Митець і його мистецтво

Митець і його мистецтво

21 У цьому фундаментальному зв’язку з часом митець використовує власне мистецтво — свою здатність творити — задля досягнення трьох головних цілей, і він має два головні критерії успіху.

22 Найпростіша його мета — описати зовнішній світ, потім — виражати своє відчуття зовнішнього світу, і нарешті — виразити своє відчуття самого себе. Яку б із названих цілей він не обрав, критерієм для нього може бути або те, що він приносить задоволення собі, або те, що він приносить задоволення і насолоду іншим. Очевидно, майже в кожному артефакті у різній мірі присутні всі три цілі, і він відповідає обом критеріям. Найпростіший і найбеземоційніший реалізм, простий опис, все одно включає в себе вибір описуваного об’єкта, а вираження відчуття зовнішнього світу вочевидь має бути і вираженням внутрішнього світу митця; мабуть, мало знайдеться митців настільки самовпевнених, що схвалення з боку інших людей для них нічого не значить. І все ж таки протягом двох останніх століть акценти суттєво змістились.

23 Коли інших засобів опису майже не існувало, зображальну та описову функції брало на себе здебільшого мистецтво. Воно оприсутнювало відсутнє: на стіні печери вимальовувався бізон. Прекрасна стилізація, властива, на наш погляд, мистецтву кам’яного віку, породжувалась — передусім — нерозвинутістю живописної техніки, а не браком бажання малювати якомога реалістичніше. Але ще на зорі печерного життя люди, мабуть, усвідомили, що чарівна дія стилізації подвійна: вона не тільки нагадувала і записувала минуле чи відсутнє, але відхилення від точного відтворення дійсності утримувало на віддалі справжнє минуле і справжні життєві труднощі. Отже, перша функція мистецтва і стилізації була, напевно, магічною: дистанціюватись від реальності в той же час, як її викликають заклинанням.

24 У використанні стилізації існував і сильний ритуальний мотив. Зоставався лише невеликий крок від малювання тварин вуглиною для передачі інформації до виділення певних характерних рис, що, як тоді здавалося, з більшою вірогідністю ґарантує бажаний результат — убити, щоб з’їсти, і т. п. Дехто з учених твердить, що ритуально-традиційні елементи в мистецтві являють собою великий ґандж для його вжитковості, щось на кшталт не до кінця скинутої зміїної шкіри, яку бідолаха митець мусить волокти за собою. Вони вказують на всі ті емпіричні методи і критерії, які вже розвинуті в науці, аби вивільнитись від ритуально-традиційних елементів. Але це схоже на абсурдний висновок, ніби можна творити велике мистецтво вправами в галузі чистої логіки і чистого розуму. Мистецтво починається з людяності як такої, з історії, з часу, воно завжди складніше у висловлюванні — якщо не в методі, — ніж наука. Воно — для інших людей; воно втішає чи погрожує, але в інтенції завжди більшою чи меншою мірою терапевтичне, і його терапія має застосовуватись до речі надто складної (і справді ритуалізованої), щоб її могла контролювати чи зцілювати наука, — до людської душі.

25 Первісні майстри візуального мистецтва, певно, більш чи менш усвідомлено бачили і друге велике корисне призначення стилю. Стиль спотворює реальність. Але фактично таке спотворення — найважливіше знаряддя мистецтва, оскільки, використовуючи його, митець здатний виразити і свої особисті, і спільні почуття та сподівання. Ясно, що п’ятдесятигруді богині родючості — не невдале реалістичне зображення, а візуальне витлумачення відчуття. Паралель у мові — розвиток метафори і всього, що перевищує потреби суто комунікативні. Паралель у музиці — розвиток усіх елементів, які не обов’язкові в ролі акомпанементу до танцю, всього того, що перевищує барабанний бій чи приплескування руками.

26 Перші дві Цілі мистецтва — зображувати і відчувати зовнішню реальність — були головними принаймні до епохи Відродження; третя ціль — відчувати внутрішню реальність — запанувала тільки десь упродовж останнього століття. У того дві основні причини. Перша: розвиток досконаліших від мистецтва засобів точного відображення призвів до того, що чисто описове реалістичне мистецтво переважно здається хибним напрямом. Фотоапарат, магнітофон, розвиток технічного словника і наукових методів лінгвістичних спостережень — все це виявляє слабкість і нерозумність надто явного зображального мистецтва. Якщо ми цього здебільшого не усвідомлюємо, то такий стан справ, напевно, зумовлений тим, що зображальне мистецтво в історичному плані має для нас велику цінність, і ми досі не позбулися звички ним користуватись, хоч зараз маємо засоби набагато кращі.

27 Якщо ми, наприклад, справді хочемо вшанувати видатну людину, то напевно краще було б її сфотографувати, або зняти про неї фільм, або опублікувати доповідь про те, чим вона уславилась; все це буде кращим від її портрета, виконаного в «академічному» стилі найманим малювальником. Ніхто не думає, що таким портретам притаманна якась біографічна чи мистецька цінність, просто вони задовольняють суспільну традицію відзначати знаменитість у такий спосіб.

28 Друга причина тріумфу мистецтва, орієнтованого на відчуття внутрішньої реальності, — зростання значення «я» в існуванні як наслідок згаданих вище немо-утворюючих умов. Не випадково романтизм, вплив якого досі такий сильний, був наслідком орієнтованої на машини промислової революції, та й багато інших проблем сучасного мистецтва вийшли з такої взаємно ворожої полюсності.

29 Неминучим наслідком цього виявилось ставлення до стилю як до головного мірила мистецької вартості. Зміст ніколи ще не був менш важливим. Ми можемо розглядати історію мистецтв з пори Відродження (останній період, коли зміст був допущений принаймні на рівних правах) як повільну, але тепер уже майже тотальну перемогу засобів вираження над тим, що виражається.

30 Прикмета такої перемоги — ставлення митців до підписування артефактів. За греків підписування стало досить поширеним явищем, причому, як і слід було сподіватись, найпоширенішим у літературі — мистецтві, де найповніше виражено самосвідомість. І все ж таки в добу Відродження багато митців ще не почували великої потреби ставити свої підписи; і навіть сьогодні існує традиція анонімності в таких ужиткових мистецтвах, як гончарство і меблярство, які менш усього піддаються експлуатації з боку «я» митця.

31 Сьогодні головна потреба митця (як йому здається) — виражати власне підписане відчуття себе самого і свого світу. Та оскільки наша потреба в зображальному мистецтві втратила значення, з’явились такі його форми і стилі, як абстракціонізм, атональна музика, дадаїзм, які дуже низько ставили точність відображення зовнішнього світу (властиву ремеслу) і колишню згоду митця брати на себе певні зобов’язання перед зовнішнім світом, але натомість вони розкривали найширше з можливих поле для вираження безумовно унікального «я». Величезне «розкріпачення» стилю, техніки, інструментування (використання матеріалів), що відбулося в нашому столітті, якраз і викликано потребою митців відшукати Lebensraum[13] для творчості; одне слово, викликано їхнім відчуттям ув’язненості в масі інших митців. В’язниця знищує людську індивідуальність — це те, чого митець сьогодні боїться найбільше.

32 Та якщо головним завданням мистецтва стає вираження індивідуальності, то аудиторія повинна здаватись митцеві не дуже важливою; але зневажена аудиторія, в свою чергу, відмовиться від такого двічі егоїстичного мистецтва — особливо коли всі інші мистецькі цілі настільки усуваються, що артефакти виявляються герметично-закритими для кожного, хто не має спеціальної інформації про авторський замисел.

33 Виникають (уже виникли) два характерні табори: митці з першого переслідують свої власні відчуття та задоволення свого «я» і сподіваються, що їхня аудиторія прийде до них з почуття обов’язку перед «чистим», або «справжнім», мистецтвом; митці з другого експлуатують бажання публіки, щоб любові од неї домагались, щоб її забавляли та розважали. В цій ситуації нічого нового. Але обидва табори ніколи ще не були так чітко розмежованими й антагоністичними.

34 Отже, все мистецтво внутрішнього відчуття стає прихованою формою автопортрета. В усьому, немов у дзеркалі, митець бачить себе. Мистецька майстерність віддається в жертву; володіння майстерністю стає навіть «нещирим» і «комерційним». Гірш того: митець — щоб приховати тривіальність, банальність чи алогічність свого внутрішнього я — іноді умисно вводить до свого мистецтва елементи герметизму і багатозначності. Це легше зробити в малярстві й музиці, ніж у літературі, тому що слово — символ точніший і тому що удавані багатозначність і герметизм загалом легше виявити в літературі, ніж в інших мистецтвах.