Вогняна фантазія Діалог

Вогняна фантазія

Діалог

Я іду на полонину,

Поміж трави і ялиці.

Запалю в нічну годину

Буйну ватру-вогневицю.

Сам очищусь над багаттям,

Задихнусь пломінним шалом…

Хмари, грозами багаті,

Наді мною пройдуть шквалом.

Грізно їстиме вогнище

Сосни, буки і смереки.

Я почую голос віщий —

Тихий, рідний і далекий…

Я збагну, що чую мову

Несказанну, полум’яну…

Ніжне слово, дивне слово

До душі мені дістане…

Вогонь

Чом прийшов у дикі гори?

Що почути хочеш нині —

Чи пораду в лютім горі

Чи вспокоєння на днину?

Я

Ні вспокоєння не хочу,

Ані горя не розраю,

Бо в земній тіснині очі

Шлях шукати не бажають!

Вогонь (весело)

Та якої ж стежки-шляху

Хоче смертний розшукати

Серед бруду, серед праху,

Де не можна запалати?

Я (з надією)

Дай же раду і надію

На чарівне воскресіння!

Вже давно про диво мрію

У невпинному борінні!

Вогонь (суворо)

Я один даю свободу

Від безсилля формування,

Нищу зорі і народи

Для казкового світання.

У моїм багрянім лоні

Все згоряє, все зникає,

Лише стогони агоній

Я лишаю в цьому краї!

Запали ж кільцевий пломінь,

Зупинися серед нього,

Скинь примари, йди додому

Крізь палаючу дорогу!

Я (розгублено)

Що залишиться від мене

З того, що ось нині маю?

У багатті у шаленім

Чи себе я відшукаю?

Вогонь (переможно)

Те, що маєш, безупину

З рук, із пам’яті втікає…

Тож затям собі віднині —

Вічне те, чого немає!

Я (зважуюсь)

Розгортайся, любий вогню,

Щоб аж небо пломеніло!

Заглуши останній стогін —

Жалюгідний голос тіла…

Чорногора

Серпень 1972 р.

* * *

Так далеко, далеко

Відійшли дні ясної розради…

Сніжно-білі лелеки

Та блакитні легенди позаду…

Ах, для чого було, о, навіщо

Вирушати з дитячого раю

У провалля зловіщі,

У дорослі дороги безкраї?!

Заберіте мене, заберіте,

Журавлі із дитячої казки,

До блакитного світу.

До забутої щирої ласки…

1972 р.

* * *

Заіскриться зірниця.

Будуть обрії добрі.

Щезнуть межі-мережі.

Для героїв крилатих,

Для долаючих ґрати,

Із забутої хати

Вийде Зоряна Мати.

Будуть рими незримі.

Будуть ночі пророчі.

Будуть зорі стозорі.

Для шукаючих шляху,

Не для тих, що із праху,

Для казкових жар-птахів,

Для позбавлених жаху

Будуть діти, як квіти.

Будуть квіти радіти.

Буде Слово-Стомова.

Для живого насіння,

Для проміння й пагіння,

Для зірок мерехтіння,

Для боріння й горіння

Будуть стежки-мережки.

І шептання кохання.

І Мовчання Світання…

1972 р.

* * *

По всесвітньому базару

Я століттями блукаю…

Із ягнятами у парі

Лева грізного стрічаю.

У злодіїв знахабнілих

Люд купує власні речі,

І, зітхаючи несміло,

Підлим цінам не перечить.

Жеребців праісторичних

Пропонують конокради

Для видовищ ідилічних,

Для ганебного параду.

Все змішалося у вирі

Велелюдного базару —

Люди воєн, люди миру,

І реальності й примари!

Пропонують черні п’яній

Із-під смокінгів та мантій

Низки перлів череп’яних

І фальшивих діамантів.

Лише я в юрбі никаю

Не для жадоби грабунку, —

Власне серце відкриваю

Для безцінного дарунку.

Чорним роєм ходять люди,

Серце мацають скептично:

— А навіщо годна буде

Річ тривожна і незвична?

Я пояснюю потиху:

— Вірне серце — друг надійний,

З ним не згинеш серед лиха,

Вир здолаєш неспокійний,

З ним перейдеш довгі гони.

Як у казці дивовижній!..

— Хай від казки бог боронить.

Не протягнеш з нею й тижня!

Не потрібні нам химери

Совістливі, бунтівливі:

Зробим серце: з полімерів —

Безвідмовне і щасливе!

По базару я никаю,

Людям щирість пропоную,

Та ніяк не напитаю,

Хто дарунок мій купує!

Все даремно, все даремно!

Цілі всі мої товари.

Над базаром вечір темний,

В небі плинуть сірі хмари…

Люд розходиться додому.

Я тамую в серці муку,

Пересилюю утому

І кладу Любов їм в руки…

— Ось, погляньте, любі друзі,

То коштовність не маленька,

У скорботі і у тузі

Вам служитиме вірненько!

Люди дивляться, хихочуть.

Потішаються з Любові…

І ніхто її не хоче

Навіть даром, безкоштовно…

А базарище пустіє,

Наливається імлою…

А у небі Зорі мріють

І… сміються наді мною…

Листопад 1972 р.