Передмова до видання 1968 року

Передмова до видання 1968 року

На обкладинці використано картину Віктора Рибачука «Альбер Камю». Перекладач щиро дякує за допомогу доктору філософських наук Анатолію Тихолазу, кандидату філософських наук Тимофію Мотренкові, фахівцеві з англійської філології Віктору Горлову, а також усім, хто сприяв підготовці і публікації цього перекладу.

Ця книга вперше була опублікована всупереч порадам майже всіх, хто читав її. Мені казали, що вона зробить мій «імідж» непривабливим, та я впевнений: моя думка, що сприятливий «імідж», ймовірно, не має великого людського — чи літературного — значення, важила б дуже мало, якби за мною не було роману-бестселера. Я скористався тим «успіхом», щоб видати цю «невдачу», і тому обвинувачення в несумлінній впертості зустрічаю відкрито. У впертості я мушу визнати свою вину, але не у відсутності сумління, тому що я діяв тільки у відповідності з тим, що мною написано.

Мій головний клопіт в «Арістосі»[1] — зберегти свободу індивідуальності на противагу всьому тому тиску-до-конформізму, який загрожує нашому століттю; прикладом такого тиску, спрямованого на нас усіх, а особливо на кожного, хто досяг публічного визнання, є ніби навішування ярликів на людину у відповідності до того, як вона здобуває гроші і чим уславилась, — до того, як інші люди здебільшого прагнуть її використати. Назвати людину водопровідником — це описати один її бік, але водночас затемнити розмаїття інших. Я письменник, і я не хочу ніякого більшого обмеження свободи, ніж те, що я виражаю себе в друкованому слові. Таким чином, головною особистою причиною написання цієї книги було оголосити, що я не збирався входити до клітки, на яку навішали ярлик «романіст».

Проте дратував якраз не сам зміст книги. Дратувала й манера — категоричний спосіб, яким я розкривав свої погляди на життя. Але вона теж брала витоки в бажанні плекати індивідуальність. Заявляючи відверто, що я думаю, я сподіваюсь примусити вас сказати собі відверто, що видумаєте. Я не розраховую, на згоду. Якби я хотів того, мені би спід було писати в зовсім інших формі й стилі і посолодити свої пігулки звичайним цукром. Одне слово, я не захищаю докази.

У нашому світі дуже поширена думка, що філософію слід залишити філософам, соціологію — соціологам, а смерть — мертвим. Я вважаю, що це одна з великих єресей — і тираній — нашого часу. Я цілком відкидаю той погляд, згідно з яким, у питаннях, що стосуються всіх (таких, як смисл життя, природа доброго суспільства, обмеження умов людського існування), право на висновки має тільки спеціаліст — та й то лише в своїй власній дисципліні. Слава Богу, знаки «Стороннім вхід заборонено» в нашій країні зустрічаються дедалі рідше, але вони досі ще, як гриби після дощу, з’являються довкола обгороджених високими мурами станів нашого літературного та інтелектуального життя. Попри всі наші досягнення в техніці ми, поза вузькопрофесійними галузями, в розумовому відношенні є одним з найлінивіших і вівцеподібних поколінь, які будь-коли існували. Ще одна мета цієї книги — підвести до думки, що основна причина, чому невдоволеність смислом життя переслідує наше століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев’ятнадцяте, полягає якраз у тому, що ми губимо з поля зору наше найголовніше людське родове право: мати власну думку про все, що нас стосується.

Користуючись тим же методом, що і Нельсон, щоб не читати небажані сигнали, деякі критики до того ж побачили в цій книзі і вдвох моїх романах — «Колекціонерові» і «Магові» — докази того, що я — прихований фашист. Все своє свідоме життя я вважав, що єдина розумна політична доктрина, якої слід дотримуватись, — це демократичний соціалізм. Але в що я не вірив ніколи, то це в квазі-емоційний лібералізм того різновиду, що став популярним за останні двадцять років; такі погляди більше личать аванґардовим суспільним колам та модним газетам, аніж глибоким переконанням чи обдуманим спробам знищити реакцію. Я так само не схиляюсь до теорії, ніби соціалізм є завоюванням тільки пролетаріату і ніби провідна партія в соціалістичній політиці повинна завжди бути за голосом організованого робітництва. У становленні соціалізму ми можемо значною мірою завдячувати тред-юніоністському рухові; але настав час, коли пуповина перерізана.

Головну тему цієї книги — як і «Колекціонера» — зрозуміли так само неправильно. По суті, вона походить від грецького філософа Геракліта. Ми знаємо Геракліта дуже мало, оскільки він жив до великого віку грецької філософії, і все, що залишилося від його праць, — це кілька сторінок фрагментів, часто темних. В знаменитій книзі «Відкрите суспільство» професор Карл Поппер знайшов переконливі аргументи проти Геракліта (якщо не для чого іншого, бо він вплинув на Платона) як дідуся сучасного тоталітаризму. Тоді Геракліт бачив людство поділеним на моральну та інтелектуальну ?lite (aristoi, гідні люди, а не — це пізніший смисл — люди благородного походження) і на бездумну, покірну масу — більшість. Кожен може помітити, як таке розмежування грало на руку всім тим майбутнім мислителям, які розвивали теорії панівної раси, надлюдини, форми правління кимось одним чи небагатьма і т. п. Не можна заперечувати, що Геракліт — ніби якась покинута на землі зброя, сама по собі нешкідлива, — був використаний реакціонерами, але мені здається, що основне його твердження біологічно неспростовне.

В усіх сферах прикладання людських сил очевидно, що більшість досягнень, більшість велетенських кроків уперед роблять особистості — є вони геніальними вченими чи митцями, святими, революціонерами чи ким завгодно. Ми не потребуємо даних тестування на визначення розумових здібностей, аби знати протилежне: що широкі людські маси не мають великого розуму — чи високої моралі, чи великого мистецького обдарування, чи справді високої кваліфікації, щоб займатися шляхетнішими видами людської діяльності. Звичайно, робити з цього поспішні висновки, що людство може бути розщеплене на дві чітко визначені групи — чудову меншість і нікчемну більшість — було б ідіотизмом. Градації безмежні, і якщо ви не запозичите в цій книзі ніякої іншої ідеї, сподіваюсь, ви розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що роздільна лінія між Меншістю і Більшістю повинна проходити крізь кожного індивіда, а не між індивідами. Одне слово, ніхто з нас не буває цілком досконалим; і ніхто — цілком недосконалим.

З іншого боку, історія — і в двадцятому столітті не найменше — показує, що суспільство вперто розглядало життя з точки зору боротьби між Меншістю і Більшістю, між «Ними» і «Нами». Моєю метою в «Колекціонері» було спробувати проаналізувати — за допомогою притчі — деякі наслідки цього протистояння. Клеґґ, викрадач, чинив зло, але я намагався показати, що його зло було значною мірою — а можливо, і цілком — результатом поганого виховання, підлого оточення, сирітства — всіх факторів, непідвладних його контролю. Одне слово, я намагався довести фактичну невинність Більшості. Міранда, ув’язнена ним дівчина, не набагато краще від Клеґґа контролювала те, ким була: вона мала заможних батьків, добрі можливості для освіти, успадковані здібності і розум. Це не означає, що вона була досконалою. Зовсім ні — вона зарозуміла в своїх ідеях, вона педантка, ліберально-гуманістична снобка, як і багато студентів університетів. Проте якби вона не померла, то могла б стати кращою — людиною, яких так відчайдушно потребує людство.

Реальне зло в Клеґґові подолало потенційне добро в Міранді. Цим я не хотів сказати, що дивлюся в майбутнє з чорним песимізмом і що дорогоцінній ?lite загрожують орди варварів. Просто я думав, що доки ми не повернемось обличчям до цього невиправдано жорстокого конфлікту (заснованого значною мірою на зайвій заздрості, з одного боку, і зайвій зневазі — з іншого) між біологічною Меншістю і біологічною Більшістю, доки не визнаємо, що ми не є — і ніколи не будемо — рівними від народження, хоч усі народжуємося з рівними людськими правами, доки Більшість не можна буде виховувати позбавленою помилкового визнання своєї неповноцінності, а Меншість — позбавленою свого так само помилкового визнання того, що біологічна перевага є станом існування, а не тим, чим вона є насправді, — станом відповідальності, — доти ми не прийдемо до справедливішого і щасливішого світу.

В іншому місці книги я відстоюю важливість полюсних поглядів на життя: індивіди, нації, ідеї набагато більше залежать у силі, енергії, запальності від своїх супротивників, ворогів і протилежних сторін, ніж це підказують зовнішні прояви. Сказане є слушним і щодо протистояння Меншості та Більшості, еволюційно над- і недопривілейованих. Ці бойові умови, попри явну шкоду, мають і корисні наслідки. Якщо спробувати одним словом підсумувати всі несправедливості нашого світу, то таким словом напевно буде нерівність. Саме нерівність, а не Лі Харві Освальд, убила Президента Кеннеді. Випадок, могутній чинник, якого ми ніколи не будемо здатні контролювати, завжди переповнюватиме життя нерівністю. І здається безумством, що людина сама продовжує сліпо поширювати в нашому світі цей злісний вірус замість того, щоб намагатись його обмежити.

Це було глибинним змістом і в «Колекціонері», і в даній книзі. Якою б вона не була, я думаю, ви погодитесь: це не фашизм.

Дане видання містить новий матеріал, але воно коротше (хоч це зроблено не для того, щоб його можна було прочитати одним махом), ніж попереднє, і — щиро сподіваюсь — набагато ясніше. Одне з критичних зауважень до першого видання я цілком заслужив. Там було до роздратування багато новоутворених слів. Я прибрав їх майже повністю.

* * *

До нового британського видання одинадцятьма роками пізніше[2] я додав би таке скоріше ретроспективне зауваження. Серед різних поправок, які я вніс у текст, найбільш марним було вилучення оригінального підзаголовку «Автопортрет в ідеях», тому що та фраза, певно, найкраще виражала, чим книга є— чи була, — оскільки створений нею образ нині видається мені досить далеким від мене теперішнього. Справа не в тому, що мої почуття й думки дуже змінилися, а в тому, що тепер я, мабуть, не виражав би свої погляди так прямо й безапеляційно.

Вперше я спробував писати ще коли був студентом в Оксфорді; то були коротенькі занотовування таких «думок», і вплив французької мови та літератури — предметів, які я вивчав, — поза будь-яким сумнівом, до болю очевидний. Я підозрюю, що більшість англосаксонських студентів, які вивчають французьку, мабуть, зазнають небезпечної (якщо вони думають коли-небудь писати рідною мовою) закоханості в галльську ясність і лаконічність, особливо ж у зразки, представлені такими письменниками, як Паскаль, Ларошфуко і Шамфор. Тільки самозасліплення, або палке захоплення тим видом риторики, який явно непридатний для англійської мови, може завадити мені побачити, як мало духу одного французького філософа, котрого я завжди любив найбільше — навіть коли був студентом, — зуміло просочитись у цю книгу. Я зробив би набагато краще, вибравши собі за вчителя Монтеня — єдиного аматора в історії європейської думки, який може стояти поряд з професіоналами.

Отже, я більше не правив це видання, яке відтворює переглянутий варіант 1968 року, і не вимагатиму від нього більше, ніж простого показу того, як вразив світ одного молодого англійця в 50-х роках, коли написано значну частину тексту. Якщо я задоволений, що написав його, то головним чином тому, що сьогодні я мусив би бути навіть занадто спантеличеним, щоб узятися за подібну справу. І на Сході, і на Заході наростає сліпота на наші ж помилки, які можна виправити, і на той жахливий ризик, що на нього ми наражаємось, продовжуючи терпіти брутальну несправедливість і нерівність; наше століття, як колись вісімнадцяте, створює передумови для остаточної оплати рахунків, і нам би слід було більше остерігатись 1989-го, ніж 1984-го[3]. На жаль, в нинішніх ancien regime, комуністичному і капіталістичному, гнітюче мало такого, що змусило б мене соромитися більшості з того, що тут сказано.

1979

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Передмова

Из книги Філософія українства автора Коваль Роман Николаевич


1968

Из книги Альтернативна Еволюція автора Бердник Александр Павлович


17 червня 1775 року*

Из книги Золоті Ворота автора Бердник Александр Павлович

17 червня 1775 року* Кругом — чужі полки. Горить кохана Січ. Навіки козаки Ідуть у темну ніч… А Хортиця мовчить — Зґвалтована вона. І чайкою ячить Вкраїнська далина. Довкола йде пітьма. Почався рабський день, Віднині вже нема Походів і пісень, Віднині вже земля Породить


Передмова

Из книги Націоналізм [Теорія, ідеологія, історія] автора Смит Энтони Д


21 мая 1968 года

Из книги Особая реальность автора Кастанеда Карлос


23 мая 1968 года

Из книги Дневник (1964-1987) автора Бердников Леонид Николаевич


24 мая 1968 года

Из книги Мати чи бути? автора Фромм Эрих Зелигманн


Передмова

Из книги Філософія: Навчальний посібник. автора Кривуля Олександр Михайлович


1968 год

Из книги Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія автора Колектив авторів


ПЕРЕДМОВА

Из книги Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. автора Колектив авторів


ПЕРЕДМОВА

Из книги автора

ПЕРЕДМОВА Нині підручників і посібників з філософії сила-силенна. Часом здається, що філософи більше нічого й не пишуть окрім підручників. Звичайно це не так, та все ж пересічній людині впадає в очі численність вітчизняних і зарубіжних навчальних видань. І тут маєте ще


ПЕРЕДМОВА

Из книги автора

ПЕРЕДМОВА Правосуддя та судова реформа — теми, які є сьогодні одними з найбільш соціально актуальних і значущих в Україні. Реформування судової системи триває. Проте успіх будь-якої реформи, зокрема й судової, залежить від її наукового обґрунтування. Останнє має стати


Передмова

Из книги автора

Передмова Розбудова України як демократичної, правової, соціальної держави неможлива без розвитку права, його вдосконалення та системного втілення. Саме тому трансформація правової системи, підвищення рівня правової культури, подолання правового нігілізму є