Інтуїтивізм А. Бергсона

Інтуїтивізм А. Бергсона

Основний напрям філософського інтересу Бергсона — інтуїція тривалості — визначаються внаслідок розчарування виразити розвиток у поняттях механістичної науки. Обмеженість інтелекту, з яким Бергсон ототожнює «механістичний розум», полягає в тому, що останній редукує предмет до певної множини елементів, однакових з іншими предметами. Таке зовнішнє комбінування понять, зрозуміло, не може відтворити предмет у його «життєвості (як не можуть відтворити «живий» Париж етюди, що зображують його з різних точок зору). Подолати цю обмеженість — спробу зображення реальності сукупністю символів, що відтворюють окремі Я частини, — може тільки безпосереднє переживання, інтуїція, яка дає предмет загалом, одразу, безпосередньо.

Обмеженість інтелекту в цьому плані полягає у його, так би мовити, «кінематографічному» характері, що виявляється у здатності виражати час тільки через просторові виміри рухомого тіла. Названий процес, по суті, полягає в тому, щоб виокремити з усіх рухів, належних усім фігурам, один безособовий рух, абстрактний і простий, інакше кажучи, рух узагалі, помістити його в апарат і відтворити індивідуальність кожного частковою руху шляхом комбінації такого анонімного руху з особистими положеннями. Таким є мистецтво кінематографа. Таким є також і мистецтво нашою пізнання»[262].

Така обмеженість інтелекту коріниться в тому, що він виникає внаслідок пристосування живих істот до наявних умов існування, до матерії, тому інтелект — це, по суті, «інструмент» практичної дії, а не засіб пізнання Мислення, що керується практикою, лише довільно «вириває», «вирізує» із неперервного потоку сприйнять фрагменти до лініях, що «визначають можливі інтереси дії»[263].

Проте Бергсон визнає можливість і адекватних (таких, що коріняться в інтуїції) понять, більше того — він вважає, що «філософія повинна звільнитися від понять непіддатливих, цілком викінчених, щоби створювати інші поняття, зовсім не схожі на ті, якими ми звичайно послуговуємося, — я хочу сказати створювати гнучкі, рухливі, майже плинні поняття, готові щомиті набути плинної форми інтуїції»[264]. Заглиблюючись у саму тривалість (duree), у реальність, розум «сягає понять плинних, здатних рухатись разом з самою реальністю в усіх її вигинах і засвоювати сам рух внутрішнього життя речей»[265]. Усякий рух невіддільний від свідомості, оскільки пов’язаний з духовним lan vital («життєвим поривом», тривалістю), тому він просторовий. «Послідовна зміна положення рухомого тіла, хоча і вміщується у просторі, але операція, шляхом якої він переходить від одного положення до іншого, перебуваючи в чистій тривалості і будучи реальним тільки для свідомого спостерігача, вислизає із простору. Ми в даному разі маємо справу не з річчю, а з процесом руху, оскільки він є перехід віл однієї точки до іншої, є духовний синтез, психічний процес і, отже, процес непросторовий»[266].

Об’єктом інтуїції у Бергсона є сама дійсність, життя. Дійсні явища, на відміну від штучних, що «вичленовуються» інтелектом із цілого, історичні, тобто вони неповторні, необоротні, передбачувані. Існує «принаймні одна реальність, яку ми схоплюємо зсередини, шляхом інтуїції, а не простим аналізом. Це наше Я, яке триває»[267]. Властивість «тривання», «тривалості» — головна риса творчої еволюції. Ми схоплюємо тривалість, поринаючи в наше внутрішнє духовне життя. Внутрішнє сприйняття — це «неперервність плину, незрівнянна ні з чим, що будь-коли переді мною плинуло. Це послідовність станів, кожний з яких сповіщає про те, що йде за ним, і містить те, що йому передує»[268].

«Чиста тривалість є форма, якої набуває послідовність наших станів свідомості, коли наше Я активно працює, коли воно не вловлює відмінності ніж теперішніми станами і попередніми»[269].

Тривалість пов’язує Бергсон також і з пам’яттю. Сама тривалість є «пам’ять, внутрішню притаманна самій зміні, пам’ять, що продовжується «перед» і «потім» і перешкоджає їм бути чистими миттєвостями, що з’являються і щезають як постійно відновлюване теперішнє»[270]. Свідомість постійно нарощує себе тривалістю, яку вона добирає: вона, так би мовити, «створює снігову кулю з самої себе»[271]. Тому якісна перервність — лише видимість. Вона залежить від того, що «наша увага зупиняється на ньому (психічному житті — І. Б.) рядом окремих актів: там, де існує пологий схил, ми бачимо щаблі сходів, йдучи за ламаною лінією, утворюваною актами нашої уваги»[272].

Життєвим началом виступає свідомість або, краще сказати, надсвідомість. «Свідомість або надсвідомість — це ракета, згаслі рештки якої падають у вигляді матерії; свідомістю є також і те, що зберігається від самої ракети і, прорізаючи ці рештки, запалює їх в організмі»[273]. Матерія — це рух, протилежний життю, рух, що заважає життю. У світі немає речей, є дії. Тому еволюція не змінює речі, але є «дія, що руйнується». Діяльність для Бергсона це насамперед рішучість діяти. Звідси і його розуміння свободи: «Якщо Я вибирає шлях ОХ, лінія ОУ все-таки продовжує існувати; якщо воно вибирає ОУ, лишається шлях ОХ в чеканні, що Я може повернути назад і скористатися ним. В цьому дусі розуміють однакову можливість протилежної дії, коли говорять про свободний акт... Неважко упевнитись, що це суто механічне розуміння свободи логічно приводить до найнещаднішого детермінізму»[274]. «Всі неясності виникають від того, що як прихильники, так і противники свободи волі уявляють собі обговорення і рішення у формі хитання у просторі, тоді як насправді вони є динамічний процес, у якому Я і самі мотиви перебувають у стані безперервного становлення, подібно до справжніх живих істот»[275].

Діяльність свободна, коли вона виходить від конкретного Я, особистості загалом. Тому вона невизначувана, як і все, пов’язане з конкретним Я, з тривалістю. Свобода — факт, і серед усіх фактів, що констатуються, вона «найбільш ясний факт», але вловлюється цей факт тільки інтуїтивно. Російський учений І. І. Мечніков писав про Бергсона: «На думку послідовників французького філософа, він має бути поставлений в один ряд з найбільшими філософами всіх країн і часів і визнаний єдиним першорядним філософом Франції з часів Декарта і першим у Європі після Канта. Подібні думки поділяються не тільки численними учнями Бергсона, а й його товаришами по філософії. Публіка вбачає у його вченні початок нового одкровення і ломиться у двері аудиторії, у якій він читає лекції в Collegede France. Треба приходити на них принаймні за годину, щоб дістати хоч яке-небудь місце»[276].

Рекомендована література

Бергсон А. Сочинения : в 5 т. — СПб., 1914.

Гуссерль Э. Логические исследования. — К., 1995.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. — Новочеркасск, 1994.

Гуссерль Э. Картезианские размьшшения. — СПб., 1998.

Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии. — М, 1994.

Дильтей В. Описательная психология. — М., 1924.

История философии. Запал—Росспя—Восток — М, 1966 (ч.ІІ, гл. 1, 2, 5).

Киркегор С. Наслаждение и долг. — К, 1994.

Кьеркегор С. Страх и трепет. — М, 1993.

Кьеркегор С. Повторение. — М., 1997.

Ницше Ф. Сочинения : в 2 т. — М., 1990.

Рассел Б. Історія західної філософії. — К., 1995 (кн. III, розд. 24, 25, 28).

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. — СПб., 1997 (ч. IV, гл. 5; ч. VIII, гл. 11; ч. X, гл. 20; ч. XII, гл. 28; ч. XIV, гл. 35).

Фрейд З. Введение в психоанализ : Лекции. — М., 1989.

Фрейд З. Леонардо да Винчи. — Ростов н/Д, 1990.

Фрейд З. Я и Оно. — М., 1990.

Фрейд З. Толкование сновидений. — К, 1991.

Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. — М., 1992.

Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1990.

Фромм Э. Иметь или быть? — М., 1990.

Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

Шестов Л. Киргегард и зкзистенциальная философия. — М, 1992.

Шопенгауэр А. Полн. собр. соч. : в 4т. — М., 1900—1910.

Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления. — К., 1994.

Юнг К. Г. Психология бессознательного. — М., 1994.

Юнг К. Г. Либидо, его метаморфозы и символы. — СПб., 1994.

Юнг К. Г. Психологические типы. — СПб., 1995.