоч, безперечно, не всі вони можуть розглядатись як однопорядкові, однорівневі). Методологічною основою для встановлення співвідношень між цими підходами може виступати розмежування, з одного боку, емпіричної та матеріалістичної (позитивістської), а з іншого — метафізичної та ідеалістичної епістемологій.

Антропологія, деонтологія й аксіологія права: деякі співвідношення з юснатуралізмом. Антропологія права може мати принаймні дві складові (два виміри): філософський та юридичний. Перший дає змогу на теоретичному рівні встановити особливості природи (сутності) людини, що уможливлює розкриття людських основ феномену права, а другий, завдяки емпіричному вивченню різноманітних форм права як явища культури того чи іншого соціуму і теоретичному узагальненню отриманих даних, забезпечує визначення людиномірних характеристик цього права[720] (в останньому випадку антропологія права виступає de facto як соціологія права). В руслі емпірико-позитивістського підходу знаходиться також антропологічний позитивізм (біологічний та психологічний)[721].

В сучасному українському правознавстві існує визначення філософсько- антропологічного дослідницького підходу, згідно з яким останній розглядається як світоглядна аксіоматична ідея щодо природи та сутності біосоціального індивіда, яка зумовлює відбір науковцем досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів наукових пошуків[722]. З часів Античності ідеї соціорегулятивного значення природи людини є концептуальною основою розвитку юснатуралістичного праворозуміння, насамперед його есенціалістських різновидів. З іншого боку, екзистенційно-феноменологічно- герменевтична лінія у філософії права також являє собою варіант філософської антропології[723]. Філософсько-антропологічні різновиди юснатуралістичного праворозуміння (а саме концепції, які спираються на те чи інше трактування «природи людини» чи онтологічної ситуації її «існування») виступають світоглядно-філософськими й теоретико-методологічними засадами правознавчих, та, опосередковано, юридико-прикладних підходів (підрозділ 7.4).

В деонтологічних різновидах юснатуралізму природне право трактується як особлива мораль (моральність) державно-юридичної діяльності (Л. Фуллер, Р. Дворкін та ін.). Змістом такої моралі виступають вимоги до такої діяльності, до її цілей, форм та способів; при цьому правовий характер таких вимог не залежить від їх закріплення у позитивному праві. Тут природне право може цілком виправдано розглядатись як специфічний моральний феномен.

Однак загалом сфери природно-правового й морально/моральнісного не завжди збігаються. Так, наприклад, не мають морального характеру ті варіанти юснатуралізму, в яких природне право розуміється як «природа речей», як необхідні, закономірні взаємозв’язки у відносинах, які вбачаються сутнісно правовими, але не моральними. При методологічному зведенні природного до натурального, до суто «факторної» (Г. В. Мальцев) регуляції (потреб, потягів, бажань, прагнень, інстинктивних програм, фактичної влади) юснатуралізм трансформується в той чи інший різновид позитивізму (біологічний, психологічний, тощо).

Багатоаспектність морально-імеративної сфери (цінностей, вимог, проблем, які підлягають моральному врегулюванню, засобів такого врегулювання та ін.) відображається у літературі за посередництвом розрізнення моралі «конвенційної» («позитивної») і «критичної» (Т. Р. С. Аллан, О. Гьофе, Г. Л. А. Харт), «моралі прагнення» і «моралі обов’язку» (Л. Л. Фуллер), етики «оптативної» та імперативної (В. А. Малахов), моральності і моралі (Г. В. Ф. Гегель, О. В. Беляева, С. К. Бондирєва, В. Г. Іванов, Д. В. Колесов, Н. Н. Крутов); моралі особистого вдосконалення (індивідуальної моралі) і суспільної моралі (А. В. Прокоф’єв); ідеальної, істинної, абсолютної, перфекціоністської, об’єктивної моралі, з одного боку, та умовної, консенсусної, «встановленої», «дисциплінарної» моралі, з іншого (І. Кант, А. А. Гусейнов, А. В. Прокоф’єв); моральності, моралі і «нравів» (звичаїв) (М. М. Рогожа); моралі публічної та приватної (Дж. Ст. Мілль, С. Гемпшір), «соціально-іманентної» та «соціально-трансцендентної» (Р. Г. Апресян), етосу, етики і моралі, субстанційної та дескриптивної етики, з одного боку, та рефлексивної, прескриптивної етики, з іншого (О. В. Беляева, А. М. Єрмо- ленко); «реально-належного» та «ідеально-належного» (В. І. Бакштановський, Ю. В. Согомонов), тощо. Вочевидь, у цьому ж переліку перебуває й дихотомія моралі природної та позитивної, яка відтворює відповідне протиставлення у правовій сфері.

Відповідно до наведених дистинкцій, деонтологічний характер матимуть також і підходи до державно-юридичного права з позицій звичаєво оформленої позитивної моралі. Однак якщо імперативність таких вимог ґрунтується на самому лише факті їх інституціоналізації у соціонормативній практиці, навряд чи є достатні підстави для визнання такого деонтологічного підходу юснатуралістичним. У цьому випадку йтиметься, радше, про особливий різновид соціологічного позитивізму. Чи не найважливішою з тих ознак, що ними конституюється якісна визначеність юснатуралізму, є критично-оцінювальний спосіб розгляду норм та відносин, що діють (фактично чи юридично) в суспільстві, підхід до них з позицій права справедливого, належного, істинного. Як слушно зауважує Г. В. Мальцев, «буття природного права не може бути ототожнено з буттям суспільства, позитивного права і соціальним життям, інакше відповідна ідея втратить ідеальний масштаб, вичерпає себе і перестане бути необхідною»[724]. Загалом же типологічна ідентифікація тих чи інших деонтологічних підходів як природно-правових вимагає аналізу їх змістовно-смислових зв’язків із відповідними концепціями.

В основі розв’язання питання про співвідношення аксіологічного та юснатуралістичного підходів знаходиться світоглядно-методологічна проблема природи цінностей. Традиційно двома протилежними способами в її осмисленні виступають ідеалістичний та матеріалістичний підходи. В першому випадку цінності розуміються як трансцендентні сутності, наділені самостійним, незалежним від матеріального світу існуванням, у другому ж — постають як соціально-іманентне явище, як певні об’єктивно значущі відношення («значимості») та як їх відображення у суспільній свідомості. На відміну від ідеалістичних (метафізичних, трансцендентальних, сакрально- містичних та ін.) підходів, у другому випадку проблема розглядається з матеріалістично-об’єктивістських, зокрема з позитивістських позицій.

Типовим для природного права способом трактування проблеми цінностей є їх розгляд онтологічний, при якому цінності споглядаються, «вбачаються» або ж переживаються, так би мовити, зсередини — як деяка самоочевидна деонтична дійсність (може йтись, зокрема, про те, що саме становить зміст людської гідності, справедливості чи спільного блага як таких, про співвідносну значущість цих та інших цінностей «самих по собі», або ж про те, в чому полягає їхня обов’язковість та зміст (К. Войтила, Г. Хубман, Г. Хенкель, X. Ріффель та ін.)[725]. У цьому випадку цінності осмислюються в рамках певної змістовної нормативної етики («метаетики») права. Гадаємо, що такий аксіологічний підхід може вважатись однією з форм сучасного юснатуралізму. Зауважимо, однак, що соціальна зумовленість досвіду суб’єкта інтерпретації правових цінностей у цьому випадку «виноситься за дужки».

Натомість, дескриптивний розгляд ціннісних уявлень як складових певної індивідуальної чи колективної психології (інтуїтивізм, емотивізм), ідеології (Г. Радбрух, Е. Гуссерль), як певних соціальних потреб чи інтересів (соціально-потребовий підхід)[726], або ж як переживань таких інтересів, вигід, корисності, користі (А. Росс), є характерними для психологічного й соціологічного різновидів позитивізму. Однією з ознак послідовно реалізованої позитивістської емпірично-описової методології виступає ціннісний релятивізм, включно із ціннісним негативізмом (А. Хегерстьом, В. Лундстедт, К. Олівекрона, Т. Гейгер)[727].

Водночас, за зауваженням Г. В. Мальцева, ідеолого-критична позиція щойно згаданих скандинавських реалістів жодним чином не зашкодила специфічній буржуазно-ліберальній основі ідеології права. Навпаки, вона «напружується в очевидних зусиллях закріпити ці основи, встановивши прямий зв’язок між правом та приватним інтересом без опосередковуючої ролі абстрактних цінностей та понять, які вуалюють та затемнюють цей зв’язок»[728]. Відтак, вказана позиція «не стільки «деідеологізує» право в соціальному значенні, скільки дискваліфікує його як духовне явигце, як сферу образів та ідеалів поведінки людей, значною мірою принижує роль, що її право може відігравати в суспільстві, його загальну значущість як елемента культури на даному соціально-історичному етапі»[729] (курсив мій — С. Р.).

Принципові відмінності позитивістської й природно-правової аксіологій у підходах до оцінки позитивного права і закону, до розв’язання проблеми співвідношення цілей та засобів, телеологічних та інструментальних цінностей відзначають також В. С. Нерсесянц, Н. В. Варламова та ін.[730].

Загалом можна зауважити, що юридико-позитивістські (легістські, психологічні, соціологічні, лінгвістичні, тощо) підходи до проблеми цінностей спираються на методологічний редукціонізм, який зводить реальність правових цінностей до певних емпіричних (психічних, соціальних, семіотичних, матеріально-предметних) сфер реальності. Натомість, для аксіології юснатуралізму (насамперед, для її абстрактно-раціоналістичних напрямків) зазвичай є притаманним розгляд правових цінностей як таких, що існують незалежно від конкретних індивідів, соціуму, від суспільної практики; конструювання уявлень про цінності «самі по собі». Домінуючим тут виступає специфічне «феноменологічне» й телеологічне осмислення цінностей, яке відволікається від аналізу їх каузально-детерміністичних зв’язків із конкретно-історичною соціальною реальністю.

Таким чином, антропосоціальний емпіризм, з одного боку, та метафізика, з іншого, задають ті методологічні координати, в яких можуть визначатись межі юснатуралізму як особливого доктринального й юридико-прикладного підходу. В епістемологічному плані соціально-онтологічні й філософсько-антропологічні різновиди юснатуралізму зазвичай виконують роль проміжної ланки між правовим позитивізмом та метафізичним юснатуралізмом.

У своїй легітимаційній функції природно-правові підходи виступають як форма ціннісного осмислення права, а в своїй нормативній функції — як спосіб його деонтологічного осмислення. Тісний зв’язок обох аспектів права — ціннісного й деонтичного — дає можливість вести мову, з одного боку, про юснатуралізм як особливий вид ціннісно-деонтологічного підходу, а з іншого, про деонтологічні та аксіологічні форми (різновиди) сучасного природного права. Якщо класичний юснатуралізм виступав формою моральнісно-деонтологічного трактування політико-правової реальності, то в сучасній філософії права, яка часто відмовляється від використання окремих поняттєво-термінологічних конструкцій на кшталт «природного права» чи «природної справедливості» як від анахронізмів, методологічним еквівалентом юснатуралізму залишається розгляд права з позицій моральнісних цінностей. В історичному плані це засвідчує формально-змістовну оборотність ціннісно-етичних та юснатуралістичних підходів у праві.