11.7. Мовленнєвий вплив

11.7. Мовленнєвий вплив

КАНАЛИ МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ — основні шляхи, якими до слухачів надходить інформація через мовлення. Розрізняють два основні канали мовленнєвого впливу: лінгвістичний і паралінгвістичний.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ КАНАЛ МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ — власне мовні засоби (слова, мовленнєві такти, речення, періоди, тексти), за допомогою яких передається основний зміст промови.

ПАРАЛІНГВІСТИЧНИЙ КАНАЛ МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ — ті звукові засоби мови (інтонаційні модуляції голосу, темп мовлення, а також покашлювання, зітхання, хникання тощо), що розміщуються ніби паралельно з основними мовними одиницями (морфемами, словами, реченнями) і також несуть певну інформацію.

ТОН (від лат. tonus — звук з гр. натяг, напруження) — висота звука, його якість, що визначається чистотою ритмічних коливань напружених голосових зв’язок: чим більше коливань припадає на одиницю часу, тим вищий звук. Тон голосу людини виражає різні емоційні відтінки, ставлення до об’єкта мовлення, настрій того, хто говорить, риси його вдачі тощо.

ВИСОТА ТОНУ — якість голосу промовця, яка залежить насамперед від віку і статі мовця, але значною мірою і від його емоційного стану: коли людина хвилюється або гнівається, голос стає вищим, ніж зазвичай; коли ж людина стомлена, розчарована — голос у неї стає нижчим, його діапазон — вужчим. Висота тону є також важливим компонентом інтонації фрази. Напрям тону вниз (тобто центральні слова, наголошені склади яких кінцями спрямовані вниз) відповідає закінченню думки, надаючи мові відтінку певності; напрям тону вверх (тобто наголошена частина фрази іде вверх) супроводить розвиток думки і свідчить про її незавершеність, будучи також особливо характерною ознакою питального речення.

НОРМАЛЬНИЙ ТОН (від лат. normalis — прямий) — відносно стала висота, на якій ми вимовляємо більшість звуків нашої мови, відступаючи від неї здебільшого у вимові логічно наголошених слів. Нормальний тон залежить від роду даного голосу (сопрано, бас, альт) та його індивідуальних якостей, не залишаючись постійним навіть для однієї особи: підвищуючись на кілька ступенів при голосному мовленні, розрахованому на велику аудиторію, і при стенічних емоціях, та знижуючись при емоціях астенічних. Коли перші ноти мовлення, розпочатого з особистої ініціативи (не в діалозі), будуть ненаголошені, той, хто говорить, скаже їх у своєму нормальному мовному тоні. Те саме, що й натуральний тон, середній тон.

ТОНАЛЬНІСТЬ — 1) акустична характеристика звука, яка визначається концентрацією енергії у межах верхніх і нижніх частот. Розрізняють голосні звуки високотональні (і, є, и) і низько-тональні (у, о, а); 2) основна емоційна настроєність ораторського твору.

ТЕМБР ГОЛОСУ (від фр. timbre — дзвоник) — звукове забарвлення, характерне як для типу голосу (бас, баритон, тенор, сопрано тощо), так і для голосу конкретної людини. Постійне забарвлення голосу людини зумовлене індивідуальними особливостями її мовного апарату (розміром і формою гортані, ротової і носової порожнин, що слугують резонаторами при творенні звуків). Темброве забарвлення створює ті чи інші емоційно-експресивні відтінки мовлення (веселий, сумний, ображений, рішучий).

ТЕМП МОВЛЕННЯ (від італ. tempo, з лат. temhus — час) — швидкість, з якою вимовляються мовні елементи. Темп мовлення вимірюється кількістю виголошених звуків (складів) за одиницю часу (наприклад, за секунду). Темп тісно пов’язаний із різними формами мовлення, що пристосовуються до конкретної мети й умов спілкування, з індивідуальними особливостями мовця та його психофізичним станом. Так, спокійному настрою здебільшого відповідає повільний темп, зворушенню — жвавість мовлення, обурення, навмисно стримуване, іноді набуває форми повільного відрубування («відчеканювання»), пов’язаного з так званим «цідженням» крізь зціплені зуби. На темп мовлення має вплив також відносна важливість виголошуваного. Звідси випливає своєрідне «ковзання» повз другорядні мовні такти та вставні речення прискорене вимовляння цілих частин промови, якщо вони не відіграють великої ролі в загальному масштабі. Темп мовлення залежить також шд технічних (акустичних) умов приміщення: чим гірші ці умови, тим повільнішим повинен бути темп мовлення.

ТЕХНІКА МОВЛЕННЯ (від гр. вправний, досвідчений) — сукупність прийомів (переважно фонетичних), застосовуваних для майстерного виголошення промови.

ПОСТАВИТИ ГОЛОС — допомогти своєму голосові виявити в максимальній мірі властивості, які він повинен мати, тобто: а) благозвучність — наявність «металу», відсутність носового та інших неприємних відтінків; б) діапазон (обсяг від найнижчої ноти до найвищої) — не менший за півтори октави; в) витриманість — здатність довго, не стомлюючись говорити повними, чистими, тобто без усяких сторонніх призвуків, звуками; г) силу (здатність заповнювати звуками певне приміщення), що не завжди збігається з голосністю; ґ) рухомість — здатність володіти так званими важелями тону: висотою, силою і тривалістю, самовільно змінюючи їх у той або інший бік, а також мистецтво змінювати тембр, забарвлення звука.

ВИРАЗНІСТЬ МОВЛЕННЯ — якість публічного мовлення, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та почуття аудиторії. До засобів виразності належать: засоби художньої образності, фонетичні, лексичні засоби, а також нелітературні форми функціонування мови, якщо вони вживаються усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення.

ЕКСПРЕСИВНІСТЬ МОВЛЕННЯ--виразність мовлення оратора; всі ті засоби, що роблять промову яскравою, впливовою. Засобами експресивності є образна манера викладу, емоційність виступу, пафос промовця тощо. Експресивності мовлення сприяють також виразово-зображувальні особливості мови, що виявляються в лексичних, словотворчих і граматичних засобах (в експресивній лексиці, особливих афіксах, тропах, стилістичних фігурах тощо).

ЕВФОНІЯ МОВЛЕННЯ (від гр. милозвучність) — властивість усного публічного мовлення, що полягає у плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення, у відсутності різко-звучних звукосполучень, слів-паразитів, вставних звуків (м-м-м, е-е-е і т. ін.), суворе додержання орфоепічних норм. Звучання слова — один із допоміжних засобів підсилення виразності й емоційного забарвлення мови оратора. Цій меті слугують алітерації, асонанси, звукові повтори різних видів, звуконаслідування, рими тощо, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі. Зокрема, в українській мові для полегшення вимови слів існують позиційні чергування прийменників-префіксів у\в: у (а не в) вагон, живе в (а не у) Ужгороді; сполучників і\й\та: службовці та (а не і) інженери, наука й (а не і) освіта. Те саме, що й милозвучність, благозвучність, евфоніка (Д. Загул).